У пастці - Френсіс Дік

Є ще одне... Чи можу я зв'язатися з вами по телексу, якщо треба буде переказати пильне повідомлення?

— Телекс? Постривайте хвилинку.

Я Чекав.

— Так, слухайте.

Далі йшли цифри. Я записав їх.

— Кожне повідомлення адресуйте до мене особисто з грифом "терміново".

— Гаразд, — сказав я. — І ще одне: чи не могли б ви знайти відповідь на три запитання?

Він вислухав і сказав, що зміг би.

— Дякую, — сказав я. — На добраніч.

І в Сери, і в Джіка зранку злипалися повіки й відчувалася втома. Вдала ніч, зробив я висновок.

Ми виписалися з мотелю, поклали валізку в багажник і вмостились у машині, щоб обговорити плани на цілий день.

— Ми ніяк не можемо забрати одягу з "Гілтона"? — пригнічено запитала Сера.

— Ні, — відповіли ми з Джіком.

— Зараз я їм потелефоную, — сказав Джік. — Попрошу спакувати речі й покласти на збереження, — а для виплати рахунку надішлю чек. — Він вийшов з машини й пішов лагодити справу. і

— Купи, що тобі треба, за гроші з виграшу, — сказав я Сері.

Вона похитала головою.

— У мене ще є трохи грошей. Не в тім річ. Просто... Я хочу, щоб усе це вже скінчилося.

— Вже скоро, — сказав я безбарвно. Вона важко зітхнула. — Як ти собі уявляєш досконале життя? — запитав я. [142]

— О... — запитання захопило її зненацька. — Думаю, що зараз я хотіла б повернутися з Джіком на кеч і тішитись так, як до твого приїзду.

— І так завжди?

Сера замислено подивилася на мене.

— Може, тобі здається, Тодде: я не розумію, що Джік — складна особистість, але ж досить тільки поглянути на його картини... Мене від них у дрож кидає. Вони виражають того Джіка, про якого я нічого не знаю, бо від часу нашої зустрічі він нічого, не малював. Ти можеш вважати, що світ збідніє, коли Джік хоч трохи почуватиме себе щасливим, але ж я не дурна і розумію: те, що примушує його отак малювати, повернеться знову... Я гадаю, що треба безмежно цінувати кілька цих перших місяців, прожитих спільно... і мене лякають не фізичні небезпеки, в які ти нас втягнув, а відчуття того, що я вже втратила решту золотого часу... що ти нагадуєш йому про його малярство і що він повернеться до малювання, тільки-но ти поїдеш... і станеться це на багато тижнів раніше, ніж він зробив би це сам.

— Присилуй його вирушити у плавання, — сказав я. — Він завжди почувається щасливим у морі.

— А як ти до цього поставишся?

Я поглянув у її затьмарені карі очі.

— Добре поставлюся, бо ви мені обоє дорогі.

— Тоді помагай, боже, людям, до яких ти ставишся погано. . .

І допоможи, боже, мені, подумав я, бо мені все милішою стає дружина мого найдавнішого друга. Я відвернувся від неї і поглянув у вікно. Почуття приязні не завадить. А щось інше здатне все зруйнувати.

Джік повернувся із задоволеним виглядом.

— Усе влаштовано. Вони сказали, що для тебе є лист, Тодде, приставлений кілька хвилин тому через посланця. Запитали, куди його переслати.

— Що ти сказав?

— Сказав, що ти сам передзвониш.

— Гаразд... Давайте будемо рушати.

— Куди?

— До Нової Зеландії, а ви куди думали?

— Це неблизький світ, — сказав Джік сухо.

Він відвіз нас до аеропорту, виповненого людьми, що поверталися після Кубка додому.

— Якщо Уексфорд і Грін шукають нас, — сказала Сера, — то вони напевно стежитимуть за аеропортом.

Якби вони цього не зробили, подумав я, нам довелося [143] б залишити якийсь слід, але Джік, що теж про це знав, не сказав їй нічого.

— На людях вони багато не зроблять, — сказав я заспокійливо.

Ми купили квитки й довідалися, що можемо летіти опівдні прямим на Окленд або за півгодини через Сідней.

— Сідней, — сказала рішуче Сера, — відверто черпаючи сили в тому, що в неї буде шанс ступити на власний безпечний поріг.

Я заперечливо похитав головою.

— Прямий на Окленд. Ходімо подивимося, чи в ресторанах ще подають сніданок.

Ми прослизнули всередину, доки офіціантка підкреслено звіряла свій годинник з настінним, і замовили бекон з досить щедрою кількістю яєць.

— Чому ми їдемо до Нової Зеландії? — запитала Сера.

— Щоб зустрітися з одним чоловіком, поговорити з ним про картину й порадити йому додатково її застрахувати.

— Це ти серйозно?

— Між іншим, — відповів я, — так.

— Не розумію, нащо їхати так далеко, якщо Джік каже, що знайденого в галереї вистачить, аби вивернути все навиворіт?

— Гм... — відповів я. — Бо ми не хочемо самі вивертати все навиворіт, а хочемо передоручити справу поліції, тільки щоб усе було в робочому стані.

Вона вивчала моє обличчя.

— Ти дуже нещирий.

— Полотен це не стосується, — докинув Джік. — Там ти весь як на долоні.

Поївши, ми пішли в аеропорту по крамницях і купили зубні щітки для Джіка й Сери та сумку авіатуриста. Не було й сліду ні Уексфорда, ні Гріна, ні хлопця, ні Кошло-брового, ні Ренбо, ні злодіяки, що стояв на варті в Аліс Спрінгз. Може, вони нас бачили, а ми їх — ні, — важко сказати.

— Думаю, варто подзвонити в "Гілтон", — сказав я. Джік похитав головою. Я набрав номер, а вони з Серою сиділи поруч, маючи змогу все чути й бачити.

— Я дзвоню з приводу адреси, щоб переслати листа... — звернувся я до портьє. — На жаль, нічого конкретного зараз сказати не можу. Я буду в Новій Зеландії. За годину-дві вилітаю до Окленда.

Вони запитали, що далі робити з дорученим листом. [144]

— Е-е. Вам не важко було б відкрити й прочитати мені його?

Звичайно, відповіли вони, з великою приємністю. Лист був від Гадсона Тейлора: він шкодував, що не зустрівся зі мною на перегонах, а якби під час перебування в Австралії у мене з'явилось бажання оглянути виноградник, то він з радістю покаже мені свій.

Дякую, сказав я. Ласкаво просимо, сер, відповіли вони. Якщо мене хтось питатиме, попросив я, то скажіть, будь ласка, куди я поїхав. Вони перекажуть. Звичайно. З великою приємністю.

Піду наступну годину Джік додзвонювався до фірми прокату машин, умовився про оплату й залишив автомобіль на автостоянці аеропорту, а я тим часом здав свою валізу представникам авіакомпанії "Ейр Нью Зіланд". З паспортами проблем не було: мій завжди був зі мною, а Джікові й Сері вони були не потрібні, бо між Новою Зеландією та Австралією можна так само вільно пересуватись, як між Англією та Ірландією.

Усе ще не видно ні Уексфорда, ні Гріна. Ми сиділи у залі очікування для зареєстрованих пасажирів, думаючи кожен про своє. ,

І знову, лише коли оголосили рейс, я помітив спостерігача. У мене аж сироти повиступали. Я сліпий, — пронеслось у голові. — Дурний сліпець.

Не Уексфорд, не Грін, не хлопець, не Ренбо, не якийсь жорстокий набір м'язів. Акуратна денна сукня, акуратна зачіска, непримітна сумочка й туфлі. Спокійне зосереджене обличчя. Я помітив її, бо вона уп'ялася очима в Серу. Вона стояла за межами нашої зали очікування й тільки зазирала до неї. Це та сама жінка, що запросила мене до галереї "Ярра Рівер Файн Артс", дала каталог, а потім провела.

Ніби відчувши на собі мої очі, вона несподівано перевела погляд на мене. Я миттю відвернувся, дивлячись кудись безвиразним поглядом, сподіваючись, що вона не помітила, як я розглядав її чи принаймні не здогадалась, що я її впізнав.

Ми з Джіком та Серою підвелись і попрямували разом з усіма до виходу на посадку. У склі дверей я бачив відбиття жінки: незворушна, стежить, як ми йдемо. Я пішов до літака й більше не озирався.

Дружина Нормана Апдайка з'явилася на порозі, похитала головою і сказала, що чоловік повернеться додому після шостої. [145] Вона була худорлява, з різкими рисами обличчя, а у вимові чулися редуковані новозеландські голосні. Якщо нам потрібен її чоловік, то нам доведеться повернутися ще раз.

Жінка зміряла нас поглядом: Джік із своєю зухвалою русявою борідкою, Сера у трохи пом'ятій, але тій самій кремовій сукні військового крою, я з прив'язаною під сорочкою рукою й порожнім рукавом піджака. Таке тріо не відразу забудеш. Вона дивилася, як ми віддаляємось по доріжці від парадних дверей, різко опустивши кутики рота.

— Мила, добра душа, — пробурмотів Джік.

Ми рушили машиною, яку взяли напрокат в аеропорту.

— Тепер куди? — запитав Джік.

— По крамницях. — Сера була рішуча. — Мені потрібен одяг.

Крамниці, як виявилось, розташовувалися на вулиці Квін, і ще було півгодини до закриття. Ми з Джіком залишились у машині, чекаючи й спостерігаючи життя на вулиці.

— Зараз із контор-кліток випурхнуть пташки-красуньки, — піднесено мовив Джік.

— Ну то й що?

— А я сидітиму й рахуватиму тих, хто без бюстгальтера.

— І це кажеш ти, сімейний чоловік.

— Давні звички важко вмирають.

Ми нарахували вісім "певняків" і один сумнівний варіант до того часу, як повернулась Сера. На ній була легка оливкового кольору спідниця й жовтогаряча блузка, що нагадало мені фісташкове морозиво.

— Так ліпше, — сказала вона, кидаючи два щільно натоптані кошики на заднє сидіння. — А тепер — уперед.

Лікувальні властивості нового вбрання давалися взнаки протягом усього нашого побуту в Новій Зеландії, що дуже вразило мене. Вона, здавалося, почувала себе безпечніше, якщо виглядала свіжою й чистою, — відповідно поліпшувався її настрій. Броньований бавовник, подумав я. Непромокальний і куленепробивний. Безпека — новий пунктик. _

Ми знов поплентались на пагорб понад бухтою, де на тісній приміській вуличці розташувався будинок Нормана Апдайка. Садиба Апдайка була велика, але затиснута сусідами, проте лише всередині дому ми зрозуміли, що таке враження залежить від того, звідки на нього дивитись. На землю, відведену до забудови, напакували стільки[146] будинків, скільки змогли вмістити. Саме місто, здавалося, звивалось нескінченно на багато миль уздовж берегової лінії, але самі ділянки забудови виглядали крихітними.

Норман Апдайк виявився людиною настільки ж широкої вдачі, наскільки замкнена була його дружина, його кругла лискуча лиса голова мостилася на круглому приземкуватому тілі, а свою половину він називав Сміхотинкою, не маючи, звичайно, наміру вдаватись до будь-якої сатири. —

Ми з Джіком відрекомендувалися художниками-професіоналами і сказали, що були б дуже зацікавлені та вдячні, якби могли хоч трохи помилуватися славетною картиною, котру він щойно купив.

— Вас надіслали з галереї? — запитав він, розпромінюючись на компліменти його смакові й заможності, вкладені у наші слова.

— В певному розумінні, — сказали ми, а Джік додав:

— Мій шановний друг дуже добре відомий в Англії своїми картинами з кіньми, він репрезентований у низці реномованих галерей і навіть виставлявся у Королівській Академії...

Я подумав, що Джік передає куті меду, проте на Нормана Апдайка це справило враження, й він навстіж розчинив двері свого дому.

— У такому разі заходьте.