Солоний сніг - Желєзніков Володимир

Треба йому погуляти зрештою, тим паче, що гасла "Хто не працює, той не гуляє",— не було.

Він вийшов у двір і оглянув бойовище. Двір був безлюдний, тільки в кутку, в пісочку, возилася Маринка — це його давня подружка. Колись вони були нерозлучними друзями.

Маринка побачила Сашка й замахала йому рукою: мовляв, ходи швидше сюди. Сашко повагався, адже тепер між ним і Маринкою була величезна прірва: він навчався в школі, а Маринка досі ходила до дитячого садка. Він знехотя підійшов.

— Ну? — сказав він.

— Задаєшся? — запитала Маринка.

— І не думаю,— сказав Сашко.— Просто стомився в школі.

Маринка зітхнула:

— А я, коли піду до школи, ніколи не буду стомлюватися.

— Багато ти знаєш, там самих літер стільки треба вивчити — голова обертом іде.

— А як звати твою вчительку?

— Олександра Іванівна. Вона має орден Леніна. Ти колись бачила орден Леніна?

— Атож. По телевізору.

— Ох, розсмішила. А ти на живих людях бачила?

— Ні ще... Але ти дружитимеш зі мною, як і досі?

— Гаразд, дружитиму,— погодився Сашко й одразу ж забув про Маринку, бо в глибині їхнього двору стояв гараж і зараз ворота цього гаража були розчинені навстіж.

Ну, машини — це була його пристрасть. Він знав усі марки радянських автомобілів. Сашко підійшов до розчинених воріт гаража, обережно зазирнув і зупинився на порозі. Далі він іти без дозволу боявся.

Шофер, який порпався в моторі "Волги", зовсім молодий на вигляд хлопець, підвів голову й усміхнувся йому.

— Здрастуйте, дядьку,— сказав Сашко.

— Здрастуй, малий, якщо не жартуєш,— відповів шофер.

— Я не жартую.— Сашкові сподобалося, що шофер назвав його "малим". Це для нього лунало незвично, ну начебто він став родичем цієї надзвичайної людини, від якої так гарно пахне бензином, мазутом і ще чимось таким, від чого просто перехоплює дух.

— А якщо не жартуєш, ось тобі відро, принеси води,— сказав шофер.— Он там, у глибині гаража, є водопровід.

Сашко взяв відро, і дужка його дзенькнула, як пружина на чарівному кріслі. І він, Сашко, подався углиб гаража.

У гаражі було напівтемно, але Сашко зовсім не боявся, він легко й вільно ішов поміж машинами. Потім набрав повнісіньке відро води, ледве дотягнув, а коли шофер сказав, що відро, мабуть, було для нього заважке, він усміхнувся: "Дарма, мовляв, не такі тягали",— хоча він у своєму житті не притягнув жодного відра води й зараз, коли тягнув, від власної незграбності обілляв собі ноги.

Шофер залив воду в машину, зачинив капот і простяг Сашкові руку.

— Заходь, коли матимеш час,— сказав він.

Сашко міцно потис йому руку й відповів:

— Неодмінно зайду, адже я живу в цьому будинку.

Шофер поїхав, а в Сашка на руЦі залишилася широка темна смуга — це шофер забруднив його руку мастилом. Сашко оглянувся, але Маринка вже пішла. Шкода, а то можна було їй показати цю смугу на руці.

Сашко постояв іще трохи у дворі, привітався з двома незнайомими дорослими, потім почув виття пожежних машин і вискочив на вулицю, щоб подивитися на них. Повз нього з виттям промчали дві величезні тупорилі червоні закриті машини. Потім десь у повітрі гримонуло, і він зі знанням справи підніс голову догори, бо знав: так гримотять реактивні літаки. Вони викидають хмару гарячого спрацьованого гасу, хмара стикається на великій височині з холодним повітрям — і лунає вибух. Сашко довго крутив головою, навіть зняв берет, щоб не заважав дивитися, проте однаково літака не знайшов і вирішив повернутися додому.

Вдома бабуся послала його мити руки. Він відкрутив кран і побачив на руці шоферську позначку, вирішив її не змивати — адже не щодня випадає таке щастя. Прийшов у кімнату й сів вечеряти, а праву руку з позначкою сховав під стіл, щоб не помітила бабуся. Взяв виделку в ліву руку й заходився колупати котлету.

— Що це ще за новина? — сказала бабуся.— Ну-бо бери виделку в праву руку.

— А як же Петро Петрович усе їсть 'лівою? — сказав Сашко.

— Ех ти, дубнику"—.відповіла бабуся.— В Петра Петровича немає правої руки, тому він їсть лівою. Праву руку йому відірвало під Москвою, коли він бився з фашистами.

Поки бабуся розповідала, Сашко переклав виделку в праву руку й швидко з'їв котлету.

— А був час, коли в Петра Петровича обидві руки були на місці. Адже я його знаю, дай бог пам'яті, з тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року... Тоді в Москві тільки-но революція сталася, а потім юнкери підняли повстання, хотіли царську владу поновити, І почалась у місті стрілянина. Було, вийдеш на Арбат, а на вулиці вбиті лежать. Це юнкери вбивали робітників. А тут іще бандити розвелися, грабували людей. 1 ось якось іду я вулицею, вечоріє, раптом до мене шусть чоловік, а за ним другий. В мене серце стрепенулося, думаю — капець мені. А вони кажуть: "Ну-бо, тітко, витрушуй торбу". А в мене там хліб, денна норма. Ах, думаю, недолюдки окаянні, бандити. Як зарепетую, що є духу, звідки тільки сила взялася, репетую: "Рятуйте, грабують!" І чимдуж тікати від них. А вони за мною тупають. Аж раптом як метнеться мені чорна тінь навперейми, як закричить ця тінь: "Стій, бо стрілятиму!" Я вмить зупинилася, а навколо чомусь тихо-тихо стало. "Гей, тітко,— чую голос.— Утекли твої грабіжники". Підвела голову, а передо мною стоїть молодий матрос. Безкозирка на маківку зсунута, ввесь кулеметними стрічками обмотаний. Подивився мені в обличчя й каже: "Пробачте, міс, що назвав вас тіткою. Через хустку не роздивився ваше обличчя". "А ви хто такий?" — запиталая його. Він козирнув мені й каже: "Балтійський матрос Петро Добровольський, прибув до Москви на допомогу московському пролетаріату від Петроградського комітету партії більшовиків".

Петро Петрович провів мене додому, а я тоді жила в усіх восьми кімнатах сама — господар мій утік. Ото він одну кімнату й зайняв у нашій квартирі.

Бабуся сіла на краєчок стільця й задумалася, і, мабуть, перед нею зринали ті давні часи, коли вона була молоденькою дівчиною, а Петро Петрович Добровольський матросом революційної Балтики.

А можливо, й інші часи, можливо, ті часи, коли її чоловік, майстер заводу "Серп и молот", разом з Петром Петровичем пішли восени сорок першого року в народне ополчення, а повернувся назад тільки Петро Петрович, та й то без руки. А можливо, вона згадала, як під фашистськими бомбами в люту холоднечу в сорок другому копала протитанкові рови, щоб ворожі танки не прорвались у місто. Або як у сорок третьому їздила в покинуті села й викопувала з-під снігу маленькі замерзлі картоплини, щоб прогодувати свою доньку, хворого Петра Петровича та його синка.

Багато що згадаєш, коли прожито таке життя!

• Розділ п'ятий

Коли вранці Сашко ввійшов до класу, то всі відразу почали дивитися на нього. Він пройшов під цими напруженими поглядами до свого місця й поклав портфель у парту.

— Ти чого це вчора втік? — запитав Гошка.

— Захотів і втік,— відповів Сашко.

— А як Олександра Іванівна дізнається, що ти прогуляв, тоді що?

— А ти це бачив? — Сашко виставив свій головний козир.— Ти це бачив? — І він простягнув Гошці просто до носа праву руку, на якій була шоферська позначка.

— А що це? — запитав Гошка.

— "Що, що"!.. Працював у гаражі, ось що, допомагав одному шоферові ремонтувати машину й забруднив руку мастилом.

— Годі брехати,— сказав Гошка.

— А ти понюхай.

Гошка довго нюхав позначку на Сашковій руці, просто винюхав її. Сашко навіть перелякався, що він її зітре. Потім її нюхали всі хлопчаки підряд.

— Подумаєш,— сказав Гошка,— а я збираю марки.

Сашкові не хотілося втрачати з таким трудом завойовану увагу хлопців, і він збрехав:

— І я збираю.

Хоча він марок не збирав, а тільки чув, що їх збирає Маринчин батько.

— Давай мінятися,— зрадів Гошка.

— Як — мінятися? — не зрозумів Сашко.

— Звичайно,— сказав Гошка,— я тобі віддаю зайві марки, а ти мені. Це й називається "мінятися".

— Давай,— погодився Сашко.

— Тож завтра не забудь, принеси,— сказав Гошка.

— Не забуду,— сказав Сашко, аея**

Але задзвонив дзвінок, і з'явилася Олександра Іванівна. Вона перевірила, чи всі в класі, й запитала в Сашка, чому він учора не був у школі. Сашко похнюпив голову.

— Сашко,— сказала Олександра Іванівна,— коли з тобою розмовляє вчителька, треба встати.

Сашко встав.

— То чому ж ти вчора не був у школі? — знову запитала Олександра Іванівна.

— В мене боліла голова,— збрехав Сашко.

— Це поважна причина,— сказала Олександра Іванівна.— Тільки наступного разу, діти, якщо хтось пропустить школу, принесіть довідку від батьків або лікаря.

І всі страхи залишились позаду. А діти думали, що Сашко простак. А він збрехав — і кінці у воду. А якби він сказав правду, тут такий би скандал зчинився: "Як смів, та як тобі не соромно!" Ні, Сашко не простак, він дуже-дуже хитрий.

— Діти,— сказала Олександра Іванівна,— покладіть свої зошити праворуч від себе на парті, а я пройду рядами й подивлюся, як ви написали літеру "А" заголовну й літеру "а" маленьку.

Всі витягли зошити й поклали з правого боку, і Сашко теж витяг і поклав. Тільки в усіх були написані літери, а в нього були чисті сторінки.

Олександра Іванівна йшла рядами й схвально кивала головою: їй подобалося, що діти охайно виконали домашнє завдання. Потім вона дійшла до Сашка, поглянула на чисті сторінки його зошита й сказала:

— Огоньков, пройди до дошки, візьми крейду й напиши нам літеру "А" заголовну. Знаєш, як її писати?

— Знаю,— відповів Сашко.

Взяв крейду й написав літеру "А" догори ногами. Всі діти почали сміятися, а Гошка вигукнув:

— Літера "А" стала на голову! Не літера, а акробат.

— Тихше, тихше, діти,— сказала Олександра Іванівна.— Сашко вчора не був у школі, тому він написав неправильно.

Сашко витер долонькою те, що написав, і вивів крейдою літеру "А".

— Отепер правильно,— сказала Олександра Іванівна.— Наступного разу ніколи не поспішай, спершу подумай, а тоді пиши.

Розділ шостий

Сашко обережно, намагаючись не шуміти, опустився в крісло. Воно жалібно-жалібно дзенькнуло. Сашко потягнув носом, усе було як і досі. Тепер треба було сидіти й чекати, коли Петру Петровичу набридне читати, він зніме окуляри, протре очі рукою й скаже: "Страшенно втомилися очі". Тоді, отже, настала черга розмови з Сашком.

Але сьогодні Петро Петрович довго не відкладав книгу, і Сашко сидів як миша, боявся йому завадити. Щось у нього співало в голові, щось плуталось...