Великі сподівання - Діккенс Чарлз

Ці жахіття викликали у мене гидливість до Лондона, тим паче, що на власникові лорда верховного судді вся одежа (починаючи від капелюха й до черевиків, з носовою хустинкою включно) відгонила пліснявою, явно діставшись йому з других рук, тобто — як я собі взяв у голову — була придбана майже задарма у ката. За цих обставин я ще, гадаю, малим відбувся, коли здихався його за шилінг.

Заглянувши в контору й дізнавшись, що містер Джег-герс досі не з'явився, я вийшов знову. Цього разу я пройшовся по Літл-Брітен і завернув за огорожу церкви святого Варфоломея, де переконався, що не я один лекаю на містера Джеггерса. Там походжали двоє чоловік змовницького вигляду — вони зосереджено ступали поміж плитами й про щось розмовляли; один з них сказав другому, коли вони проминали мене: "Якщо тільки можливо, Джеггерс це зробить". У кутку стояв гурт з трьох чоловік та двох жінок — одна з них плакала, прикриваючи лице брудною хусткою, а друга, поправляючи хустку в себе на плечах, утішала її: "Та Джеггерс за нього, чого ж ти ще хочеш, Міліє?" Поки я прогулювався, за огорожею з'явився якийсь червоноокий коротун-єврейчик з другим таким самим єврейчиком, якого віл зараз же кудись послав, а сам тим часом, дуже збудливий вдачею, заходився в неспокої витанцьовувати джигу під ліхтарним стовпом, маячливо приспівуючи собі: "О Джеггерс, Джеггерс, Джеггерс! Хай всіх їх забере чортеггерс, аби мені був Джеггерс!" Ці свідчення популярності мого опікуна справили на мене велике враження, і він став здаватися ще цікавішим і загадковішим.

Нарешті, виглянувши з-за металевої хвіртки на Літл-Брітен, я побачив, що містер Джеггерс перетинає дорогу, прямуючи до мене. Ту ж хвилину й інші побачили його й кинулись йому навперейми. Містер Джеггерс мовчки поклав руку мені на плече й повів із собою, на ходу від-скіпуючись від своїх прохачів.

Першими були два змовники.

— Щодо вас, то я нічого не маю сказати,— кинув він їм, тицяючи в них пальцем.— Того, що я знаю, з мене досить. Чим скінчиться — бабця надвоє гадала. Я вам з самого початку казав. Ви заплатили Веммікові?

— Ми зібрали гроші сьогодні вранці, сер,— покірно пояснив один з чоловіків, поки другий силкувався що-небудь вичитати з Джеггерсового обличчя.

— Я не питаю вас, коли ви зібрали, чи де, чи взагалі зібрали. Веммік їх одержав?

— Так, сер,— в один голос відповіли обидва.

— Дуже добре, ви можете йти. Я зовсім не хочу нічого чути! — заявив містер Джеггерс, відмахуючись від них рукою.— Ще слово почую — і відмовлюся вести справу.

— Ми думали, містере Джеггерс…— почав один з чоловіків, стягуючи капелюха.

— Саме цього я й не велів вам робити,— сказав містер Джеггерс.— Ви думали! Я за вас думаю, і цього достатньо. Якщо ви мені будете потрібні, я знаю, де вас знайти. Мені не треба, щоб ви за мною бігали. Більше не хочу нічого й чути! Ні слова!

Двоє чоловіків подивились один на одного, коли містер Джеггерс отак відганяв їх помахом руки, і мовчки й покірно відстали.

— Ну, а ви? — сказав містер Джеггерс, раптом зупинившись і обернувшись до двох жінок у хустках, від яких непомітно відокремились троє чоловіків.— Це Емілія, чи не так?

— Так, містере Джеггерс.

— А ви не забули, що якби не я,— гостро кинув містер Джеггерс,— вас би не було тут і не могло бути?

— О так, сер! — вигукнули в один голос жінки.— Хай вас бог благословить, добродію, як таке забути!

— Тоді чого ж вас сюди принесло? — спитав містер Джеггерс.

— Але ж мій Білл, сер! — благально озвалась заплакана жінка.

— Послухайте, що я вам скажу,— промовив містер Джеггерс.— Затямте раз і назавжди! Якщо ви не знаєте, що ваш Білл у надійних руках, то я це знаю. А якщо ви будете ходити сюди й набридати з цим своїм Біллом, то я провчу й Білла, і вас: махну на нього рукою, і як буде, так і буде. Ви заплатили Веммікові?

— О так, сер! Геть до мідяка.

— Дуже добре. В такому разі ви зробили все, що мали зробити. Ще слово від вас… одне-єдине слово…— і Веммік поверне вам гроші.

Почувши таку страшну погрозу, обидві жінки зразу ж відійшли. Тепер лишався тільки той збудливий єврейчик, що вже встиг декілька разів схопити містера Джеггерса за полу сурдута й піднести її до уст.

— Хто це такий? — нищівно холодним тоном озвався містер Джеггерс— Чого цьому чоловікові треба?

— Мій дорогий міссере Джеггерс! Я рідний брат Абраама Лазаруса.

— А хто це? — спитав містер Джеггерс.— Пустіть мою полу.

Прохач ще раз поцілував крайчик одежі містера Джег-герса, тоді відпустив її й відповів:

— Абраам Лазарус, підозра у крадіжці столового срібла.

— Ви спізнилися,— зауважив містер Джеггерс.— Я відстоюю інтереси потерпілого.

— Боженьку мій, міссере Джеггерс! — скрикнув, полотніючи, мій збудливий знайомець.— І не кажіть, що ви проти Абраама Лазаруса!

— Але це так,— відповів містер Джеггерс.— І тут нема про що балакати. Дайте пройти!

— Міссере Джеггерс! Півхвилиночки. Ось щойно зараз, тільки-но, мій родич пішов до міссера Вемміка запропонувати будь-які умови. Міссере Джеггерс! Чверть хвилиночки! Коли б ваша згода, щоб ми перекупили вас від супротивної сторони… за будь-яку ціну, ми на всякі гроші згодні!.. Міссере Джеггерс!.. Міссере!..

Мій опікун байдужісінько відмахнувся від прохальника і залишив його витанцьовувати на тротуарі, мов на розжареному вугіллі. Далі вже без усяких перешкод ми дійшли до контори, де застали клерка й того чоловіка у вельветі та хутряній шапці.

— Тут прийшов Майк,— доповів клерк, підводячись зі своєї табуретки й підходячи ближче до патрона.

— Ага,— зауважив містер Джеггерс, переводячи погляд на відвідувача, що смикав себе за чубчик на лобі, немов той бичок з дитячої пісеньки за мотузку дзвоника.— Вашого приятеля черга сьогодні. То як?

— Та що ж, міст'ре Джеггерс,— відказав Майк глухим голосом, наче терпів від хронічної нежиті,— я добре поморочився, поки знайшов, сер, такого, що більш-менш підходить.

— Що він може посвідчити під присягою?

— Та що, міст'ре Джеггерс,— сказав Майк, витираючи носа цим разом уже хутряною шапкою,— взагалі-то будь-що.

Містер Джеггерс раптом розлютився.

— Я ж перестерігав вас,— сказав він, тицяючи пальцем у настраханого клієнта,— що як надумаєте тут говорити в такий спосіб, вам це добром не минеться! Негіднику ви чортів, як ви посміли говорити таке мені?

Клієнт не тільки злякався, але й розгубився, так ніби не усвідомлював, що він такого накоїв.

— Йолоп! — тихо сказав клерк, штурхаючи його під бік.— Бевзень! Хто ж такі речі говорить уголос?

— Востаннє питаю вас, телепню ви один,— суворо промовив мій опікун,— що цей ваш чоловік може посвідчити під присягою?

Майк препильно подивився на мого опікуна, мовби силкуючись вичитати щось у нього з обличчя, і поволі відповів:

— Або що той взагалі на таке не здатен, або що він цілу ту ніч був разом з ним і ні на хвильку не відходив.

— Тож надалі вважайте. Яке ремесло у цього чоловіка?

Майк подивився на свою шапку, тоді на підлогу, тоді на стелю, тоді на клерка, тоді ще й на мене і нарешті почав непевним тоном:

— Ми вбрали його, як…— Але мій опікун гримнув на нього:

— Що? До вас не доходить, я бачу?

(— Йолоп! — удруге докинув клерк і ще раз штурхнув його під бік.)

Трохи помулявшись, Майк прояснів і почав знову:

— Він вбраний, як порядний пиріжник. А чи й кондитер.

— Він десь близько? — спитав мій опікун.

— Я залишив його на сходинках за рогом,— відповів Майк.

— Ану-но проведіть його повз вікно, я гляну, який у нього вигляд.

Вікно малося на увазі те, що з контори. Ми всі втрьох підійшли до цього вікна в дротяній сітці й невдовзі побачили, як за ним невимушено пройшовся собі клієнт, а поруч ступав звірячої статури цибань, що мав на плечах куцу білу полотняну куртку й на голові паперовий ковпак. Цей липовий представник кондитерського фаху був виразно п'януватий, а під оком у нього красувався задавнений уже синець, підмащений фарбою.

— Скажіть йому, щоб негайно забрав звідси свого свідка,— вкрай бридливо звернувся мій опікун до клерка,— і спитайте, що він думав, приводячи сюди такого суб'єкта.

Після цього опікун повів мене до кабінету, де заходився навстоячки перекушувати сандвічем, запиваючи його хересом з фляжки (ївши, він, здавалося, навіть на сандвіча наганяв страху), і принагідно повідомив, яких заходів він вжив щодо мене. До понеділка я пробуду в Барнардовім заїзді, куди вже одвезли для мене ліжко, у містера Покета-молодшого, а в понеділок поїду з ним до його батька подивитись, чи мені там сподобається. Крім того, я дізнався, скільки можу витрачати на себе грошей — виявилося, що досить багато,— а також одержав від опікуна сховані в котрійсь шухляді його столу картки з адресами різних майстрових, які можуть знадобитись мені для пошиття одягу та всяких інших потреб.

— Ви переконаєтесь, що кредит вам буде відкрито цілком достатній,— сказав мій опікун, хапливо підкріплюючись із фляжки хересу, яка віддавала, мов ціла бочка вина,— а я в такий спосіб зможу тримати вас під контролем, щоб осмикнути, коли ви залізете в борги. Звичайно, так чи інак, але ви їх наробите, хоч я вже тут не винен.

Поміркувавши над цією підбадьорливою заувагою міс-тєра Джеггерса, я спитав його, чи не послати мені по карету. Він відповів, що потреби такої немає, бо йти зовсім недалеко, і, якщо я не заперечую, Веммік проведе мене туди.

Таким чином я довідався, що Веммік — це клерк із сусідньої кімнати. Зверху покликали іншого клерка йому на підміну, і я, потиснувши руку опікунові, вийшов удвох з Вемміком. Надворі вже зібрався новий гурт клієнтів, але Веммік швидко дав їм раду, холодно й рішуче сказавши: "Даремно чекаєте, він більше нікого не прийме", після чого вже ніхто нам не набридав, і ми вільно рушили далі.

Розділ 21

Придивляючись до Вемміка при світлі дня, я побачив, що він сухорлявий, невисокий, а риси його прямокутного дерев'яного обличчя справляли таке враження, неначе хтось недбало видовбав їх тупим долотом. Були на цьому обличчі заглибини, які зійшли б за ямочки, коли б матеріал був м'якший, а знаряддя гостріше, але в даному разі вони становили просто щербини. Три-чотири їх видніло у нього на носі, тільки долото не довело до кінця цих оздоблювальних робіт, облишивши свої зусилля на половині. Приношеність його комірців свідчила, що він був нежонатий; крім того, він явно зазнав багатьох важких втрат: на ньому було не менш як чотири жалобні персні та ще брошка з дівою і плакучою вербою біля нагробка з урною.