П'ятнадцятирічний капітан - Верн Жуль
Якщо в цю дірочку проникне свіже повітря, то верх термітника виступає над водою. Якщо ж дірочку буде пробито нижче рівня води ззовні, то вода в термітнику підніметься вище дірочки, витіснивши повітря. В такому разі, швидко заткнувши дірочку, доведеться пробивати ще одну, на фут вище, і так далі. А якщо і в дірочку, пробиту вгорі термітника, рине вода, це означатиме: вона стоїть. в улоговині вище п'ятнадцяти футів, отже, затоплена вся колонія термітів. У такому разі Дікові і його мандрівникам, ув'язненим у термітнику, навряд чи вдасться врятуватися від найжахливішої смерті — через повільне задушення!
Дік Сенд знав це, але залишався спокійним. Він заздалегідь зважив усі можливі наслідки того, що задумав. Та й, зрештою, чекати далі вже нікуди. В термітнику ставало чимдалі важче дихати, бо повітря було перенасичене вуглекислим газом.
Дік Сенд вирішив просвердлити стіну термітника шомполом з гвинтовою нарізкою на кінці. Коли його швидко крутити, то він легко вгризатиметься в глину. Дірочка буде на якісь два-три міліметри більша за діаметр шомпола, але й через неї в термітник проникне повітря.
Геркулес присвічував Дікові Сенду ліхтарем. Вони мали-ще кілька свічок, тож не боялися, що опиняться в пітьмі.
За хвилину шомпол просвердлив стіну. Відразу долинув глухий шум, схожий на звук, з яким повітряні бульбашки пробиваються крізь рідину. Повітря виривалося з термітника назовні, а рівень води в ньому став підніматися. Нарешті вода спинилася, закривши дірочку. Отже, її зроблено надто низько.
— Візьмімо вище! — мовив Дік Сенд, мерщій замазуючи дірочку глиною.
Вода в термітнику вже не прибувала, але повітряний простір за цей час зменшився на добрих вісім дюймів. Дихати ставало чимдалі важче, бо кисню в повітрі меншало й меншало. Про це свідчив і ліхтар: полум'я в ньому почервоніло, а тоді почало поволі тьмяніти.
Дік Сенд негайно заходився свердлити отвір — на фут вище від першого. Якщо й ця спроба буде невдалою, вода в термітнику підніметься ще вище… Але треба ризикнути — іншої ради немає!
Коли Дік Сенд орудував шомполом, згори враз почувся крик кузена Бенедікта:
— Он воно що! Тепер усе зрозуміло!
Геркулес навів ліхтар на кузена Бенедікта. Обличчя ентомолога сяяло.
— Ось чому ці розумні комахи покинули свою оселю! — провадив він. — Вони передчували повінь! Інстинкт в інстинкт, друзі мої! Терміти куди хитріші за нас! Куди хитріші!
Висловивши свою думку щодо останніх подій, кузен Бенедікт замовк.
Цієї миті Дік Сенд, просвердливши стіну, витяг шомпол. Почулося те саме булькотіння, і вода почала швидко підніматися. Отже, і цей отвір — нижче рівня води ззовні!
Становище було справді жахливе. Місіс Уелдон, до ніг якої вже підступила вода, взяла малого Джека на руки. Всі задихалися. У вухах шуміло. Ліхтар ледве блимав.
— Невже весь термітник під водою? — прошепотів Дік Сенд.
Про це треба було дізнатися напевне, просвердливши третій отвір — під самісіньким верхом термітника.
Але якщо і ця спроба скінчиться невдало, їм загрожує смерть від задухи! Рештки повітря вихопляться назовні, і вода заповнить весь термітник…
— Місіс Уелдон, — мовив Дік Сенд. — Ви розумієте наше становище. Якщо ми гаятимемо час, нам забракне повітря. Ми можемо врятуватись лише в тому разі, коли верх термітника виступав над водою. Тож зробімо останню спробу! Яка ваша думка?
— Свердли, Діку, — відповіла місіс Уелдон.
Цієї миті вогонь у ліхтарі погас через брак кисню. Місіс Уелдон і її супутники опинились у непроглядній пітьмі.
Геркулес учепився за один із ярусів; тільки голова його витикалася з води. Дік Сенд виліз негрові на плечі й почав швидко свердлити отвір біля самісінького верху термітника. Тут свердлити глину було важче — шар її був товщий і твердіший. Місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедікт, забравшися на горішній ярус, дивилися на Діка. Легко зрозуміти, як він хвилювався: адже крізь оцю малесеньку дірочку мав прохопитися повітря — і життя або ж вода — і смерть!
Раптом почувся пронизливий свист. То ринуло з термітника стиснене повітря… Блиснуло денне світло. Вода піднялася ще дюймів на вісім і спинилася. Отже, нема потреби затикати дірку: напевно, зовнішній і внутрішній рівні води — однакові.
Верх термітника виступав над водою! Місіс Уелдон і її супутники врятовані!
Пролунало радісне "ура!", в якому особливо вирізнявся гучний голос Геркулеса. Всі дружно, взялися до роботи. Колупали глину ножами, рубали сокирою. Отвір швидко ширшав; крізь нього лилося свіже повітря та перші промені сонця. Ось-ось вони зруйнують верх термітника…
Дік Сенд перший вистромив голову з отвору.
З грудей у нього вихопився крик.
Тієї ж миті пролунав свист, надто добре знайомий тим, хто мандрує по Африці, — свист стріли, пущеної з лука.
Дік Сенд пригнувся. Він устиг помітити в затопленій улоговині табір тубільців і піроги з воїнами. З однієї такої піроги й випустили зливу стріл, коли юнак виглянув з термітника.
Він коротко розповів про все своїм товаришам. Схопивши рушниці, Дік Сенд, Геркулес, Актеон і Бет висунулись із отвору й почали стріляти по цій пірозі.
Кілька тубільців було вбито. Дикі вигуки й рушнична стрілянина пролунали у відповідь на їхній залп. Але що могли вдіяти Дік Сенд і його товариші проти доброї сотні воїнів, які оточували їх з усіх боків?
Термітник було взято приступом. Місіс Уелдон, її сина, кузена Бенедікта схопили й кинули в одну з пірог. Вони не встигли ні мовити прощального слова, ні потиснути рук друзям. Дік Сенд бачив, як пірога попливла до табору тубільців.
Самого Діка Сенда, Нен, старого Тома й його товаришів теж кинули в пірогу, яка попливла в інший бік.
Тубільцям, напевно, заздалегідь віддали щодо них якийсь наказ.
В пірозі сиділо двадцять воїнів. Слідом за нею пливло п'ять пірог. Дік Сенд та його товариші були спробували відбиватися. Вони поранили кількох тубільців і, напевно, були б заплатили за це життям; проте тубільці, мабуть, мали суворий наказ привезти їх живими.
Пливли всього лише кілька хвилин. Але тієї миті, коли пірога причалювала, Геркулес вирвався з рук воїнів і стрибнув на берег. Два тубільці кинулись за ним, та велет вихопив у одного з них рушницю й, орудуючи нею як дрючком, розчерепив обом голови. Ще мить — і Геркулес під градом куль зник у лісовій хащі.
Тубільці виволокли Діка Сенда та його супутників на берег; негрів закували в кайдани, як рабів.
Розділ VII
ТАБІР НА БЕРЕЗІ КВАНЗИ
Після повені, що перетворила улоговину з колошею термітів на озеро, вигляд місцевості геть змінився. Над водою височіли лише конусовидні термітники.
Злива переповнила водою притоки Кванзи, і річка вийшла з берегів.
Кванза, одна з найбільших річок Анголи, впадав в Атлантичний океан десь миль за сто від того місця, де розбився "Пілігрим". Нею через кілька років проплив лейтенант Камерон на своєму шляху до Бенгели. Ця річка згодом стане важливою транспортною артерією. Пароплави чимраз далі піднімаються нижнім її руслом; не мине й десяти років, як вони попливуть аж до верхів'я.
Дік Сенд чинив цілком слушно, шукаючи на півночі судноплавну річку. Потічок, що його берегом він вів свій маленький загін, впадав у Кванзу. Коли б не оцей несподіваний напад тубільців, Дік Сенд неодмінно натрапив би на річку — вона була за милю від колонії термітів. Він та його супутники зв'язали б пліт, сіли б на нього і щасливо дістались би до якогось португальського поселення біля гирла Кванзи. А там би вони спокійнісінько чекали потрібного їм пароплава.
Але сталось не так, як гадалося.
Табір тубільців стояв на горбі, поблизу термітника, в якому мандрівники мало не загинули. На вершині горба росла величезна смоковниця, що під її розложистим гіллям вільно помістилися б чоловік п'ятсот. Хто не бачив цих велетенських дерев Центральної Африки, той не може їх собі уявити. В їхньому гіллі легко заблудитися, як у лісі. Далі росли менші смоковниці та інші дерева, характерні саме для цього куточка Африки.
Під смоковницею, мов у якомусь казковому захистку, і розташувався невільничий караван, що про нього Гарріс говорив Негору. Невільників-негрів, силою захоплених під час набігів у їхніх селищах, агенти, работорговця Алвіша гнали до Казонде, на ринок. Звідти рабів перепроваджували або на західне узбережжя, або в Ньянгве — область Великих Озер. В Ньянгве набирали нові каравани, які вирушали на північ — до Єгипту або ж на схід — до Занзібару. В таборі з супутниками Діка Сенда повоДились як із невільниками-тубільцями. Їх поставили по двоє і з'єднали колодкою — жердиною футів шість завдовжки і рогачами на кінцях, що замикалися залізними скобами на шиях. Ці рогачі змушували невільників іти один за одним, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч. До того, їх оперезали та скували важким ланцюгом. У них були вільні руки — тільки для того, щоб нести ношу, і ноги — тільки для того, щоб іти, а не втікати. Вони мали брести сотні миль та ще й під ударами нагаїв хавільдарів — так звалися їхні наглядачі.
Дік Сенд і його товариші, знеможені боротьбою, більше не чинили опору. Чому вони не втекли, як ото Геркулес? А втім, що чекав втікача далі? Хоч хай який Геркулес дужий, та на що він може сподіватися сам-один у цій ворожій країні, де проти нього — і голод, і дикі звірі, й тубільці? Чи не позаздрить він трохи згодом своїм товаришам, що опинилися в неволі?
Проте невільникам нічого чекати милосердя від старших над караваном — арабів і португальців. Вони розмовляли незрозумілою бранцям мовою, а спілкувались з ними тільки погрозливими жестами, окриками й ударами.
Дік Сенд був білий, і з ним не наважилися повестися, як з іншими. Його обеззброїли, але в кайдани не закували. Однак до нього приставили хавільдара.
Дік Сенд розглядався навколо, чекаючи, що ось-ось побачить Негору або Гарріса. Та їх не було. Проте юнак не сумнівався, що нападом на термітник керували саме ці два негідники.
Йому спало на думку, що місіс Уелдон, малого Джека й кузена Бенедікта розлучили з ними за наказом американця або португальця. Не побачивши змовників у таборі, Дік Сенд вирішив, що вони, мабуть, супроводять місіс Уелдон, її сина та кузена Бенедікта. Куди ж вони їх повели? Що хочуть з ними зробити? Ці думки ятрили Дікові серце, і він забував про власне становище.
