Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді") - Саган Франсуаза

Він хоче віскі чи сухого мартіні? Раніше він завжди пив сухий мартіні. Коли ще у них був роман. Скільки ж днів він тривав? Вона мало не закохалася в нього. По-справжньому. Хвилин через десять потік її слів припинився і вона серйозно подивилась на нього.

— Чекай, ти щось від мене приховуєш!

Обоє засміялися. Раніше у них був такий звичний вираз: "Ти що замишляєш?" Замішання перших хвилин минуло, Жіль заспокоївся, зручніше простягнув ноги, приязно і ніби збоку окинув поглядом колишньоґо пожильця примхливо обставлену кімнату.

— Я щойно був у лікаря,— сказав він.

— Ти? А що з тобою? Ти й справді схуд. Чи в тебе не... Вона не договорила, і Жіль не без іронії подумав, що

невимовлене Жільдою слово було напевне єдиним, яке вона соромилась вимовляти вголос.

— Ні, в мене не рак. У мене нічого немає. Тільки хандра.

— Що ж, добре,— сказала вона.— Бо ти мене налякав. І давно?

— Та... місяців зо три... Сам не знаю.

— Та ні,— раптом повчальним тоном сказала вона,— це не хандра. Це депресія. Ти пригадуєш, яка я була в шістдесят другому році?..

Прикрим було ще й те, що на цю хворобу, здається, хворіли всі, і до того ж кожен захоплено розповідав про неї. Отож Жіль вислухав розповідь про Жільдину депресію, яка одного чудового ранку зникла сама собою, коли Жільда була па Капрі; і Жіль намагався знайти щось спільне мія^ тим, що чув, і тим, що відчував сам. Нічого спільного.

— Я знаю, що ти думаєш,— несподівано сказала Жільда.— Ти думаєш, що у тебе все інакше. Але ти помиляєшся. У тебе те саме. Одного чудового дня ти прокинешся вранці веселий, як пташка, такий самий, яким був досі, або ж пустиш собі кулю в лоба. Я згодна, що ти розумніший за мене, але яка тобі зараз користь від твого розуму, га?

Вона говорила лагідно, поклавши руки йому на коліна, нахилившись до нього своїм гарним тілом, і він дивувався, що в нього не виникає ніяких почуттів. Раніше, при зустрічах з нею, у нього завжди спалахувало бажання. Він простяг руку до вирізу її плаття на грудях, але Жільда перехопила її.

— Ні,— мовила вона,— я добре бачу, що ти нічого не хочеш.

Тоді він поклав голову їй на плече і ліг поруч з ыею — він" лежав одягнутий, не рухаючись. Вона мовчки гладила його по голові. Він нічого не бачив, уткнувшись носом у складки її шовкового плаття, йому важко було дихати, його трохи млоїло, і він не мав сили поворухнутись. Нарешті вона труснула його, і він щось пробурмотів.

— Слухай, Жілю, зараз прийде Арно. Мені треба переодягтися. Він хоче повести мене в якийсь страхолюд-пий нічний ресторан. Але ти можеш лишитися тут. Хочеш, я пришлю до тебе Вероніку? Це індіанка, чарівна жінка і неймовірно обдарована в цьому ділі, так що трохи розважишся. Ти й досі живеш з Елоїзою?

Вона вимовила ці слова зневажливим тоном жінки, яка хоче показати, що не схвалює затяжного зв'язку свого колишнього коханця. Жіль кивнув головою.

— Отже, згода?

Йому хотілось лише одного — не ворушитися. Не опинятися знову у місті, не шукати о сьомій вечора таксі, не товктися серед нестримного натовпу.

— Згода,— відповів він.

Він з невдаваною втіхою дивився, як вона підфарбовується, переодягається, дзвонить по телефону. Він навіть приязно, не без поблажливості потиснуз руку юному Арно, типовому "котику".

Чекаючи в тихій квартирі обіцяної незнайомки, він трохи почував себе героєм детективного роману, і це розважало його. Потім, коли Жільда й Арно пішли, він ліг у вітальні на дивані, накинувши на себе чоловічий халат, якого хтось дуже до речі залишив тут, запалив сигарету, взяв журнал і поставив біля ніг склянку, після чого мусив устати, щоб принести попільничку, мусив устати, щоб притишити програвача, ввімкнутого Жільдою надто гучно, мусив ще раз устати, щоб відчинити вікно, бо йому не було чим дихати, мусив устати, щоб зачинити його, бо йому стало холодно, мусив знову встати, щоб узяти сигарети, які забув у Жільдиній спальні, мусив устати, щоб покласти льоду в тепле віскі, мусив устати, щоб поміняти платівку, яку автоматичний програвач прокручував вже тричі підряд, мусив устати, щоб відповісти на телефонний дзвінок (дзвонили тільки раз), мусив устати, щоб узяти інший журнал. А коли через годину почувся дзвінок у двері, його роздратованість собою дійшла краю і він не встав, щоб відчинити.

Розділ V

Тепер він ішов вулицями, простуючи додому, але не прямо, а роблячи гак за гаком, нездатний ні зупинитися, ні повернутись назад. У нього гуло в голові, думки всі вивітрились, і йому здавалося, ніби всі на нього дивляться, ніби він усім здається бридким, нікчемним, яким він здавався самому собі, часом йому здавалося, ніби він тупцює на місці, а часом він переходив площу, сам того не усвідомлюючи. В якийсь момент він опинився в Тюїльрі, і тут йому згадався Дріє ла Рошель, який свого часу також прийшов сюди на свою останню прогулянку, і Жілю стало смішно: у нього ніколи не стане мужності або бажання вкоротити собі віку. Навіть на це він неспроможний. До його відчаю пасує будь-який епітет, тільки не "мужній" або "романтичний". Правду кажучи, він майже хотів накласти на себе руки. Його влаштовувала будь-яка крайність.

"А може, я саме так і скінчу? — думав він, ніби бажаючи заспокоїти себе.— Безперечно, якщо так буде й далі, я не зможу витримати... Я муситиму щось зробити..." І він думав про це "я" із відчаєм і страхом, ніби про когось стороннього, хто може діяти замість нього. Але пізніше, бо зараз у ньому не було того "я", здатного схопити револьвер і вистрілити собі в рот або кинути його тіло вниз, у темно-зелену Сену. Він зараз не міг уявити своєї смерті, як не уявляв свого життя, зараз він міг лише блукати тут, Ще дихаючи, животіючи, страждаючи.

Раптом його пройняв дрож, і він вирішив піти напитись У клубі. Звичайно, це не блискучий вихід, але він просто не міг більше отак ходити, засунувши померзлі руки в кишені плаща і відчуваючи немов наелектризованими нерви, Що вели від долонь до плечей, до серця, до легень. Зараз він нап'ється до безтями, і його хтось відвезе додому. Принаймні після цього він засне. Елоїза вкриє його.

Він зайшов до клубу, привітав бармена, дав дружнього стусана Жуелю, перекинувся жартами з П'єром, помахав рукою Андре, Біллові, Зоо, одне слово, зробив усе, що належало, і, незважаючи на запрошення багатьох знайомих, сів сам біля стойки бару. Він винив шотландського віскі, потім ще одну порцію, але пив його як воду. У цю хвилину прийшов явно п'яний Тома з блаженною усмішкою на губах і сів біля нього. Вони таємно ворогували у редакції вже чотири роки, відколи трапилась якась темна історія через якусь дівчину чи через якийсь репортаж, Жіль і сам уже не пам'ятав подробиць. Він тільки знав, що вони посварилися. Тома був невисокий, щуплявий, з гостреньким личком і тонким голоском, який дратував Жіля.

— Стривай, та це ж наш красень Жіль,— вигукнув він просто йому в обличчя, і від нього війнуло таким горілчаним духом, що Жіль машинально відступив на крок. Щоб завершити вечір, йому тільки цього ще бракувало.— Ти чого задкуєш? Я тобі не подобаюсь? Скажи, пе подобаюсь?..

Здалеку П'єр подавав знаки. Того вечора він чергував у клубі і жестами показував Жілю, що Тома геть п'яний, хоч це й так було видно. Тома не відставав.

— Т.о як, красунчику? Чого ж ти не відповідаєш?

І несподівано різким рухом — чи то навмисно, чи ні — перекинув свою склянку Жілю на сорочку. Склянка впала на підлогу й розбилася; всі замовкли.

У цю мить щось тріснуло і в душі Жіля. У нього зламалося його прагнення до щастя, повага до людей, самовладання, йому здалося, що все тріщить, розвалюється під поривом його люті, і коли він отямився, то помітив, що б'є Тома: б'є вже долі — той бідолаха опинився там з першого ж удару кулаком, а Жіль, стоячи навколішки, бив і бив кулаками його гостре личко, бив своє життя, своє розчарування у житті, бив себе самого; навіть тоді, коли чиїсь сильні руки вхопили його за плечі і потягли назад, він усе ще бився, майже ридаючи, аж поки до його слуху не долетіли слова "скажений собака" і водночас хтось зацідив йому кулаком у зуби. Тоді він перестав випручуватись, і всі замовкли; він побачив навколо себе добріш десяток приголомшених, обурених облич, а на підлозі маленького Тома, який підводився на чотирьох, та ще відчував присмак слизі й крові в себе на губах. Задкуючи, він вийшов з клубу, і ніхто йому не сказав жодного слова. Навіть П'єр, з яким він пиячив усю свою молодість. Саме П'єр і вдарив його, подумав Жіль, і правильно зробив. Зрештою, це був його обов'язок. Кожен мусить заробляти собі на яшття.

В квартирі чулись голоси, і він здивовано зупинився па порозі дверей. Було близько півночі. Він витяг із кишені хусточку і витер на губах закипілу кров. Ііі, ііому зовсім не хотілося з'явитися в подобі Франкенштейна'. Колись він не стримався б, щоб не зіграти таку роль. Але тепер маленькі комедії, які раніше тішили його, втратили для нього смак. У вітальні сидів Жан з Мартою, своєю подружкою, повною, чорнявою, дурненькою і лагідною дівчиною, а Елої-за дивилась у вікно. Коли він увійшов, вона здригнулася, Жан повернувся до нього з удавано спокійним виглядом, а Марта скрикнула:

— О боже! Жіль... Що з вами сталося?

"Справжня сімейна рада,— подумав він.— Чуйні щирі друзі тривожаться разом з вірною подругою... іЩо того ж як пощастило!—герой повертається поранений". В ту ж мить Елоїза помчала до ванної по вату.

Жіль звалився в крісло і посміхнувся.

— Я побився, по-дурному побився, як завжди, коли б'ються люди. І ти знаєш, з ким, Жане? З Тома.

— З Тома? Ти ж не скажеш, що це він тобі так урізав? Жан добродушно і недовірливо засміявся, як людина,

яка щопонеділка ходить на бокс.

— Ні,— відповів Жіль.— Це П'єр ударив, коли розбороняв нас.

1 Герой роману англійської письменниці Мері Шеллі (1797—1851), образ, використаний згодом у багатьох фільмах жаху, напівлюдина, напіввампір.

І раптом сам жахнувся, згадавши про ту нікчемну суперечку, про свою злість, про сп'яніння від того, що бив когось, сп'яніння, яке нещодавно заполонило його. "Мало того, що я сам собі огидний, я ще стану огидним і для інших..." Він підніс руку.

— Не треба більше про це. Завтра в редакції мене обзиватимуть бидлом, а післязавтра — все забудеться.