Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Залюбки!

"Ніколи", — думав я, спостерігаючи, як Фрейзер цілує Наташу в щоку.

— На добраніч, Джеку, — сказала вона. — Мені шкода, що я не можу до тебе приєднатися — справді занадто втомлена.

— Іншим разом. На добраніч, Darling.

"То був його останній прощальний постріл. Darling", — думав я. В Америці це слово не означає нічого або означає дуже багато. Так називали телефоністок, яких ніколи в очі не бачили, — Darling. І так називали жінок, без яких не могли жити, — Darling. Фрейзер заклав хитромудру міну з пультом дистанційного керування.

Ми стояли одне навпроти одного. Я знав, що все пропало, якщо я зараз не стримаюся.

— Чудовий чоловік, — сказав я. — Ти справді така втомлена?

Вона кивнула:

— Справді. Було дуже нудно, а Фрейзер — просто гидота.

— Я так не вважаю. Дуже мило, що він вирішив повести нас до німецького ресторану, бо я — німець. Таку чуйну людину зустрінеш не часто.

Наташа глянула на мене.

— Darling, — промовила вона, і це слово пронизало мене, наче раптовий зубний біль. — Тобі не треба бути джентльменом. Саме джентльмени завжди наганяли на мене нудьгу.

— Сьогодні ввечері теж?

— Сьогодні ввечері теж. І про що ти тільки думав, коли погоджувався на це дурнувате запрошення.

— Я?

— Так, ти! Ще скажи, що це я винна.

Я вже збирався саме так і сказати. Але, на щастя, пригадав науку батька, який на мій сімнадцятий день народження сказав: "Тепер ти вступаєш в епоху жінок. Затям: тільки безнадійні ідіоти доводять жінці свою правоту чи намагаються поводитися з нею логічно".

— Винний я, — промовив я розлючено. — Ти зможеш пробачити такому ідіотові, як я?

Вона недовірливо глянула на мене.

— Ти справді так думаєш? Чи це один із твоїх підступних трюків?

— І те, й те.

— І те, й те?

— А як інакше? У моїй голові все плутається, я поводжуся, мов ідіот, а все тому, що я тебе обожнюю.

— Цього я не зауважила.

— І не потрібно. Якщо чоловік не здатен приховати, як він обожнює жінку, він схожий на слинявого дога. А моє обожнення виражається у збентеженні, безпричинній ненависті та в очевидній тупості. Ти хвилюєш і бентежиш мене. І навіть більше, ніж я цього хотів би.

Її обличчя змінилося.

— Бідолаха, — сказала вона. — Я не можу піднятися з тобою нагору. Моя сусідка просто знепритомніє. А тоді отямиться і підслуховуватиме під дверима. Це неможливо.

Я віддав би все на світі, щоб піти до неї, але раптом зрадів, що це неможливо. Це означало, що й для інших це теж неможливо. Я обняв її.

— У нас іще так багато часу, — промовила вона. — Безмежно багато часу: завтра, післязавтра, тижні, місяці, і все одно нам здається, що тут і зараз, через один невдалий вечір, у нас пропало все життя.

— Я й далі бачу на твоїй голові діадему від "Ван Юііф і Арпельс". Тобто зараз теж її бачу. У "Луховсі" вона вже майже зникла. Там на тобі був фальшивий залізний обруч із дев'ятнадцятого століття.

Вона розсміялася.

— Там ти мене не перетравлював, правда?

— Так.

— Я тебе теж. Не варто таке повторювати. Поки що ми ще надто близькі до ненависті.

— А хіба так не завжди?

— Дякувати Богові! Інакше наше життя перетворилося б на патоку.

Я подумав, що світові не завадило б трохи такого сиропу. Але нічого не сказав. То була одна з моїх проклятих рис характеру — мене вічно тягнуло до дешевих узагальнень.

— Краще на мед, — сказав я. — Ти пахнеш медом. І сьогодні ти була в різних образах. Не забувай, що у світі моди я ще новачок, і кожен образ сприймаю серйозно, вірю йому. Навіть, якщо діадему на твоїй голові взято напрокат.

Вона потягнула мене до дверей.

— Поцілуй мене! — пробурмотіла вона. — І кохай! Мені потрібно багато кохання! А тепер іди! Забирайся! Бо я просто зірву з себе сукню.

— Зривай. Нас і так ніхто не бачить.

Вона підштовхнула мене:

— Йди! Ти сам у всьому винен! Іди! — і зачинила переді мною двері.

Я повільно йшов крізь гарячу вологу ніч до станції метро. Звідти на мене дихнуло важким спертим повітрям, наче з підземелля, де тліла купа вугілля. Станцію було скупо освітлено. З темряви примчав поїзд і з гуркотом зупинився. Вагон був майже порожній. У кутку сиділа літня жіночка. А по діагоналі від неї — чоловік. Від них мене відділяв цілий вагон. Ми помчали під землею цього чужого міста. Це був один із тих моментів, коли з речей спадають усі назви, що люди коли-небудь їм давали; вони раптом втуплюються у тебе химерно і вороже, з почуттями, здебільшого закритими від людського ока пеленою ілюзії. Усе розпадалося. Жодне ім'я не мало сенсу. Безіменний світ загрозливо навис над нами і наповнив невимовними небезпеками, що готові були впасти на нас без жодних видимих причин. Вони не кидалися, не завдавали удару, не нападали, а тому були значно згубніші: вони підкрадалися до нас непомітно і тихо. Я глянув через вікно, за яким шалено мчала чужа темрява, зазираючи до тьмяно освітленого поїзда, у якому ще збереглися залишки примарної людяності; вона неслася в морок на крилах кажанів, хоча й сама вже теж була чужа: контури обличчя, схилена голова, тепло, плече і цей стиснутий у п'ястуку вогонь із безіменного часу, схожий на Вольтів стовп, перекинутий, наче міст, через безодню — але насправді з цієї безнадійної самотності та безмежної чужини вже не було вороття — не з безневинної сентиментальної одинокості, а з останньої нелюдської самотини, в якій догорала перша й остання забута іскра життя.

18

Кан попросив мене піти з ним.

— Йдеться про розбійницький напад, — сказав він. — Це буде чоловік на прізвище Гірш. Треба заступитися за доктора Ґрефенгайма.

— Той Гірш, який обібрав Ґрефенгайма?

— Саме він, — розлючено мовив Кан.

— Хіба ж це не той Гірш, який стверджує, що Ґрефенгайм ніколи нічого йому не давав? І який не вручив Ґрефенгайму жодної розписки за його колекцію?

— Усе правильно! Саме тому я і назвав наш візит розбійницьким нападом. Якби Ґрефенгайм мав би хоч розписку чи принаймні лист, ми б звернулися до адвоката. Але у нього немає нічого. Тільки голод і світла голова. До того, він уже не може далі вчитися, бо немає ні копійки. Якось він написав був Гіршу листа, але той не відповів. А перед тим навіть приходив до нього. Гірш нетерпляче, хоч і ввічливо, витурив його, пригрозивши судом через шантаж, якщо Ґрефенгайм іще бодай раз ступить на його поріг. Тоді у Ґрефенгайма з'явився старий панічний страх будь-якого емігранта, що його можуть вислати. Я все це дізнався від Бетті.

— А Ґрефенгайм знає про ваш план?

— Ні, — відповів, зареготавши. — Він уже давно лежав би під дверима Гірша, щоб нас утримати. Прадавній страх!

— А Гірш знає, що ми прийдемо?

Кан кивнув. Я підготував його. Два телефонні дзвінки.

— Він витурить нас. Або нам скажуть, що його нема вдома.

Кан знову вишкірився. Я зрозумів, що краще не мати його за ворога. У нього навіть хода змінилася. Він ішов швидше, ширшими кроками, обличчя його розгладилося від зморшок. Я подумав, що, напевно, саме такий на вигляд він був у Франції.

— Удома він буде точно!

— Із адвокатом і з купою погроз.

— Не думаю, — сказав Кан і зупинився. — Той стерв'ятник живе тут. Непоганий будиночок, правда?

Будинок стояв на П'ятдесят четвертій вулиці. Червоні килимові доріжки, сталеві гравюри на стінах, ліфтер у чудернацькій уніформі та дзеркало в обшитому деревом ліфті. Достаток заможного середнього класу.

— На п'ятнадцятий поверх, — сказав Кан. — До Гірша.

Ми полетіли вгору.

— Сумніваюся, що він покликав адвоката, — пояснив Кан. — Я пригрозив, що в мене є нові дані. Він мислить, як шахрай, тому захоче побачити їх на власні очі; а що він іще не отримав американського громадянства, то у ньому сидить трохи старого доброго страху. Тому, перш ніж довіритися адвокатові, захоче дізнатися про все сам.

Він натиснув на дзвінок. Двері відчинила служниця. Вона провела нас у кімнату, стилізовану під Людовіка П'ятнадцятого, на деяких меблях навіть виблискувала позолота.

— Пан Гірш скоро прийде.

Пан Гірш виявився опецькуватим чоловіком середньої статури, йому було близько п'ятдесяти. У цю золоту розкіш за ним вбігла німецька вівчарка. Побачивши її, Кан посміхнувся:

— Востаннє я бачив цю породу собаку гестапо, містере Гірш, — зауважив він. — Там їх навчають полювати на людей.

— Спокійно, Гарро! — Гірш погладив собаку по спині. — Ви хотіли зі мною поговорити. Але не казали, що прийдете вдвох. У мене зовсім мало часу.

— Познайомтеся, це — пан Росс. Я вас надовго не затримаю, містере Гірш. Ми прийшли у справі доктора Грефенгайма. Він хворий чоловік, без шеляга за душею, а тепер іще й змушений перервати своє навчання. Але ж ви його знаєте, правда?

Гірш не відповів. Він гладив собаку, яка стиха гарчала.

— Отже, знаєте, — сказав Кан. — Але я не впевнений, чи знаєте ви мене. Є багато Канів, так само як і багато Гіршів. Але я — той Кан, якого прозвали Гестапо-Каном. Можливо, ви про мене чули. У Франції я досить довго тільки те й робив, що водив гестапо за носа. Тоді, містере Гірш, далеко не всі вчинки були благородні з обох боків. Себто я теж з ними не панькався. Це я до того, що ваша вівчарка у ролі охоронця мене просто смішить. Вона не встигне й торкнутися до мене, містере Гірш, як лежатиме мертва. Не виключено, що й ви теж. Хоч поки що це не входить у мої плани. Ми прийшли сюди, щоб зібрати гроші для доктора Грефенгайма. Припускаю, що ви теж захочете йому допомогти. Скільки грошей ви збираєтеся йому дати?

Гірш втупився поглядом у Кана:

— А чому я повинен йому допомагати?

— Із багатьох причин. Одна з них — милосердя.

Здавалося, Гірш щось жує. Він невідривно стежив за Каном. Тоді витягнув з кишені піджака коричневий гаманець із крокодилячої шкіри, відкрив його і, послинивши палець та порахувавши гроші, витягнув із бічної кишеньки дві купюри:

— Ось двадцять доларів. Більше я дати не можу. До мене занадто часто приходять люди, які опинилися в скрутній ситуації. Якщо всі емігранти скинуться по стільки ж, ви досить швидко назбираєте потрібну суму для навчання доктора Ґрефенгайма.

Я думав, Кан кине ці купюри йому в обличчя, але він узяв їх і поклав собі в кишеню.

— Добре, містере Гірш, — сказав він. — А тепер ви дасте нам іще дев'ятсот вісімдесят доларів. Саме стільки потрібно доктору Ґрефенгайму на подальше скромне життя без цигарок та алкоголю.

— Ви, певно, жартуєте.