Буйний День - Лондон Джек
Узимку орю, восени збираю виноград та й улітку в фермерів завжди знайдеться якась робота. Потреби мої невеликі, і працювати багато не доводиться. Здебільшого пораюсь тут. Звичайно, я міг би приробляти в газетах та журналах, але я волію орати та збирати виноград. Подивіться на мене, і ви зрозумієте чому. Я став міцний, як кремінь, і я люблю цю роботу. Але, мушу сказати, до неї треба наламатись. Велика це штука, коли привчишся збирати виноград цілий день і, скінчивши роботу, повертаєшся додому втомлений і щасливий, а не розбитий і знесилений. А ось оцей коминок, це каміняччя! Я тоді ще був зовсім кволий, недокрівний, засмоктаний алкоголік, тілом і духом не дужчий за кроля, життєвої снаги мав у собі один який відсоток, не більше. Я мало не надвередився з цим камінням. Але я упертий. Я примусив своє тіло працювати, як йому приділила природа, а не гнутися над письмовим столом та дудлити віскі. І от маєте: і сам я поздоровшав, і коминок удався напрочуд.
Ну, а тепер розкажіть мені про Клондайк та як ви перекинули догори ногами весь Сан-Франціско цим своїм останнім наскоком. З вас знаменитий боєць, і ви, далебі, мені подобаєтесь, хоча, як подумати, ви не менш божевільний за інших. Жадоба панування! Це страшна хвороба!
І чом ви не залишились там у себе на Клондайку? Або чом ви не хочете покинути все й жити природним життям, як оце я? Бачте, і я вмію закидати питаннями. Тепер говоріть ви, а я послухаю.
Аж годині о десятій Буйний День попрощався з Фергюсоном. Ніч була зоряна. Він їхав дорогою, і враз йому спало на думку купити ту ферму по другий бік долини. Жити на ній він не збирався. Гра тримала його в Сан-Франціско. Але ферма припала йому до вподоби. І він вирішив, що зразу, як повернеться до міста, почне трактувати з Гілардом. До речі, й глинище тоді перейде до його рук, і він матиме засіб прищекнути хвоста Голдсуорсі, коли б той надумав ще якого коника викинути.
РОЗДІЛ X
Час минав, а Буйний День провадив далі свою гру. Тепер, одначе, вона увійшла в нову фазу. Перше він жадав влади, тільки щоб грати й вигравати, та чимдалі дужче він хотів мати її, щоб помщатися. У Сан-Франціско чимало було людей, що їх Гарніш позначив чорним хрестиком, і раз у раз він громом з ясного неба наскакував на котрогось, а тоді стирав з нього хрестик. Він ніколи ні в кого не просив милосердя і сам нікому його не давав. Усі його боялись і ненавиділи, і ніхто не любив, крім його адвоката Ларрі Гігана, єдиної людини, ладної за нього накласти головою. І тільки з ним самим Буйний День бував щирий і на нього самого звірявся, хоч начебто був запанібрата і з хижою безпринципною зграєю політиканів у клубі "Ріверсайд".
Знов же й Сан-Франціско почало ставитись до Буйного Дня інакше. Звісно, його піратська манера трощити знаскоку, як і перше, становила грізну небезпеку для поміркованіших ділків, але тим-то вони й воліли давати йому спокій. Він уже навчив їх, що краще не чіпати лиха, коли воно спить. А декотрі, відчуваючи близько страшну ведмежу лапу, простягнену до меду, навіть намагались улестити його, запобігти в нього ласки. Клуб "Альта-Пасіфік" конфіденційно запропонував йому поновитися в членах, але Буйний День рішуче відмовився. Він ще не поквитався з деякими членами цього клубу, і скоро траплялась нагода, наскакував на них і нищив. Навіть газети, — опріч одної чи двох, що пробували ще його шантажувати, — кинули паплюжити Гарніша й додержувались шанобливішого тону. Одне слово, його мали за грізного північного ведмедища, голомозого грізлі, що йому краще вступитися з дороги.
Тоді, як він стявся з пароплавними компаніями, на нього насіла ціла зграя, гавкаючи й хапаючи зубами, та він тільки крутнувся довкола себе й завдав їм такого прочухана, якого Сан-Франціско ще зроду не бачило. Надовго далися втямки всьому містові і страйк моряків, і перехід міської влади до профспілкових верховодів та хабарників. Звісно, й знищення Клінкнера та Каліфорнійсько-Альтамонтського тресту було доброю пересторогою, але то був тільки окремий випадок, і Гарнішеві вороги вірили, що гуртом вони дужчі за нього, аж поки він їх навчив.
Його операції, як і раніш, були зухвалі й ризиковані. Наприклад, перед самим початком російсько-японської війни він з-під самісінького носа в досвідчених і могутніх пароплавних спекулянтів примудрився зафрахтувати мало не всі місцеві комерційні судна. На сімох морях світу навряд чи знайшлося б хоч одно поганеньке вільне суденце, що так чи інак не було б у нього в руках. Фрахтувальникам він звичайно казав: "Приходьте, побалакаємо"; вони приходили, балакали і, знов же, як він висловлювався, "витрушували капшуки" за таку приємність. Але тепер усі його авантюри, всі змагання мали одну таємну мету. Звірив її Гарніш тільки Гіганові: він хотів колись, як у нього назбирається досить грошей, повернутися до Нью-Йорка й виточити всю кров з панів Даусета, Леттона й Гугенгамера. Він їм покаже, що він за один і яку вони велику помилку зробили, колись із ним заївшись. Але він не втрачав розважності, бо знав, що не такий ще сильний, аби стятися на смерть зі своїми давніми ворогами. Чорні хрестики ще стоятимуть на них до того дня, коли він зможе їх стерти.
Діді Мейсон увесь час служила в нього в конторі. Але він більше не пробував підступитися до неї, не забалакував про книжки, не сперечався про граматику. Його не тягло вже до неї, вона була тільки приємним спогадом про те, що не здійснилося, втіхою, якої йому не судилося спізнати, бо його не створено для неї. Та хоч цікавість його начебто пригасла, хоч уся його енергія йшла на безнастанну боротьбу, — він помічав, проте, кожний полиск сонця на її волоссі, знав кожний властивий їй рух, кожну лінію її постаті, яку підкреслював простий англійський костюм. Він уже кілька разів, десь так щопівроку, набавляв їй платню. Тепер вона одержувала дев'яносто доларів. Далі набавляти він не насмів, а тільки придумав, як полегшити їй роботу: коли вона повернулася з відпустки, залишив ту дівчину, що її заступала, за помічницю їй. Крім того, він найняв нове приміщення для контори й там виділив окрему кімнату для обох секретарок.
В нього виробилась якась особлива спостережливість до всього, що стосувалося міс Мейсон. Він, наприклад, давно завважив, яка в неї горда постава. Гордість та була стримана, не лізла в вічі, однак відчувалася. З того, як вона несе своє тіло, Буйний День бачив, що вона пишається ним, має його за прекрасний і коштовний дар і дбає про нього. І цим, і вбранням своїм вона не була подібна ні до своєї помічниці, ні до секретарок по інших конторах, ані до всіх інших жінок, яких він знав. Вона ставніша за всіх їх, казав він собі, вміє й убиратись, і триматись, і не хизується тим, усе в неї до міри.
Що більше він бачив її, що більше, на його думку, знав про неї, то неприступніша здавалась вона йому. Але, не маючи й наміру приступатись до неї, він тільки відзначав те, як не дуже втішний факт. Він радий був, що вона служить у нього в конторі, і сподівався, що вона лишатиметься в нього ще довго, ото й усе.
Самого його роки не красили. Міське життя не йшло йому на користь: він щодалі гладшав, робився крихкотілий, і м'язи його втратили давню міць. Дедалі частіше він мусив пити коктейлі, щоб досягти бажаного наслідку — скинути з себе нервове напруження ділових годин. Потім ще вино за обідом у "Ріверсайді" та віскі з содовою по обіді. До того ж його тілові бракувало фізичних вправ, а не спілкуючись із порядними людьми, він занепадав і морально. А що він не звик ні з чим ховатися, то деякі його пригоди й вихватки розславлювано на все місто. Газети з гумором розписували, як він із хвацькою компанією шалено мчить у Сан-Хозе у своєму великому червоному автомобілі.
І не було в його житті ніякої рятівної сили. Релігія його поминула. То діло вже давно мертве — така була, коротко, його гадка. Доля людства не цікавила його. За його доморослою філософією, все життя суспільства було сама гра.
Бог — то щось невловиме, примхливе й навіжене, що його люди звуть Таланом. Ризик починається з самого народження: одні вдаються дурнями, а інші — грабіжниками. Талан роздає карти, і немовлята мусять брати, що кому припаде. Відмагатися годі. Карти роздано, і хоч-не-хоч, а мусиш грати тими, які тобі припали. Усі мусять, і горбаті, й рівні, й каліки, й здорові, й недоумки, й розумні. Справедливості в цій грі нема. Більшість одержують такі карти, що роблять їх дурнями, і лиш небагатьом випадає стати грабіжниками. Життя — то й є гра оцими картами. А суспільство — юрба грачів. Картярський стіл — земна куля, а ставки — всі добра землі, від шматка хліба до великого червоного автомобіля. Кінець же кінцем і щасливі й нещасливі всі однаково помирають.
Найтяжча доля, звісно, у дурної дрібноти: від самого початку її засуджено на програш; але що більше він бачив тих, хто нібито виграв, то менше йому здавалося, щоб вони мали чим похвалитись. Вони також давно вже мертві, і все їхнє життя небагато варте. Скрізь сама тільки звіряча гризня. Дужі топчуть кволих, а самі вони, як він це давно знав, оті Даусети, Леттони, Гугенгамери, зовсім не найгідніші з усіх. Йому пригадувались його товариші — шукачі золота на Алясці. Вони теж були дурні: ціле життя надсаджувались у роботі, і ціле їхнє життя в них відбирали її плід, достоту, як у старої, що ростила вино в Сономі. А тим часом вони були і щиріші, й вірніші, й чесніші за своїх грабіжників. Ті, хто виграв, були наче поспіль безчесні, зрадливі, зіпсуті. Та власне, й від них ніщо не залежало: вони грали картами, які їм здано. А Талан, жорстокий навіжений бог, що держав цю всесвітню картярню, дивився і щирив зуби. Це він тасував фальшиву колоду життя.
Роздача ніколи не буває справедлива. Тих людей, що народжуються на світ, тих невинних немовлят ніхто навіть не питає, чи хочуть вони грати. Їм не полишають вибору. Талан шпурляє їх у життя, штовхає межи плечі до столу й каже: "Грайте, чорти б вас узяли, грайте!" — і вони, сердешні, грають, як уміють. Одним та гра дає парові яхти й палати, а іншим — божевільню та жебрацький притулок. Декотрі грають увесь час однією картою — ціле життя вичавлюють вино серед чагарів і мріють уставити собі колись штучні зуби та купити труну.
