Білі пароплави - Желєзніков Володимир

Він останні дні тікав од мене й Люби. Встав я й подався в їдальню. А там у вікні, де видають другі страви, працює Кещина мати — Ганна Семенівна Савушкіна. Колись вона завжди зустрічала мене привітно й намагалась якнайбільше накласти їжі. Навіть ніяково було, стільки вона накладала мені їжі. Цілу гору моєї улюбленої смаженої картоплі.

Підійшов, усміхнувся. Хотілося її підбадьорити й себе, ніби все між нами, як і колись.

— Добридень, Ганно Семенівно,— кажу.

А вона вдає, ніби мене не помічає. Дивиться повз мене.

— Ганно Семенівно,— кажу,— ви чому ж на мене сердитеся? Ваш чоловік повівся нечесно, а ви сердитеся. Не чекав я від вас такого.

Вона мовчить. Простягнув я їй чек на сніданок. А вона мені подає сніданок, але на тарілці замість цілої гори моєї улюбленої смаженої картоплі — жменька локшини. Але ж вона знає, що я цю локшину ненавиджу. Прикро стало. Плювати мені було й на картоплю, й на локшину... Я ж бо від хвилювання і їсти не хотів. Але прикро було, що Ганна Семенівна виявилася такою нерозумною жінкою.

"Невже,— думаю,— не розуміє, що Захарова й Савушкіна по заслузі судять?"

Повернувся додому. Там на мене вже чекала Люба.

— В мене Кешка був,— сказала Люба.

— Дуже добре,— кажу.— Як він, чому не заходить?

— Він просив за батька. "Ти скажи на суді, ніби ти не бачила, що в них було в пляшках,— сказав він.— Може, там насправді було пиво, а не горілка. І тоді батька виправдають". А як же справедливість? — запитала я його. Сам казав, що справедливість — це найголовніше у житті.

— То що ж Кешка?

— А Кешка сказав, що справедливість тут ні до чого. "За справедливість треба боротися, каже, коли через одну людину страждає інша". А тут ніхто не страждає.

— Ні, Любо,— сказав я.— Кешка помиляється. Справедливість і у великому, і у дрібному однакова. А ми зараз боремося з тобою за найбільшу справедливість, за справедливість, яка потрібна не тільки тобі або мені, а всім-всім людям. Кешка це зрозуміє, і Ганна Семенівна, і, може, навіть Савушкін зрозуміє.

Суд відбувся біля контори, просто на вулиці. Зібралося багато людей. Вони про щось розмовляли й чекали на суд.

На конторському ганку стояв стіл, накритий червоною тканиною, а праворуч і ліворуч од ганку по одній лаві.

Осторонь від усіх я побачив Захарова й Савушкіна. Вони стояли під деревом і мовчки курили. Видно, їм не хотілося розмовляти один з одним, але розійтися їм теж начебто не можна. І пристати до загального гурту вони не могли. Тут, у загальному натовпі, було тепліше, затишніше, але вони не могли ввійти в цей натовп.

Нарешті на конторському ганку з'явилися троє. Суддя — головний механік Костін, засідателі — бригадир будівельників Терьошин та завідуючий гаражем, колишній військовий моряк Мальков.

Розмови ущухли. Костін відкашлявся й тихо проказав:

— Почнемо, мабуть.— Він поглянув у бік Захарова й Савушкіна й голосно додав: — Сідайте на цю лаву! — Він іще раз відкашлявся й уже трохи веселіше додав: — А сюди прошу товаришів свідків.— Костін показав на другу лаву: — Прошу, товариші!

Я побачив, як пройшла жінка, що перша зчинила тривогу тієї ночі. Потім пройшов начальник пожежної охорони. Тоді я теж попрямував до лави. Поруч мене йшла Люба. Вона ступала дуже сягнисто, щоби йти в ногу зі мною, і мені весь час здавалося, ніби ноги в неї роз'їдуться і вона впаде.

— Люба Смирнова! — мовив хтось із натовпу.— Солідна людина!

У натовпі засміялися. Люба плюхнулася на лаву поруч мене.

— Взагалі, суд у нас буде короткий,— сказав Костін.— Як ми назвемо поведінку Захарова й Савушкіна? Зрадою нашій справі.

— Ач куди сягнув! — вигукнув Савушкін.— А ти знаєш, що я всю війну пройшов?

— Тихо, тихо! — озвався Мальков.— Тут оцим нікого не здивуєш.

— Атож,— сказав Костін.

— А ти нам доведи, що вони винні достеменно. Захаров — ясно. Захарова пора провчити, а ось Савушкін? — крикнув Матюшин. Він стояв у першому ряду натовпу.— Ми свого скривдити не дамо!

— Так отут же свідки,— відповів Костін.— Вони все бачили.

— А ти їм учини допит як годиться! — вигукнули з натовпу.

Костін відкашлявся й розпочав допит свідків.

Спершу він ставив запитання жінці, і та розповідала, як вона побачила, що бурова горить, і побігла калатати у дзвін.

Після неї виступив начальник охорони. Він сказав, що Захаров порушив протипожежні правила. По-перше, він курив на буровій, по-друге, він спав на буровій, ніби перебував у себе в спальні, і потретє — і це найжахливіше,— він був п'яний.

— А ти бачив, як я пив? — огризнувся Захаров.

— Може, ти горілку й не пив, але, як казав наш великий письменник Антон Павлович Чехов: "Горілку він не пив, але дуже тхнув нею".

Усі засміялися, а Костін сказав:

— Атож!

Потім я розповів про те, як Захаров працював: коли не пив — добре, коли напивався — погано.

А потім викликали Любу. І вона розповіла, що зустріла Савушкіна і в нього в кишенях була горілка, а Захаров увесь час квапив його й казав: "На нас чекають нетерпеливі склянки". Всі знову засміялися, і Захаров теж засміявся.

— А ти чого смієшся? — запитав Костін.— Ось виженемо тебе з експедиції, тоді посмієшся.

— Не маєте права,— сказав Захаров.— Хто ви такі? Міліція? Радянська влада? Якесь дівчисько наговорило, а вони повірили. Вуха розвісили.

Савушкін раптом скинувся:

— Правду каже Захаров! Не маєте права! Дівчиську повірили, а може, це дівчисько все клепає. З дурного розуму бреше. Хлопці, га? Дівчиську вірите, а мені ні! Не возив я горілки. Пиво — так. Пиво возив, а горілку ні-ні-ні!

— Така мала, а вже спритна, на людей клепати! — вигукнув Матюшин.— Дайте їй по маківці й відправте додому, поки не заплакала.

— Правильно. Хай не лізе не в своє діло! — підтримав хтось Матюшина з натовпу.

— Тихо, тихо! — знову мовив Мальков.— Розмахалися! Я ось був на фронті, то нас якийсь хлопчина вивів із оточення, в лісі ми заблукали. Я його й досі пам'ятаю. Цілу дорогу в нас ані крихти хліба не брав. А тут Люба теж за правду воює, а ви її за це хочете по маківці вдарити.

— Атож,— сказав Костін.

Запала тиша, і серед тиші Костін сказав:

— Ех, Савушкін, Савушкін! На дівчинку руку здійняв, на подружку свого сина. Вирішив викрутитися. Чистоти в тебе немає, сміливості немає. А тобі, Захаров, я відповім: так, міліції у нас немає. Але вона нам і не потрібна: ми з тобою і без міліції упораємося. А ось щодо влади ти помиляєшся. Ми тут є найвища влада — народна влада! А тепер, Савушкін, кажи всю правду. Не признаєшся — гірше буде!

— Кажи, кажи! — загукали всі.— Нема чого хвостом крутити! Кажи!..

— Була горілка... — сказав Савушкін.— Точно, возив.

А потім суд ухвалив: Захарова за пияцтво з роботи звільнити і з експедиції виключити, а Савушкіна залишити з випробним терміном.

До Люби підійшов другий засідатель, Терьошин, і міцно потис їй руку, потім підійшов Мальков і теж потис їй руку. А потім до неї почали підходити всі робітники підряд. Вони тисли їй руку й хвалили за правильну поведінку. Плескали по плечі, усміхалися їй. Тільки я боявся, що вони відірвуть їй руку.

А я, брате, на цьому суді зрозумів, що правдиве завжди переможе. Чекаю на тебе й Риту.

До речі, геть позабув. На Іркутській ГЕС перекрили греблю, щоб підвищити рівень води в Іркутському морі. А в нас на Ангарі вода відразу дуже впала, і я побачив на дні річки гребені руди. Це, мабуть, вихід руди на поверхню".

Коли б Павлик одержав цього листа на день раніше, він одразу ж побіг би до матері. Адже вона так чекала вітання від Гліба. А зараз вона в кіно з оцим Валентином Сергійовичем.

Павлик повернувся додому, поклав батьків лист на видному місці й пішов собі. Він гуляв містом і мріяв, як він викличе Валентина Сергійовича на змагання з плавання й випередить його. Або краще він викличе його на силову боротьбу і якоюсь хитромудрою підніжкою переможе його. І всі йому плескатимуть: і Нанба, і Гамарджоба, і мати.

* * *

Рита прийшла з кіно і відразу заходилася читати Глібів лист. І раптом вона прочитала цілий рядок про себе, той самий рядок, на який вона так довго чекала!

Але й не це було найголовніше. Найголовніше було в іншому.

"До речі, геть позабув,— писав Гліб.— На Іркутській ГЕС перекрили греблю, щоб підвищити рівень води в Іркутському морі. А в нас на Ангарі вода відразу дуже впала, і я побачив на дні річки гребені руди. Це, мабуть, вихід руди на поверхню".

"Дурний Гліб, дурний Гліб! — подумала Рита.— Він не здогадався, що основні поклади руди на дні Ангари. Тому він і не міг так довго їх знайти".

Рита вискочила у двір.

— Гамарджобо! — закричала вона.— Куди побіг Павлик?

— Не знаю. А що сталося?

— Нічого не сталося,— відповіла Рита.— Просто ми сьогодні відлітаємо додому. За півгодини треба поїхати, щоб устигнути на вечірній літак.

Старий Гамарджоба не розпитував: якщо нічого не сталося — то й не сталося. Хоча він-бо розумів: сталося щось дуже важливе й добре. Він одразу ж побіг ловити для Рити й Павлика таксі.

Коли він повернувся на таксі, Рита й Павлик очікували його на вулиці. їхні валізи стояли поряд.

— Навіть не посиділи перед дорогою,— сказав дідусь.— Сучасна хапанина.— Він поцілував Риту, поцілував Павлика, і ті поїхали.

— Будь ласка, якнайшвидше,— сказала Рита шоферові,— Ми спізнюємося на літак.

— Єсть якнайшвидше! — відповів шофер і дав повний газ.

Але тієї миті пролунав пронизливий міліцейський сюрчок, машина притьмом зупинилася, і перед ними постав обурений старшина Нанба.

— Товаришу водій,— сказав Нанба.— Чому перевищуєте швидкість?

— Дорогий Вано,— відповів шофер,— люди спізнюються на літак.

— Я тобі не Вано, а старшина міліції.— Нанба зазирнув у машину й побачив там Риту і Павлика.

Рита не дивилася на Нанбу, а Павлик йому усміхнувся як знайомому.

— Ми спізнюємося на літак,— сказав Павлик.— Ми відлітаємо до тата!

— Як особа офіційна я не беру цього до уваги, виправдання у шофера немає.— Нанба зняв кашкета.— Але як людина я все чудово розумію. Їдьте, хай буде, що я нічого не бачив. Щасливої дороги!

Коли вони трохи від'їхали, шофер сказав:

— Звір на службі, а серце має добре. Я з ним на фронті був. Цікаво. Воював, воював, жодного абхазця не зустрів. І раптом довідався, що в сусідньому батальйоні теж абхазець воює. Рік не розмовляв абхазькою. Кажу комбатові: "Дозволь поговорити з земляком". Дозволив, тільки каже, на військові теми ні-ні — фашисти підслуховують.