Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Я також помітив, що на ланцюжку від годинника у нього висіло кілька перснів та брелоків,— так наче його всього обтяжували згадки про друзів, які відійшли у вічність. Він мав маленькі проникливі очі, чорні й блискучі, і тонкий широкий рот у ряботинні. Володів він усім цим добром, на мою думку, років сорок — п'ятдесят.
— Отже, це ви вперше у Лондоні? — поцікавився містер Веммік.
— Вперше,— відповів я.
— Колись і я був тут новачком,— сказав містер Веммік.— Тепер аж не віриться.
— Ви так добре його тепер вивчили?
— Та вже ж вивчив,— сказав містер Веммік.— Знаю, чим воно живе.
— Мабуть, розбещеності тут чимало? — спитав я не так через допитливість, як просто задля слова.
— Тут, у Лондоні, вас можуть обдурити, пограбувати й забити. Хоча, правда, й деінде охочих на такі справи не бракує.
— Це хіба зі злості,— додав я, щоб трохи послабити разючість його слів.
— Ну, щодо злості я не знаю,— відказав містер Веммік.— Злих людей не так і багато. Радше це роблять, коли є нагода поживитись.
— Тоді ще гірше.
— Ви так гадаєте? — заперечив містер Веммік.— Як на мене, то воно однаково.
Капелюха він насадив на саму маківку й дивився просто себе, йдучи з таким самозаглибленим виглядом, наче на вулицях не було нічого, вартого його уваги. Рот у нього дуже скидався на отвір у поштовій скриньці, і на обличчі його весь час був якийсь наче механічний усміх. Ми вже піднялися на Голборн-Гіл, коли я нарешті побачив, що то тільки видимість, бо насправді він зовсім не усміхався.
— А ви знаєте, де мешкає містер Метью Покет? — спитав я у нього.
— Знаю,— відповів він, киваючи кудись убік.— В Гем-мерсміті, західна частина Лондона.
— Це далеко?
— Миль зо п'ять буде.
— А його самого ви знаєте?
— Е, ви, бачу, влаштовуєте мені справжній допит! — сказав містер Веммік, схвально дивлячись на мене.— Так, я його знаю. Я вже його знаю!
Промовив він ці слова чи то вибачливо, чи то осудливо, в усякому разі, мене вони трохи неприємно вразили, і я все ще скоса позирав на його непроникне обличчя в надії щось там догледіти підбадьорливе, коли раптом він сказав, що ми вже дійшли до Барнардового заїзду. Вигляд цього "заїзду" мене аж ніяк не врадував: я уявляв собі містера Барнарда, як реальну особу, власника готелю, проти якого "Синій Кабан" з нашого містечка скидався б на звичайнісіньку нічліжку. Аж воно виявилося, що Барнард — це безтілесний дух, фантом, а його заклад — купа бруднющих облуплених будівель, згромаджених у гнилому закуті, де сходилися коти з усієї околиці.
Хвіртка впустила нас до цього милого пристанища, а довгий прохід вивів на маленький похмурий двір, який видався мені схожим на безмогильний цвинтар. Зроду я ще не бачив таких понурих дерев, таких понурих горобців, таких понурих котів і таких понурих будинків (числом десь так із шестеро). Вікна помешкань, на які поділялися ці будівлі, виставляли на видноту фіранки й штори в різних стадіях пошарпаності, ущерблені вазони, потріскані шибки, усілякі нужденні підпірки й закурений мотлох, а порожні кімнати бликали мені в очі численними наліпками: "Здаємо в оренду", "Здаємо в оренду", "Здаємо в оренду", неначе більш не знаходилось охочих тут селитись, і душа неприкаяного Барнарда поступово заспокоювалась у міру того, як нинішні постояльці один за одним накладали на себе руки й лягали в неосвячені похоронним церемоніалом могили під бруківкою двору. Виряджене у брудний жалобний покров з кіптяви й диму, це занехаяне створіння Барнардове, зведене до рівня смітника, притрушувало голову свою попелом, покірно змирившись із покутою й приниженням, що випали на його долю. Так сприйняв це мій зір, тоді як сморід сухої, мокрої і всякої іншої гнилитви, що тихенько гнила на занедбаних горищах та в погребах, а також сморід пацюків, мишей, блощиць та сусідніх стаєнь відчутно дратував мій нюх і нав'язливо кричав: "Нюхайте мікстуру Барнарда!"12
Таким далеким від ідеалу було здійснення першого з моїх великих сподівань, що аж розгубленість проступила у моєму погляді, коли я подивився на містера Вемміка.
— Справді,— сказав він,— зрозумівши мене по-своєму,— тут так безлюдно, що вам нагадало провінцію. Мені теж.
Він провів мене в якийсь куток, і ми сходами — які поволі перетворювались на руїну, через що мешканці верхнього поверху, відчинивши котрогось недалекого ранку двері, могли виявити, що їм немає анінайменшої можливості зійти вниз,— піднялися на горішню площадинку, де на двзрях побачили напис: "М-р Покет-мол.", а на скриньці для листів прочитали приліплений папірець: "Скоро буду".
— Він, мабуть, не сподівався вас так рано,— пояснив містер Веммік.— Я вам більше не потрібен?
— Ні, і прикміть мою щиру подяку,— сказав я.
— Оскільки готівка йде через мої руки,— зауважив містер Веммік,— ми, очевидно, бачитимемось досить часто. Усього вам найкращого.
— І вам так само.
Я простяг руку, і містер Веммік спершу подививсь на неї так, наче я чогось просив у нього. Проте потім глянув на мене і зрозумів свою помилку.
— Авжеж! Звичайно. Ви звикли тиснути руку на прощання?
Я трохи розгубився, подумавши, що в Лондоні це, можливо, вийшло з моди, але відповів ствердно.
— А я відвик якось,— сказав містер Веммік,— Хіба що коли назавжди прощаєшся. Що ж, я дуже радий нашому знайомству. Всього найкращого.
Коли ми потисли один одному руки й він пішов, я відчинив вікно на сходовій клітці і мало не відтяв собі голову, бо підпорки перегнили й рама впала донизу, мов ніж гільйотини. Щастя ще, що я не встиг вистромити голови назовні. Уникнувши в такий спосіб погибелі, я вдовольнився тим, що став сумовито споглядати затуманений краєвид Барнардового заїзду, яким він поставав крізь грубий шар бруду на шибках, і розмірковувати при цьому, що Лондон великою мірою перехвалено.
Містер Покет-молодший, здається, розумів під словом "скоро" щось зовсім інше, ніж я, бо, прочекавши його з добрих півгодини, я зовсім занудився і встиг на кожній шибці по кілька разів повиводити пальцем серед бруду своє ім'я, коли нарешті почув на сходах ходу. Одне за одним у полі зору з'явилися капелюх, голова, шийна хустинка, жилет, штани й черевики молодика приблизно однакового зі мною суспільного положення. Під пахвами він ніс два паперові пакунки та ще в руці кошик полуниць, і весь був захеканий.
— Містер Піп? — спитав він.
— Містер Покет? — спитав і я.
— Дорогий мій, ви вже даруйте! — вигукнув він.— Я знаю, що з ваших країв якийсь диліжанс від'їжджає ополудні, то й подумав, що ви ним і прибудете. Власне, я тільки заради вас виходив, хоч це мене зовсім не виправдовує: я подумав, що як ви з провінції, то вам, може, захочеться трохи ягід на закуску, і махнув на Ковент-Гарденський ринок,— там добрі бувають.
Дивлячись на нього, я відчув, що просто очам своїм не вірю. Я якось недоладно подякував йому за увагу й подумав: чи не сон це все?
— А двері ці, дорогий мій, такі неподатні! — вигукнув господар помешкання.
Бачивши, що він змагається з дверима, коли вміст двох пакунків у нього під пахзами вже почав перетворюватись на квашу, я висловив бажання потримати їх. Він з привітною усмішкою простяг пакунки і кинувся в бій з дверима, наче перед ним був хижий звір. Врешті двері розчинились, і то так раптово, що він полетів на мене, я на протилежні двері, і обоє ми засміялися. Але все-таки я й досі очам своїм не вірив, так наче все це діялось уві сні.
— Прошу, заходьте,— запросив мене містер Покет-молодший.— Сюди, будь ласка. Тут не бозна-які вигоди, але, сподіваюсь, до понеділка ви якось перетерпите. Мій батько подумав, що вам краще буде провести завтрашній день зі мною, ніж з ним, і що ви, можливо, захочете пройтися по Лондону. Я залюбки покажу вам місто. Що ж до столування, то, сподіваюся, воно буде не найгірше, оскільки харчі приставлятимуть із сусідньої кав'ярні і — мушу додати — за ваші гроші, таке розпорядження дав містер Джеггерс. Помешкання ж у нас не надто розкішне, я-бо сам себе утримую, батько нічим не може мені допомогти, та я б і не погодився щось у нього брати, навіть мавши таку змогу. Ось наша вітальня; стільці, столи, килим і таке інше — це те, що змогли мені дати з дому. А до скатертин, ложок і сільничок я не маю ніякого відношення: їх принесено з кав'ярні спеціально для вас. Ось моя спаленька, трохи вогкувато, але в Барнарді вогкувато всюди. Ось у цій кімнаті ви спатимете, меблі взято напрокат, хоча, я думаю, вони підходять; якщо вам ще щось буде потрібно — скажіть, і я дістану. Оселя це відлюдна, ми будемо тільки вдвох і, сподіваюся, не поб'ємося. Але, дорогий мій, я перепрошую — пакунки й досі у вас у руках! Давайте їх сюди й пробачте, ради бога! Мені аж соромно!
Стоячи навпроти містера Покета-молодшого й передаючи йому пакунки — один і другий,— я побачив, як разючий подив з'явився в його очах, такий самий, який був і у мене в погляді, і почув, як він сказав, аж відсахнувшись:
— Боже, таж ви отой хлопчик, що забрався у садок!
— А ви,— сказав я,— той самий блідий паничик!
Розділ 22
Блідий паничик і я стояли й розглядали один одного у Барнардовім заїзді, а потім обидва приснули сміхом.
— Отже, то були ви! — сказав він.
— Отже, то були ви — сказав і я.
Потім ми наново приглянулись один до одного й знов засміялись.
— Ну що ж, це все було давно,— сказав блідий паничик, щиро простягаючи мені руку,— і ви, маю надію, великодушно вибачите мені, що я вас так відлупив.
З цих слів мені стало ясно, що містер Герберт Покет (Герберт — таке було ім'я блідого паничика) трохи сплутав свій намір з тим, як він здійснився. Але я вирішив пропустити повз увагу цю деталь, і ми обмінялися палким рукостисканням.
У той час перед вами ще не було осяйного майбутнього? — запитав Герберт Покет.
— Ні,— відповів я.
— Ні,— повторив він.— Я чув, що це влаштувалося зовсім недавно. Тоді я був ближче до того, щоб мати перед собою осяйне майбутнє.
— Справді?
— Так. Міс Гевішем викликала мене тоді до себе подивитись, чи не припаду я їй до смаку. Виявилося, що не припав.
Я з чемності зауважив, що це мене дивує.
— Кепський смак! — засміявся Герберт.— Але факт. Так, вона викликала мене погостювати, і якби я успішно витримав випробування, моє майбутнє, очевидно, було б забезпечене і мене б, мабуть, як це називається… коротше, з Естеллою.
— Що таке? — насторожився я.
Розмовляючи зі мною, він водночас викладав ягоди на тарілки, тож і не знайшов зразу потрібного слова.
— Поріднили,— пояснив він, підбираючи ягоди, що натрусилися на стіл.— Засватали.
