Два гуртоправи - Скотт Вальтер
Але який же був їхній подив, коли вони, побачили, що управитель спокійнісінько запускає туди худобу Гаррі Вейкфілда, тоді як сам господар ось тільки-но призначив пасовище для Робіна Ойга Мак-Комбіха! Сквайр Айрбі підострожив поні, під їхав до свого управителя і, довідавшись, що там сталося, коротко повідомив гуртоправа-англійця: управитель не уповноважений був виділяти будь-кому ділянку без його власника, дозволу, тож нехай він собі шукає попас для худоби де хоче, бо тут нічого не дістане. І тут-таки вишпетив управителя за те, що порушив дані йому вказівки, і наказав негайно вигнати з пасовища зголодніле й виснажене стадо Гаррі Вейкфілда, яке щойно допалося до соковитих трав, і впустити туди худобу його товариша, в якому гуртоправ-англієць вбачав уже суперника.
В душі у Вейкфілда збурились такі почуття, що він спершу подумав не скоритись волі містера Айрбі, але ж у кожного англійця досить чітке уявлення про закон і справедливість, та й Джон Флісбампкін, управитель, визнав, що перевищив свої повноваження, тож Вейкфілдові нічого не лишалося, як зібрати свою голодну й розчаровану паству й погнати її невідь-куди. Робін Ойг дивився на всю цю пригоду з жалем у душі, і поспішив запропонувати приятелеві-англійцю: лишімся разом на спірному терені. Але гордощі Вейкфілда зазнали тяжкої врази, і він одказав зневажливо:
– Забирай собі все, чоловіче, забирай собі все, – однієї вишеньки на два кусні не розділиш. Вмієш ти таки до багачів підлабузнюватись, а простим людям порох в очі пускати. Одійди, чоловіче, геть. Я вже не став би цілувати чиїсь там брудні черевики, щоб мені дозволили хлібину в чужій печі спекти
Робін Ойг, прикро вражений, але не здивований обуренням приятеля, спробував його вмовити, щоб зачекав годинку, поки він сходить до сквайра в дім одержати гроші за проданих бичків, а тоді повернеться й допоможе перегнати його худобу кудись у більш-менш відповідне місце, де вона могла б відпочити, і тим часом пояснить йому, як сталося це непорозуміння, в якому вони обидва заплутались. Але англієць і далі клекотів гнівом:
– То це ти вже й бичків устиг продати, ге? Ну й ну – хитрюга ж ти, хлопче, дарма часу не гаєш! Йшов би ти відси під три чорти, щоб мої очі більш ніколи не бачили твоєї брехливої мармизи! Та ти посоромився б у лице мені глядіти!
– Мені не сором нікому в лице глядіти, – відказав Робін Ойг, таки вже й схвильований. – І я хоч би й сьогодні гляну тобі в лице, як ти зачекаєш мене у Клахані, отам унизу.
– Гадаю, тобі краще б і не показуватись там у селі, – зауважив на те його недавній товариш. І, круто одвернувшись від Робіна, став зганяти биків, яким дуже не хотілося покидати місце з поживною пашею, а управитель заходився йому допомагати, трохи щиро й трохи вдавано непокоячись, де Вейкфілд знайде пристановище для своєї худоби.
Згаявши певний час на перемови з кількома сусідніми фермерами, які чи то не мали змоги, чи не хотіли надати жаданий притулок для його гурту, Гаррі Вейкфілд мусив кінець кінцем пристати на умови господаря шинку, де вони з Робіном Ойгом перед тим, як розійтися в дорозі домовилися заночувати. Шинкар погодився винайняти йому вбоге болотяне пустище за майже таку ціну, яку управитель був заправив за розкішний луг. Злиденне пасовисько та велика ціна, що її довелося за нього заплатити, ще й посилили гіркоту на серці Вейкфілда, боляче враженого гаданим підступництвом його друга-горянина. Цю новоявлену не приязнь англійця всіляко підігрівали у ньому управитель (який мав свої підстави бути упередженим до бідолахи Робіна, мимовільного винуватця, що управитель втрапив у неласку до свого хазяїна), а так само й шинкар та двоє-троє випадкових відвідувачів шинку, які силкувалися настренчити гуртоправа на його колишнього товариша. Дехто з них керувався при цьому давньою ворожнечею до шотландців, яка досі майже всюди пригасла, але в суміжних з Шотландією графствах де-не-де ще тліє, а декого підохочувало те загальне замилування у чварах, яке, до честі Адамових дітей доводиться сказати, притаманне представникам усякого стану й роду занять. Відіграв тут свою роль і Джон-Ячмінь, що завжди розпалює надміру пристрасті, добрі й лихі: не раз там у шинку підносили кухлі з пивом на осорому відступницьких друзів та твердосердих хазяїв.
Тим часом містер Айрбі не без задоволення розважався балачкою з гуртоправом-північанином у старовинній залі свого маєтку. Він звелів поставити перед шотландцем добрячий шматок холодної яловичини разом з пінястим кухлем домашнього пива і з приємністю почав дивитись, як жваво Робін Ойг Мак-Комбіх наминає ці незвичні для нього наїдки. А сам сквайр запалив люльку і, щоб узгодити свою великопанську вельможність з охотою довідатись новини із сільських околиць, став походжати взад-вперед і говорити про те, про се з гостем.
– Я перестрів ще один гурт, його гнав один з твоїх земляків, – сказав сквайр. – Бики у нього менші, ніж у тебе, і безрогі переважно. А гуртоправ – Здоровань собою, і не в тій спідниці, що ви полюбляєте, а, як і годиться, у штанях. Чи не знаєш, хто то може бути?
– Та чого б не знав! Се не хто, як Г’юї Моррісон, і ніхто інший. Ті’ки я не думав, що він так швидко сюди дійде – він же вийшов на день пізніше за нас. Але його аргайлширські бики, либонь, уже геть ноги збили в дорозі. А далеко він звідси?
– Гадаю, миль сім-вісім буде, – відповів сквайр, – бо я перестрів його під скелею, а з тобою ми стрілися біля переліска Голлан. Якщо його бики підбились на ноги, з ним, певно, легко можна буде сторгуватись.
– Е ні, Г’юї не з тих, хто легко дається обкрутити, на се є такі простаки-горяни, як Робін Ойг… Бажаю ж вам доброї ночі, і то на двадцять ночей, а мені пора до Клахану, подивитись, чи вже передурів Гаррі Вейкфілд.
А в шинку й далі жваво обговорювали зрадництво Робіна Ойга, і коли ввійшов туди він, призвідця, на їхню думку, всієї пригоди, розмова, як звичайно у таких випадках, враз урвалась, і прибульця зібрання зустріло такою холодною мовчанкою, що переконливіше за всякі вигуки свідчила: він тут небажаний гість. Здивований і ображений, але зовсім не настрашений тим, як його зустріли, Робін переступив поріг, прибравши сміливого й навіть зухвалого вигляду, не привітався ні до кого, оскільки і його ніхто не привітав, і сів собі збоку біля коминка, трохи віддалік столу, за яким сиділи Гаррі Вейкфілд, управитель і ще кілька чоловік. Кухня, як то водиться в камберлендських хатах, була досить простора, і Робін міг би й зовсім осторонь сісти.
Вмостившись зручніше, він запалив люльку й замовив кухоль пива за два пенси.
– У нас нема двопенсових порцій, – відказав йому Ралф Гескет, шинкар. – А як ти маєш свій власний тютюнець, то можеш і на своє питво розжитися – так воно, здається, у твоєму краю заведено.
– Сором тобі, чоловіче, – озвалася господиня, жвава метушлива молодичка, що хутенько принесла гостеві пиво. – Ти добре знаєш, чого цьому чужинцеві треба, і тобі годиться бути чемним з людьми. Та й пора вже знати: хоч шотландець мало замовляє, зате платить справно.
Не звертаючи ніякої уваги на цю родинну суперечку, горянин узяв кухля в руку і, звернувшись до всіх присутніх, промовив приємний для кожного тост:
– Щоб добре торгувалося!
– Воно б іще краще торгувалося, – відказав йому один з фермерів, – якби вітер менше закидав нам скотарів з півночі та менше заносило сюди з верховин худих биків, що вижирають англійські пасовища.
– Їй же бо, приятелю, не по правді ти кажеш, – спокійно зауважив йому на відповідь Робін. – Бо це ж ваші гладкі англійці пожирають нашу бідну шотландську худобинку.
– А хай би нечистий пожер цих їхніх гуртоправів! – докинув інший фермер. – У простого англійця вони шматок хліба з горла видеруть, коли поруч об’являться.
– А чесного служника довіри хазяйської позбавлять: вони такі, що ладні й сонце заступити, – додав ще й управитель.
– Якщо це жарти, – зауважив Робін усе так само стримано, – то вже надто багато їх на одного чоловіка припадає.
– Які там жарти, ми зовсім не жартуємо, – мовив управитель. – Слухайте, містере Робіне Ойг, чи як там вас кличуть, ми всі тут однієї думки, коли хочете знати, і ця думка така, що ви, містере Робіне Ойг, повелися щодо нашого друга містера Гаррі Вейкфілда, ось він тут, як останній негідник і поганець.
– А звісно, звісно, – відказав Робін якомога стриманіше. – А ви всі – дуже праведні судді, хоч за ваші думки й ухвали я б і понюху табаки не дав. Коли містер Гаррі Вейкфілд знає, чим його ображено, він знає, як цю кривду направити.
– Таки слушно він каже, – озвався Вейкфілд, що прислухався до цієї пересварки з роздвоєним почуттям: він був лихий на Робіна за його останній вчинок, але ж і пам’ять про давню їхню дружбу ще тепліла в ньому.
Отож тепер він встав з-за столу, підійшов до Робіна, що підвівся йому назустріч, і простяг руку шотландцеві.
– Оце правильно, Гаррі! Давай! Покажи йому! – під’юджували його з усіх боків. – Всип йому! Хай побачить, де раки зимують!
– Та цитьте ви всі, чортяки! – кинув їм Вейкфілд. А тоді обернувся до товариша і, взявши його за руку, сказав, дивлячись на нього шанобливо й водночас зухвало: – Ти, Робіне, зле сьогодні вчинив супроти мене, але, коли ти й справді хочеш, аби ми по-дружньому потисли одне одному руку, ходім на моріжок та поборемось, і я тобі все прощу, і ми станемо ще ближчими друзями, як були.
– А чи не ліпше нам знов стати добрими друзями й пустити в непам’ять цю справу? – відказав Робін. – Куди ліпше дружити, маючи цілі кістки, аніж маючи переламані.
Гаррі Вейкфілд випустив Робінову руку – чи, радше сказати, відштовхнув її.
– Я й не думав, що три роки приятелював з боягузом!
– Боягузи ніколи не водились у моєму роду;– сказав Робін, блиснувши очима, хоч ще тримав себе в руках. – Не був боягузом той, хто, впираючись ногами й докладаючи рук, витягав тебе, Гаррі Вейкфілда, з води, коли прудка течія несла тебе до чорної скелі й кожен вугор у річці чекав, що ось-ось поживиться тобою.
– Ай правда, таки правда, – промовив англієць, схвильований згадкою.
– А нехай йому! – вигукнув управитель. – Та невже у Гаррі Вейкфілда, найбільшого зуха кулачних боїв у Вітсон Трісті, Вулері, Карлайлі й Стегшоу, вже не стало сміливості? От що значить, як довго водишся з хлопцями в спідницях та чіпцях! Чоловік забуває, для чого йому кулаки дано.
– Я можу показати вам, містере Флісбампкін, що не забув, для чого в мене кулаки, – сказав Вейкфілд і знов обернувся до горянина. – Так не піде, Робіне.
