Листок, виконаний Бавунцьом - Толкін Джон

Він уважно роздивлявся довкола. Дерево було докінчене, хоча з ним не було покінчено— "Якраз навпаки у порівнянні з тим, як то було колись," подумав він — але в Лісі було багато недовершених областей, які все ще потребували роботи і розумного підходу. Нічого не потребувало більше ніякого змінювання, нічого не було не в порядку наразі, але все потребувало певного продовження до деякої визначеної точки. Бавунцьо виразно бачив ту точку, у кожнім випадку.

Він присів собі під прекрасним віддаленим деревом — воно була варіацією Великого Дерева, але досить самобутнім, чи могло би бути самобутнім якби до нього доклали трошечки більше уваги — і він думав над тим, де починати роботу, і де її закінчувати, і скільки часу на неї вимагалося. Він не зовсім був в стані розробити собі план роботи.

"Звичайно!" мовив він. "Той, кого я потребую, то Парафія. Є ціла купа всього про землю, рослини, дерева, що він знає а я нє. Я не можу залишити то місце просто яко свій приватний парк. Я потребую допомоги та поради: і мені вартувало би отримати їх чимскоріше."

Він встав на ноги і попрямував до того місця, з якого намірився почати роботу. Він зняв з себе свій плащ. Тоді, внизу у маленькій прикритій заглибинці, захованій від широкого зору, він побачив чоловіка який дивився довкола досить розгублено. Він спирався на лопату, але явно не знав що має робити. Бавунцьо гукнув його. "Парафія!" закликав його він.

Парафія закинув собі на плече свою лопату і підійшов до нього. Він все ще кульгав трохи. Вони не говорили ніц один до одного, просто привіталися кивком голови, як то вони звикли робити, зустрічаючись на вулиці; але тепер вони йшли разом, пліч-о-рліч. Безжодногослівно, Бавунцьо та Парафія погодилися де конкретно ставити будиночок та садок, які очевидно вимагалися.

В міру того, як вони працювали разом, ставало видно що з них двох тепер власне Бавунцьо ліпше вмів впорядкувати свій час і докінчувати справи. Дивно, але то Бавунцьо був найбільше занурений у будівництво та садівництво, тоді як Парафія часто бродив довкола, позираючи на дерева, і особливо на Дерево.

Одного дня Бавунцьо був зайнятий висаджуванням живоплітного парканчика, а Парафія лежав на траві біля нього, і дивився уважно на прекрасну та гарнокшталтну жовту квіточку, яка виростала зі зеленого газону. Бавунцьо понасаджував багато тих квіточок поміж коріння Дерева давним-давно. Раптом Парафія поглянув угору: його лице блистіло у сонячних променях, і він посміхався.

"То є величне!" мовив він. "Мені не слід тут бути, справді. Дякую що замовив за мене слівце."

"Та ти шо, смієшся," cказав Бавунцьо. "Я не пам'ятаю що я там говорив був, але чогось такого я взагалі не казав, то точно."

"Та казав, казав," мовив Парафія. "І то сказане тобою витягнуло мене звідти значно скоріше. Той Другий Голос, знаєш: він послав мене сюди; він сказав що ти хотів мене побачити. Я завдячую то тобі."

"Нє. Ти завдячуєш то Другому Голосові," сказав Бавунцьо. "Ми обидвоє йому завдячуємо."

Вони почали далі жити і працювати разом: я не знаю наскільки довго. Нема потреби заперечувати що спершу вони часвідчасово незгоджувалися один з одним, особливо коли вони змучувалися. Бо спершу вони часом змучувалися. Вони виявили, що їм обидвом видали були тоніки. Кожна пляшчинка мала ту саму етикетку: _Кілька краплин треба приймати разом із водою зі Струмка, перед перепочинком._

Вони знайшли Струмок у самому серці Лісу; тільки недавно Бавунцьо уявляв собі його, але ніколи не намалював був його. Тепер він відчував що власне той струмок був джерелом того озера, яке виблискувало, ген далеко, і поживленням для всього що росло в тій країні. Кілька крапель робили воду в'язкою, досить гіркою на смак, але оживлюючою; і в голові від неї ставало ясніше. Випивши, вони відпочили; а потім встали на ноги знов і тепер робота пішла далі вже веселіше. В такі хвилини Бавунцьо думав про чудові нові квіти і рослини, а Парафія завжди точно знав як їх треба садити і де вони найліпше приймуться. Перш ніж в них закінчився тонік, вони вже його перестали потребувати. Парафія перестав кульгати.

В міру того як їхня робота наближалася до кінця, вони дозволяли собі більше і більше часу проводити спацеруючи, роздивляючись дерева, і квіти, і світла і кшталти, і рельєф місцевості. Часвідчасово вони співали разом; але Бавунцьо помітив що почав тепер повертати свій погляд частіше і частіше у сторону Гір.

І от час настав, кори будинок у жолобі, сад, трава, ліс, озеро, і вся країна їхня були майже завершені, у по-своєму правильному стилі. І Велике Дерево пишно розквітло.

"Ми закінчимо цьоговечір," сказав Парафія одного дня. "Після того ми вирушимо на справді довгий спацер."

Вони вирушили наступного дня, і спацерували аж доки, через простори, вони не дійшли до Крайземлі. Крайземлі звичайно не був видимий: не було ніякої лінії, чи там паркана чи стіни; але вони знали що сягнули марґінесу тої країни. Вони побачили чоловіка, він виглядав як пастух; він прямував назустріч їм, вниз по травистих схилах, які вели до Гір.

"Чи вам потрібний провідник?" запитав він. "Чи бажаєте прямувати далі?"

На мить тінь впала між Бавунцьом та Парафією, бо Бавунцьо знав що він тепер таки хоче йти далі, і що йому (в певному сенсі) слід іти далі; але Парафія не хотів іти далі, і не був ще готовий до того, щоби йти.

"Я мушу почекати на свою дружину," сказав Парафія Бавунцеві. "Їй би було сумно самій. Я так розумію що вони відправлять її сюди до мене, рано чи пізно, коли вона буде готова, і коли я їй тут приготую місце. Будинок вже закінчений, побудували ми його з тобою так добре як змогли; але я хочу ще їй показати його. Сподіваюся вона потрафить його якось поліпшити: зробить його затишнішим. Я також маю надію що ця країна їй сподобається." Він обернувся до пастуха. "Чи ви є провідником?" запитав він. "Чи можете мені сказати назву цієї країни?"

"Хіба ви не знаєте?" сказав чоловік. "То є Бавунцева Країна. То є Бавунцевий Малюнок, чи принаймні більша його частина: частинку її тепер складає Парафієвий Садок."

"Бавунцевий малюнок!" промовив Парафія у подивуванні. "То що, _ти_ придумав усе це, Бавунцю? Я ніколи не знав що ти є такий розумний. Чому ти мені не розповів був?"

"Він намагався тобі про то розповісти давним-давно," сказав чоловік. "але ти навіть не хотів глянути. На той час він мав тільки полотно та фарбу, а ти хотів їх забрати в нього і залатати ними свій дах. Ви тоді називали то все Бавунцеві Бздури або Тотаво Мазанина."

"Але тоді воно виглядало не так, воно не було _реальним_," сказав Парафія.

"Ні, тоді це було лише враження-спалах," сказав чоловік; "але ти міг би зловити той спалах, якби коли-небудь вважав що воно того вартує спробувати."

"Я йому не дуже давав нагоду," сказав Бавунцьо. "Я ніколи не намагався пояснити. Я мав звичку називати тебе Старий Землерий. Але яка тепер різниця? Ми з тобою мали тепер нагоду пожити і попрацювати разом. Все могло би скластися по-інкашому, але навряд чи могло би воно скластися якось ліпше. Тимнеменш, боюся що тепер мені час настав вирушати. Ми з тобою ще зустрінемося, маю надію: є прецінь багато інших речей які ми можемо робити разом. Бувай!" Він тепло потиснув Парафієву руку, яка виглядала як добра, тверда, чесна рука. Він повернувся і оглянувся на мить. Цвіт Великого Дерева сяяв як полум'я. І пташки літали у повітрі та співали. Тоді він посміхнувся, і кивнув головою до Парафії, і пішов в компанії з пастухом.

Він хотів дізнатися більше про овець, про високі пасовиська, і кинути оком на ширше небо, і йти ще далі і далі вперед в керунку Гір, лише вгору. Понадто я не беруся вгадувати що з ним далі трапилося. Навіть маленький Бавунцьо у своєму старому домашньому будинку міг кидати погляд на гори що були далеко-далеко, і гори ті влізли були йому в кутики його картини; але як вони достеменно виглядали, і що там було позаду за ними — то може знати тільки той хто виліз на них.

"На мою думку він був дурним чоловічком," мовив Радник Томпкінс. "Ніц вартий, власне кажучи; ніякої від нього користі Суспільству не було взагалі."

"О, я навіть не знаю," мовив Аткінс, котрий не був якоюсь поважною особою, а просто шкільним вчителем. "Я не впевнений: все залежить від того, що саме ти маєш на увазі під словом _користь_."

"Ніякої практичної чи економічної користі," сказав Томпкінс. "Наважуся сказати що можливо його можна було би виховати і зробити якоюсь функціональною деталькою якби ви вчителі ліпше знали свою справу. Але ви не знаєте свою справу як належиться, і тому в нас в суспільстві є непотрібні люди такого типу. Якби я керував цією країною, я би припахав його і таких як він до якоїсь праці до якої вони є придатні, мити тарілки в громадській їдальні чи ще чогось, і припильнував би що вони виконують свою роботу належним чином. Або повбивав би їх всіх. _Його_ мені слід було вбити вже давно."

"Вбити його? Ти маєш на увазі що ти би заставив його вирушити в мандрівку задовго до того як настане його час?"

"Так, якщо ти конче мусиш використовувати той безсенсовний старий вислів. Пропхати його крізь тунель до великої Сміттєвої Купи: от що я маю на увазі."

"Тобто ти вважаєш що малювання є ніц варте, що воно не є чимось таким що слід оберігати, чи поліпшувати, чимось від чого є якась користь."

"Звичайно, від малювання є користь," мовив Томпкінс. "Але від його малювання користі не було ніякої. Існує широкий спектр потенційних можливостей для сміливих молодих людей які не бояться нових ідей та нових методів. Але не тово застаріле заняття. Приватне мріяння. Він не в стані був би створити ефектну афішу щоб врятувати собі життя. Завжди так ретельно бавунцявся з листками та квітками. Якось одного разу я запитав був його чому. Він відповів мені що на його думку вони є гарненькі! Нє, ну ти можеш повірити? Він сказав _гарненькі!_ 'Що гарненьке? Травленнєві та ґенітальні органи рослин?' спитав я його; і він не мав що відповісти. Ну балакун дурний!"

"Балакун," зітхнув Аткінс. "Так, бідний чоловічок, він ніколи нічого не докінчив був. А, ну, а його полотнам знайшли були 'краще застосування' відколи він відбув. Але я не впевнений, Томпкінсе. Ти пам'ятаєш то велике полотно, яким вони залатували були пошкоджений дах сусіднього будинку, після тих штормів та повеней? Я знайшов шматочок того полотна, посеред поля.