Перша світова війна - Говард Майкл

Уроки русько–японської війни пильно вивчали, особливо німці, що задовго поперед своїх суперників зрозуміли, що окопні укріплення важливі для захисту піхоти від артилерійського вогню, а мобільна важка артилерія надає величезну перевагу. Кулемети також довели свою цінність, але через швидкість вогню в 600 набоів за хвилину виникали складнощі з постачанням вогнеприпасів, а через те використання їх у мобільних діях ставало вкрай сумнівним. Всі армії додали кулемети до арсеналу, але тільки в оборонних боях на Західному фронті в 1915–17 рр. вони набули свого значення. Всі армії відмовилися від барвистих мундирів (англійці, звиклі воювати в пилюці колоніальних кампаній, випередили решту) та вдяглися у форму ріжних землистих відтінків, де їм нині малося воювати — за вийнятком французів, бо ностальгічні політики–націоналісти вважали за необхідне зберегти виразні багряночервоні штани, що внаслідок призвело до жахливих втрат. Всі змагалися, вводячи нові технології — аероплан та автомобіль, хоча в 1914 році ледве тільки використовували на додачу до кавалерійської розвідки, а другий здебільшого служив для перевезення штабістів та старших командирів. На протязі всієї війни головним траспортом і тяговою силою обіч залізниць переважно лишалися коні. Варто було військам вигрузитися з вагонів, як вони знову не могли рухатися швидше загонів Наполеона — чи пак і Юлія Цезаря. Нарешті, важливість бездротового зв'язку — та перехоплення сигналів — було загально визнано, особливо у морській війні. Правда, наземні передавачі були все ще наважкі на використання в польових умовах нижче армійських штаб–квартир, що вплинуло на характер боїв на передніх лініях фронту, що ми розглянемо в доцільному місці.

В озброєнні всі європейські армії були приблизно рівні. Тільки у використання мобільної важкої артилерії німцям вдалося наготувати неприємних несподіванок. Укладачам воєнних планів не спалося ночами не від устаткування ворожих армій, але радше від їхньої величини. Цю останню конечно визначало число населення, але також впливали суспільні рамки, що обмежували обсяг і тривалість призову, та фінансові вимоги, щи ставили межу витратам на призов. Із трьох головне зав'язаних держав, 67 млн. населення новооб'єднаної Германської імперії перевищувало, як ми бачимо, Францію з її 36 млн., але лишалося далеко позаду 164 млн. населення Російської імперії. У Франції демократична недовіра до мілітаризму обмежила військову службу двома роками, але більше 80% здатних чоловіків було прикликано до лав. В Германії військова служба тривала три роки, але число новобранців обмежували і бюджетні зауваги, і спротив Рейхстагу, що дедалі лівішав, як і неохота військовиків рекрутувати зі зростаючого та (як була думка) політично ненадійного міського населення. Десь тільки 54% наявних людських ресурсів було призвано до 1911 р., що в 1911 році становило германську армію мирного часу силою в 612 000 солдат на противагу французькій в 593 000. Обсяг населення Росії та відповідно розмір її армії (1 345 000) наводить жах на папері, але насправді був значно менш вражаючим через брак залізниць на висування сил до бою та адміністративну нездібність, так дошкульно виявлену поразкою 1905 року. Російська загроза тоді виглядала такою мізерною, що Шліффен у "плані", який він того року заповідав наступникові, практично геть чисто ігнорував її та зосередив усю силу германської армії супроти Франції.

Російська поразка 1905 року можливо заспокоїла німців, але нажахала французів. З 1908 року Франція заливала Росію грошима, аби наростити тій економічну інфраструктуру (особливо залізниці) та переустаткувати її армії у "Великому плані" військової реформи, що мала завершитися в 1917 році. Відтак німцям настала черга тривожитися. Вони більш не могли недооцінювати значення Австро–Угорщини як союзника, і в обох країнах було багато галасу про слов'янську загрозу західній цивілізації. Обмеження на питомо германський воєнний розвій зникли, а в 1912 р. було введено спішну программу розширення, що до 1914 рік чисельно збільшила армію до 864 000 чол. Франція відповіла подовженням військової служби до трьох літ, що надало їй сили в 700 000 у лавах в мирний час. В обох країнах додаткові витрати притьма проводилися через парламент, дедалі більше впевнений у неминучо му наближенні війни, що загрожуватиме самому виживанню нації. Коли війна таки спалахнула в 1914 році німці та французи з кожного боку мобілізували близько чотирьох мільонів чоловік, з яких приблизно 1,7 млн. німчцв та 2 млн. французів зіткнулися на Західному фронті.

Рішення на війну

Таким було становище, коли Австрія оголосила ультиматум Сербії у липні 1914 року. Австрійці затялися роздавити сербів, якщо потрібно то й збройною силою, та покладалися на свого німецького союзника, що той приборкає росіян, воки вони роблять своє. Німці були впевнені, що зможуть утримати Росію від втручання, але якщо й не вигорить, вони радше би взялися воювати поки власна армія неперевершено сильна, ніж зволікати доки шальки війської змоги невблаганно перехиляться до супротивників. Чого вже їм і на думку навіть не спадало, так це підвести Австрію. Двоїста монархія лишалася їх єдиним союзником (цілком слушно вони не зараховували італійців), тож її пониження та ймовірний розпад завдали би нищівного удару германському престижу та силі. Але дуже схожі розрахунки провадилися і в Росії. Для росіян залишити Сербію напризволяще значило зрадити всій слов'янській справі та втратити все надбане на Балканах з початку століття. Нарешті французам лишити Росію насамодну на поразку було рівне, що мирно змиритися з німецькою гегемонією в Європі та визнати себе третьорядною державою.

Все те цілком ясно розуміли в Берліні. Підтримавши австрійців, німуі знали, що важать на Європейську війну, але таку, що вони сподівалися виграти. Єдине питання стояло — чи ся війна буде також і світовою? Чи затягне до неї і Британію?

Це була можливість, наслідки якої ледве чи розглядали в Берліні, де ключові особи, що приймали рішення, перебували в стані, який психологи називають "когнітивним дисонансом". Британію було широко бачено основним і конечним ворогом; суперником , якого треба здолати, аби Германія опосіла їй належне місце Світової влади. Одначе Британію практично ігнорували в німецьким мілітарних планах. Армія полишала це фльоті, вважаючи, що які б експедиційні сили Англія не послала на поміч Франції — ті сили будуть замалі для клопоту. Але ж німецька фльота не могла нічого зробити — чи так вважала — поки не розбудувала морські кораблі, здатні протистояти Королівській фльоті, до чого ще була не готова. Для германського міністра флоти, адмаріла Графа фон Тірпітца, нагода війни була катастрофічною. Будь який британський експедиційний загін на Континент потрапить під поразку своїх союзників, як то вже бувало досі (і мало трапитися знову) в європейській історії; але війна все одно могла тривати далі, як у часи Наполеона — затяжна війна, до якої ніхто не готувався і в якій, як було загальне переконання, ніхто не може перемогти.

Німецький уряд таким чином поставив на британське невтручання, та в липні 1914 р. це здавалося слушною ставкою. З 1906 року британський уряд захлинався у клопотах од промислових заворушень удома та позірного знагла початку громадянської війни в Ірландії. З Агадірської кризи 1911 р. британські військові лідери провадили неформальні але ретельні штабні перемовини з французькими колегами про можливе відправлення експедиційного загону на континент, але уряд не вважав доцільним виявляти перемовини здебільшого пацифістському парляменту. Королевська фльота планувала всі свої дії з розрахунку на війну проти Германії, але прямого завдання перед нею не стояло. Існувала широке занепокоєння недружнім напрямком німецької політики, але ліва та ліберальна опінія лишалися твердо стояли за невтручання. Огиду до німецького "мілітаризму" врівноважувала ворожість до деспотичного російського режиму, чиї анти–єврейські прогроми та брутале переслідування дисидентів були однаково бридкі ліберальній свідомості. Також усе ще панувала думка, що імперським інтересам Британії загрожують більше Франція та Росія, ніж Германія. Комерційні та грошові зв'язки з Німеччиною лишалися міцними. Суспільна думка та парляментська підтримка отож лишалися надто непевними для сера Едварда Грея, секретаря у закордонних справах, аби він міг однозначно запевнити, що, в разі якщо криза переросте на війну, Британіязайме своє місце поряд зі співучасниками Потрійного союзу. Якби Германія не загарбала Бельгію, невідомо, чи не зберегла б Англія нейтралітет і чи надовго. Але Германія вторглася, і ми мусимо побачити чому.

З часів Фрідріха Великого німецькі військові планувальники стикалися з тою ж одною первинною стратегічною проблемою. Затиснені межи ворожою Францією на заході та ворожою Росією на сході (звично на додачу з ворожою Австрією на півдні), їхнньою єдиною надією уникнути поразки завжди було — розбити одного з ворогів, поки інший не наладнався втрутитися. Пруські перемоги 1866 та 1870 рр. було забезпечено тим, що Бісмарк успішно знешкодив Росію в обох конфліктах, але у 1891 році франко–російський альянс відродив дилему у найпохмурішому вигляді. Якого ворога треба розгромити першим? Шліффен твердо наладнався на Францію. Ніяка вирішальна перемога була неможлива на неозорих полях Польщі, але, якщо Франція зазнає поразки, росіян можливо швидко приборкати. Але тоді як досягнути швидкої та вирішальної перемоги над Францією? З 1871 року Франція розбудувала такі грізні фортифікації вздовж кордону з Німеччиною, що повторення 1870 року видавалося неможливим. Єдина відповідь наочно лежала у фланговому обході через нейтральну Бельгію; рухом доста міцним, аби розбити французьку армію вчасно, щоб розвернути сили на схід, де відбити чеканий російський наступ. Сам Шліффен, як ми бачили, не сприймав російську загрозу дуже серйозно, але на 1914 рік вона стала настільки суворою , що германські планувальники часом потерпали, що російські армії можуть вдертися до Берліну ще до того, як іхні власні сили досягнуть Парижа. Масове вторгнення через Бельгію таким чином було невід'ємною частиною німецьких воєнних планів, а збільшення чисельності німецької армії внаслідок реформ 1912–13 рр.