Печерний лев - Роні Жозеф
Їм уже не загрожувала смерть: страшне кільце ошкірених морд і гострих зубів зімкнулося тепер довкола зваленого носорога. Зур сидів і дивився. Зорі, які на початку ночі горіли над верхами ебенових дерев, схилялися нині до річки. Не такий хоробрий, як уламр, син Землі відчував, скільки незнаних погроз таїть у собі ця стара земля, де хижак, трохи більший за леопарда, може взяти гору над таким звіром, як носоріг.
Переможець бенкетував довго. Керуючись примхою, смаком чи успадкованою звичкою, він роздирав і їв тушу з усіх боків, але ніде довго не затримувався. Махайрод дозволяв дрібнішому хижацтву, як-от шакали й дикі коти — віверри, покуштувати уже надгризене м'ясо, але застережливо гарчав, як тільки дхолі, вовки, а надто гієни підбиралися близько до здобичі.
З-за протилежного берега річки піднявся місяць-ста-рик, коли махайрод відійшов нарешті від розтерзаної туші. І ту ж мить очманілі від довгого чекання вовки, гієни і дхолі з диким лементом, штовхаючи одне одного, кинулися до облишеної хижаком здобичі. Здавалося, вони перегризуться зараз. Потім запала тиша, звірі ніби замирилися на якийсь час. Вовки поралися коло груднини туші, гієни накинулися на нутрощі, дхолі обпали огуззя. Шакали і віверри чекали осторонь своєї черги.
На мить махайрод повернув голову і сонно глипнув на звірів, притомлений і ситий, з обвислою щелепою. Раптом він прочнувся і рушив у напрямку вогню, до цих двоногих істот, що чомусь дратували його, але потім роздумав і, свідомий своєї нездоланної сили, простягнувся прямо серед галявини й заснув.
Зур недовірливо розглядав заснулого хижака. Він розмірковував, чи не скористатися йому з Уном тим, що звір спить, і втекти. Але, подумавши, вирішив, що махайрод, мабуть, спатиме довго, і не став будити товариша.
Місячний сери, підбиваючись угору, все меншав і, наливаючись світлом, затьмарив зірки. Носорожача туша танула на очах, зуби хижацтва все працювали з тим самим завзяттям. Перед світанком безплічко торкнувся грудей уламра. Той потягнувся.
— У нас нема дров, — промовив ва. — Огонь гасне, а рудий звір спить. Унові й Зурові пора йти.
Уламр-велет устав і роззирнувся. Помітивши махайрода, що непорушно лежав за двісті ліктів від їхнього табору, він розлютився, Ун згадав, як рикав хижак, присівши перед вогнем, як його страшні ікла вгородилися в карк товстошкірого колоса. Чого це людина повинна потерпати від цього невідомого хижака?
— Може, У нові треба вбити звіра, поки він снить? — запитав син Тура.
— Він прокинеться перше, ніж дістане удар, — відповів Зур. — Краще обійти узгір'я і піти собі.
Ун вагався. Тікати здавалося йому принизливо. Ні Фаум, ані Нао не потерпіли б, щоб такий невеликий на око хижак підстерігав їх, як здобич, цілу ніч.
— Нао переміг тигрицю і сірого ведмедя, — похмуро кинув він.
— І тигриця, і сірий ведмідь тікали б, аж куріло, від носорога.
Зурова відповідь остудила войовничий запал сина Тура. Він прилаштував на плечі ратище, пращу і дротики, взяв до рук замашного кия. Озирнувшись востаннє на рудого звіра, хлопці побралися на шпиль гори і зійшли протилежним схилом. Набурмосені, невиспані, вони мовчки брели, тужливо згадуючи далекий рідний табір, що лишився по той бік гір.
Починався день. Небо на сході поблідло. На березі річки стихли крики хижаків. Трава і кущі стояли зовсім нерухомі.
Раптом ранкову тишу розітнуло рикання. Обернувшись, Ун і Зур угледіли махайрода. Щось незвичайне, може, відхід людей, розбудило його, і він кинувся навздогін за цими дивними істотами.
— Унові треба було вбити рудого звіра, поки той спав! — кинув син Тура, знімаючи з плеча ратище. В голосі його звучала досада.
Зур похнюпив голову — цього разу його обачність тільки нашкодила. Він благально глянув на Уна. Але той був добрий, непам'ятливий. Його Широкі груди уже здіймалися на думку про наступну сутичку. Адже Зур був ніби часткою його самого. Вони стояли пліч-о-пліч, і Ун кинув бойовий клич:
— Син Тура і син Землі пропорють рудого звіра і розтрощать йому кістки!
Нападати махайрод не квапився. Побачивши, що двоногі істоти пристали, він теж завмер на місці. Звір помітив, як зняли з плечей пращі й дротики люди, як химерно подовжилися їхні передні кінцівки.
Так само як минулої ночі, його вразила їхня мова. Не наближаючись до супротивників, він рушив в обхід.
— Рудий звір боїться людей! — радісно гукнув Ун, вимахуючи в повітрі списом і кийком.
Йому відповів гострий крик. Махайрод зробив два величезних стрибки. Але не встиг він скочити втретє, як Ун і Зур кинули дротики. Один впився звірові в бік, другий у карк. Очманілий з болю махайрод порвався до людей. Син Тура метнув ратище, воно вгородилося між ребрами хижака. Та ратище, кинуте Зуром, тільки вшкрябнуло твердий, мов кремінь, череп. Махайрод опинився поряд з ними.
Одним ударом могутньої лапи він беркицьнув Зура на землю і загнав йому в груди свої ікла. Ун спрямував на звіра довбешку, але промахнувся: махайрод устиг метнутися вбік. Хижак ще раз стрибнув. Ун відскочив ліворуч і знов махнув києм, проте дубовий окоренок черкнув по плечу звірові. Махайрод звалився на Уна, перекинув його навзнак і, не втримавшись, покотився разом з ним по землі. Але, перш ніж хижак знов ринувся до нього, уламр устиг звестися на одне коліно, Зібравши останні сили, Зур кинув у звіра сокиру, тоді як Ун, тримаючи обіруч довбню, щосили лупнув нею по голові махайрода. Кістки хряснули, хижак, ніби засліплений, закрутився на. місці. Другий удар перебив йому шийні хребці. Тоді Ун заходився гатити по ребрах, по лапах, по щелепах звіра.
Він зупинився лише тоді, коли тіло перестало здригатися.
Зур ледве видушив з себе:
— Ун убив рудого звіра. Ун дужчий за Фаума. Ун такий самий могутній, як Нао, а Нао відібрав у людожерів огонь!
Ця похвала сп'янила Уна. Ніздрі сина Тура гордо трепетали.
Куди й поділася та гіркота, що осіла в його душі після вчорашньої ночі, коли йому довелося рятуватися втечею від звіра. Все ще сповнений радості за недавню перемогу, Ун дивився на червоний обрій, де займалася зоря, відчуваючи, що вже полюбив усім серцем цю нову невідому землю.
— Син Тура буде великим вождем серед людей, — пробурмотів Зур.
З його вуст зірвався тихий зойк, обличчя стало сірим, як глина, і ва зомлів. Побачивши, як з грудей пораненого юшить кров, Ун розхвилювався так, ніби ця кров була його власна. В пам'яті зароїлися безладні картини минулого, довгі роки їхнього спільного з Зуром життя. Він знов побачив праліс, степи, непролазні нетрі, драговини й річки, де вони блукали вкупі і кожен захищав грудьми другого.
Нарвавши листя й трави, Ун розтер їх на камені і приклав до ран товаришеві. Зурові повіки тріпнулися і звелися. Він здивувався, що лежить на землі, і почав роззиратися навколо, гадаючи побачити вогонь багаття. Та, згадавши, що сталося, повторив слова, сказані раніше:
— Ун буде великим вождем серед людей! — Потім, відчуваючи кволість і біль, пожалівся: — Рудий звір роздер Зурові груди!
Ун тим часом перев'язував другові рани. З-за річки випливло величезне сонячне коло. Позникали нічні хижаки. Серед густолистя метушилися мавпи. Над рештками носорога кружляли білоголові круки. У високості ширяли два грифи. Після нічного сну прокидалися травоїдні. Для уламра і ва минула небезпечна година. Неситі хижаки, жеруни всього живого, позасинали по своїх лігвах.
Проте денні години теж небезпечні для людини, якщо сонячне проміння сліпить і нещадно палить землю. Зура треба було перенести в затінок.
Найкращим притулком Ун, як і всі уламри, вважав печеру. Він заходився уважно оглядати навколишню місцевість, сподіваючись знайти якесь узгір'я чи височину. Але кругом до самого обрію стелився степ, лише подекуди перемежований чагарями, пальмовими заростями, баньянниками, острівцями ебенових дерев і бамбука.
Укріпивши листяно-трав'яну пов'язку на Зурових грудях, Ун узяв його на спину й рушив у дорогу. Йти було важко: крім пораненого, довелося тягти на собі і всю зброю. Та Ун успадкував могутню силу Фаума, Нао і волоханів.
Ішов він довго, переборюючи втому. Вряди-годи Ун зупинявся, клав товариша на землю в затінку дерева, а сам, не втрачаючи його з очей, вилазив на сусідній горб чи кам'яну брилу, щоб обдивитися.
Сонце підбивалося все вище, пекло немилосердно, а кругом хоч би тобі трапилася якась скеля чи пагорб.
— Зур пити хоче, — прошепотів безплічко, тремтячи в лихоманці.
Син Тура повернув до річки. В це жарке підобіддя вона здавалася вимерлою. Лише подекуди на піщаному острівці залягав, простягнувши своє довжелезне лускате тіло, гавіал або в каламутних жовтуватих хвилях зринав на мить гіпопотам.
Могутня річка несла ген-ген у далечину свої щедрі води, що дарували життя тисячолітнім деревам, буйному зіллю і силі-силенній живих істот. У вічному русі, як саме життя, вона невпинно гнала вперед гомінкі юрми хвиль, вергаючи їх через лави і пороги.
Зачерпнувши у пригорщі води, Ун напоїв пораненого. Потім стурбовано запитав:
— Зур дуже мучиться?
— Зур дуже кволий. Зур хотів би заснути.
М'язиста Унова рука лягла на розпашіле чоло товаришеві.
— Ун спорудить схованку.
Скитаючись у пущі, уламри завжди сплітали на ніч курінь з гілля. Ун заходився добирати мідні ліани, рубаючи їх кам'яною сокирою. Потім знайшов три пальми, що росли купою на горбі, зробив сокирою зарубини на їхній корі й пообплітав стовбури між собою гнучкими стеблами ліан. Вийшов ніби трикутний курінь з пружними і міцними стінами.
Ун працював не розгинаючи спини до вечора. На річку вже лягли довгі тіні, коли він дав собі нарешті перепочинок. Йому ще залишалося перешити курінь товстими міцними ліанами; такі ліани повинні були витримати вагу великого хижака, поки мисливець встигне розпороти звірові черево сокирою або встромити йому спис у живе серце.
Зур усе ще кидався в гарячці. Очі йому закотилися під лоба. Часом він впадав у забуття, потім, прочнувшись, бурмотів щось собі під ніс. Коли ж до сина Землі верталася тяма, він дивився, як порається Ун, і давав товаришеві слушні поради. Річ у тім, що безплічки були кращими будівничими, ніж уламри.
Після відпочинку Ун підкріпився холодним м'ясом, засмаженим напередодні, і знов узявся до роботи. Він ушив плетивом ліан верх і спорудив з двох товстих гілок ніби двері — закривати вхід.
Коли люди сховалися нарешті в своєму зеленому притулку, сонце вже торкнулося верхів'їв найбільших ебенових дерев.
