Солоний сніг - Желєзніков Володимир

Потім раптом до кімнати ввійшов височезний чоловік у сандалях на босу ногу й у туніці. В нього була шия борця, вона була в нього пряма, наче колона, і її вивершувала голова, прикрашена довгим кучерявим волоссям.

Хто б це міг бути? І раптом Сашко здогадався: це був сам Геркулес. Авжеж, звісно, давньогрецький герой Геркулес. Добре б спитати його про це, щоб остаточно переконатися, але незручно.

Чоловік у сандалях підійшов до Сашка й підніс його разом з кріслом догори на випростаних руках, і Сашко дістав руками до стелі, а десь унизу лишився Петро Петрович.

Зрозуміло, що це був Геркулес. Ах, як Сашкові гарно й весело! Тепер Сашко пересвідчився, що Геркулес насправді могутня людина, справжній богатир, просто чемпіон світу Юрій Власов.

"І все це від геркулесової каші?" — запитав Сашко.

"Так,— відповів Геркулес— І ще від наполегливості". Сашко чув, як грюкнули вхідні двері, й одразу Геркулес зник, щез, просто випарувався... Сашко закричав:

— Геркулесе, Геркулесе, не йди, мені треба запитати в тебе про одну дуже важливу річ.

— Ти чого розкричався?— Перед Сашком стояв Петро Петрович. Праве плече, те, що без руки, в нього було піднесене вище підборіддя.

— Тут був Геркулес,— сказав Сашко.— Я щойно з ним розмовляв. Він був у сандалях на босу ногу й у туніці. Я його відразу впізнав. Мені треба було запитати в нього про одну важливу річ, а він щез.

— Не журися,— сказав Петро Петрович.— Він ш

іще неодмінно прийде до тебе. Я особисто знав одного хлопчика, тож тільки варто було йому сісти в оце крісло, до нього одразу ж приходив сам великий Христофор Колумб. І вони разом вирушали в далекі мандри.

— Це ви розповідаєте про Ігоря?— запитав Сашко.

— Про нього,— відповів Петро Петрович.— А тепер ходи зустрічай матір, вона повернулася з роботи, всі матері дуже люблять, коли їх зустрічають сини.

Сашко підвівся й подався до матері, але в голові в нього співало: "Геркулес любий, любий Геркулес".

Мама сиділа за письмовим столом, перед нею лежала груба книга, а очі в неї були заплющені.

— Не посувається робота?— запитав Сашко.

— Не посувається,— відповіла мама.

— Я знаю,— сказав Сашко,— ти хвилюєшся, що від тата нема давно листів.

Мама розкуйовдила Сашкове волосся. Вона любила його так куйовдити.

— О, який у мене спостережливий син!— сказала мама й спробувала усміхнутися, але з цього нічого не вийшло.

Вони замовкли. В кімнаті з'явилися темні кутки. Світилася тільки настільна лампа під зеленим абажуром. Потім вони почули звук кроків.

— Геркулес, любий Геркулес,— прошепотів Сашко.

— Що ти там шепочеш?— запитала мама.

— Нічого,— відповів Сашко.— Ти чула, коридором хтось пройшов?

— Це Петро Петрович,— сказала мама. Сашко знав, що це Петро Петрович. Він його

кроки розпізнавав завжди, бо Петро Петрович трошечки тяг ліву ногу, йому її простріл или в громадянську війну. Це було ще 1918 року.

— А я гадаю, це хтось інший,— сказав Сашко.— Наприклад, Геркулес. (Ах, як це ім'я бриніло в нього в голові й камінчиком перекочувалося в роті!) Знаєш що, ходімо до кімнати Петра Петровича, й ти посидиш у чарівному кріслі. В тебе всі турботи як рукою зніме.

— Ні, Сашко,— сказала мама,— мені треба працювати.

— Навіть коли тобі не хочеться?— запитав Сашко.

— Треба вміти себе примусити,— сказала мама.— І потім, я вже доросла, і мені ні до чого сидіти в чарівному кріслі.

— А Петро Петрович?..— сказав Сашко.— Він зовсім старий, а сидить. Він каже, що це йому допомагає думати. Ходімо, я тебе дуже прошу.

Мама підвелася, взяла Сашка за руку, й вони мовчки, без словечка, намагаючися ступати обережно, так, що чути було тільки рипіння мостин і якийсь незрозумілий шерех, а кроків їх не було чутно, подалися до кімнати Петра Петровича. їхні зеленуваті довгі тіні впали на стіну, пройшлися завісами й вийшли в двері. В коридорі вони розчинилися: в коридорі не було світла, а вони його не ввімкнули.

— Обережно,— сказала мама пошепки,— не наразься на холодильник.

Сашко тільки міцніше стис її руку, і вона міцно-міцно стисла його маленьку теплу долоньку. Вони ввійшли до кімнати Петра Петровича і в темряві підійшли до чарівного крісла. Було тихо-тихо.

— Ну, сідай,— великодушно запропонував він матері.— Сідай, а я постою поруч.

Мама обережно опустилась у крісло. Воно продзвеніло під нею всіма своїми пружинами.

— О, яка я стала важка,— сказала мама.— Колись воно піді мною так не співало.

Сашко промовчав. Він знав: зараз, цієї миті, нічого не можна говорити. Нічого.

— Здрастуй, крісло,— сказала мама. І злегка гойднулася у ньому, як це робив завжди Сашко.

Крісло знову продзвеніло свою пісню.

— Адже я чого хвилююся...— сказала мама.— Він пішов на штурм діючого Авачинського вулкана. А вулкан цей викидає лаву, її температура сімсот градусів: це однаково що розжарена, вируюча сталь, випущена з доменної печі. А йому, бачте, неодмінно треба спускатися в кратер вулкана.

— Це він робить заради науки,— сказав Сашко.— Він говорив мені: вулкани — гармати землі. Вони стріляють лавою, а цю лаву можна зібрати, і потім довідаєшся, що робиться глибоко-глибоко під землею.

— Він і тебе перетягував на свій бік,— сказала мама.

— Але він не вперше спускається в кратер,— відповів Сашко.

— Торік він зламав собі руку,— сказала мама.— А позаторік його вдарило брилою лави по спині, і йому довелося пролежати цілий місяць. Лікар побоювався, що в нього пошкоджено хребет, а коли пошкоджено хребет, треба лежати на дошці. Там ніяких дощок не було, довелося зірвати з будиночка експедиції двері, і він лежав на цих дверях. А ти бачив, які в нього руки? Геть у опіках.

Вони знову помовчали. За вікном у небі палахкотіли відблиски великого міста.

— Можна, я сяду поруч тебе?— запитав Сашко.

Мама посунулася, і він сів і почав розгойдуватися й дзвеніти пружинами. І цей дзвін, немов ніжний звук струн, лунав у них у вухах, і трішки-тріш-ки звеселяв їхні душі, і з'єднував їх з усім світом. Тепер для них не існувало темряви, самотності, далеких відстаней.

— Як добре, що ти привів мене сюди,— сказала мама.— Звісно ж, Сергій має рацію, що поїхав на Камчатку, що видирається на ці вулкани, а потім, ніби цирковий акробат спускається в кратери. Він спускається на тисячу метрів у глибину, а назустріч йому здіймаються випари лави... М'яке, мудре крісло, я буду терпеливо чекати на його листи.

Мама обійняла Сашка за плечі й потихесеньку заколисувала його, наче маленького. Скільки вони так просиділи, невідомо, але тільки Сашко чув, як до нього підійшов Геркулес, торкнув його за плече й мовив:

"Ось я й прийшов. Пробач мені, що я так несподівано зник, але тут пролунали чужі голоси".

"Це був Петро Петрович,— сказав Сашко.— Щоправда, він не такий дужий, як ти, але теж герой. Деякі дорослі дечого не розуміють, а він геть усе розуміє".

"То я слухаю, про що ти хочеш мене запитати?"

"А ти не сміятимешся?"— запитав Сашко.

"Нізащо!— сказав Геркулес.— Присягаюся тобі ім'ям богині Афіни Паллади".

"А-а-а!— сказав Сашко.— Взагалі-то я в бога не вірю, ми тепер знаємо, що бога немає. Але ж ти жив три тисячі років тому, і в тебе не було іншого виходу".

"Афіна Паллада — богиня мудрості,— сказав сердито Геркулес.— Вона не дозволить мені збрехати".

"Прошу тебе, не сердься,—сказав Сашко.-. Якби ти жив у наш час, ти також не вірив би в бога".

"Запитуй",— сказав Геркулес.

"Геркулесе!— Сашкові було незручно, і він зволікав час.— Скажи, тебе не дражнять "дівчиськом" за те, що ти носиш довге волосся?"

"Я не звертаю уваги на дурних людей, а розумні ніколи нікого не дражнять".

"А мене дражнять "дівчиськом". Це Гошка Сапе-гін придумав, хоча він зовсім, гадаю, не дурний".

"Ну, якщо він не дурний, то він незабаром кине тебе дражнити. А ти поки потерпи".

"Ось і мама говорить: "Ти поки потерпи". А знаєш, як важко терпіти?.. Геркулесе, а чому ти носиш довге волосся?"

"Так подобається моїй матусі,— сказав Геркулес.— А це для мене закон..."

Сашкова мати обережно підняла сина на руки й понесла з кімнати.

"Ах, який він став важкий,— подумала вона.— Майже мужчина".

Розділ сьомий

Варто було йому ввійти до класу, як на нього вихором налетів Гошка.

— Приніс марки?— запитав він, побачив по Сашковому обличчю, що той нічого не приніс, і закричав: — Не приніс? Нещасний хвалько, брехун, брехун! А можливо, в тебе їх навіть нема?

— Ні, є,— збрехав —Сашко.-нчг Просто я забув.

— Подивимося,-— сказав Гошка.— Потерпимо до завтра. А то доведеться тебе звати не просто "дівчиськом", а "дівчиськом-брехунцем".

Після школи Сашко вирішив зайти до Маринки й попросити в неї дві марки. Подумаєш, дві якісь нещасні марки, невже вона не дасть йому їх. Він увійшов у двір і побачив, що ворота гаража відчинені. Сашко спершу зазирнув у гараж. Там він побачив свого знайомого шофера.

— Здрастуйте, дядьку,— сказав Сашко.

— А, здрастуй, малий, якщо не жартуєш.

— Хочете, я вам принесу води?

— То принеси.

Сашко схопив відро й побіг углиб гаража по воду. Приніс воду й сказав:

— А тепер мені треба йти.

— Важлива справа?— запитав шофер.

— Так,— відповів Сашко.— Важлива.

Після розмови з шофером у Сашка настрій поліпшився. Й він побіг до Маринки. Вона була вдома сама. Спочатку довелося погратися з нею в ляльки, потім у пароплави, а потім Сашко попросив у Маринки, щоб вона показала йому колекцію татових марок.

Маринка влізла в татів стіл і дістала великий квадратний альбом у синій палітурці. Кожна сторінка була прикрита в ньому цигарковим папером, а під папером, на сірому цупкому картоні, в кишеньках лежали марки.

— Тільки ти не переплутай їх, бо тато лаятиметься. Він ці марки збирає все життя, з дев'ятирічного віку.

— А в нас у класі один хлопчик, Гошка Сапе-гін,— сказав Сашко,— теж збирає марки. І навіть міняється.

— Як це — міняється?— не зрозуміла Маринка.

— Дуже просто,— сказав Сашко.— Він оддає, наприклад, твоєму татові зайві марки, а твій тато йому свої зайві марки.

— А в мого тата немає зайвих марок,— сказала Маринка.

Сашко подумав, що, мабуть, Маринка не дасть йому дві марки для Гошки, й уявив собі, як Гошка завтра кричатиме на нього на весь клас: "Брехунець, хвалько!"

На кожному аркуші була написана назва країни, але Сашкові важко було прочитати ці назви. Він просто ворушив марки: на них були портрети якихось людей, якісь будинки, дерева, звірі, церкви...