У пастці - Френсіс Дік

її безсмертя — у твоїй голові. І своєю відмовою від життя ти вбиваєш її вдруге.

Він різко повернувся і вийшов. Я чув, як він перейшов хол, і здогадався, що Дональд прямує до вітальні.

За хвилину я пішов за ним. Білі стулки дверей були зачинені.

Я відчинив двері. Увійшов.

Він сидів на стільці, на звичному місці.

— Забирайся, — сказав він.

Чи ж не безглуздя, — подумав я, — людину викидають з балкона, стріляють у неї, її шматує каміння, — а душу власного кузена вона нездатна врятувати.

— Я забираю картину з собою в Лондон, — сказав я. Він занепокоївся. Звівся на ноги.

— Ні.

— Так.

— Ти цього не зробиш. Ти віддав її мені.

— її треба вставити в раму, — сказав я. — Інакше її покрутить.

— Ти не забереш її.

— Ти можеш теж поїхати.

— Я не можу поїхати звідси, — сказав він.

— Чому?

— Не будь йолопом, — вибухнув він. — Ти знаєш чому. Бо... — Голос його поволі завмер.

Я сказав:

— Регіна буде там, де будеш ти. Варто тобі подумати про неї, як вона буде з тобою.

Ніякої реакції.

— Їїї нема у цій кімнаті. Вона у твоїй голові. Ти можеш вийти звідси і забрати її з собою.

Ніякої реакції.

Я підійшов до каміна й зняв картину. Обличчя Регіни всміхалось, сповнене життя. Ліву ніздрю слід було вималювати краще, — подумав я.

Дональд і не пробував мене зупиняти.

Я доторкнувся його руки. [189]

— Давай виведемо твою машину, — сказав я. — І поїдемо до мого помешкання. Негайно. Коротка пауза. — Вставай, — сказав я. Він почав надсадно плакати.

Я глибоко зітхнув. — Годі, — сказав я трохи перегодом. — Бензин у тебе є?

— Ми зможемо заправитись... на шосе... — відповів він, шморгаючи носом.