Кракатит - Чапек Карел

Їхні спини якнайвиразніше виражали обурення, що "такі речі тут терплять". Он іде Крафт з Егоном, ведучи з ним перипатетичне навчання . Побачивши Прокопа, він кидає Егона й біжить до нього.

— Ви можете мені подати руку? — запитує й червоніє від власного геройства. — Тепер мене за це, напевне, звільнять, — каже він з гордістю.

Від Крафта Прокоп довідався, що в замку з блискавичною швидкістю рознеслась чутка, ніби Прокоп анархіст; а сьогодні, як на те, має сюди завітати один наступник трону... Одне слово, збираються телеграфувати його високості, щоб відклав свій приїзд. Саме це обговорюється на великій родинній раді.

Прокоп обертається на підборі й іде до замку. Обидва камердинери відступають перед ним у коридорі і з жахом туляться до стіни, пропускаючи мовчки наладованого вибухівкою напасника.

У великому салоні засідає рада. Oncle Рон стурбовано ходить сюди й туди, старші родичі страшенно схвильовані підлістю анархістів, гладкий кузен мовчить, а якийсь інший пан запально пропонує послати проти цього шаленого чоловіка солдатів: тоді він або здасться, або його застрелять.

В цю мить відчиняються двері і до салону з брязкотом вдирається Прокоп. Він шукає очима княжну; її тут нема; усі терпнуть від жаху і встають, чекаючи найгіршого, а він звертається хрипко до Рона:

— Я прийшов сказати вам, що наступникові нічого боятися, йому нічого не станеться, будьте спокійні. — Він кивнув головою і швидко вийшов, величний, мов статуя Командора.

XXXVIII

У коридорі нікого не було. Прокоп якнайтихіше підкрався до покоїв княжни і став чекати перед дверима, нерухомий, як той залізний лицар внизу, у вестибюлі. Вибігла покоївка, злякайо скрикнула, ніби побачила страховисько, і зникла в дверях. Трохи перегодя відчинила їх знову, до краю настрахана, і, відступаючи, дала знак зайти до кімнати, а сама якнайшвидше втекла.

Княжна вийшла йому назустріч; вона куталась у довгий халат, видно, тільки-но встала з постелі; волосся над чолом у неї було скуйовджене і мокре, наче вона допіру скинула холодний компрес, сама була землисто-бліда й негарна. Вона повисла в нього на шиї і підставила губи, потріскані від гарячки.

— Який ти хороший, — шепнула, — в мене голова аж тріскається від мігрені, ох, боже! Кажуть, у тебе бомби в кишенях? Я не боюсь тебе. А тепер іди собі, я зараз негарна. Я прийду до тебе ополудні. Обідати не піду, скажу, що мені погано. Йди.

Вона торкнулась його вуст наболілими гарячковими губами й затулила обличчя, щоб він не бачив її.

В супроводі Гольца Прокоп повернувся до лабораторії. Кожен, побачивши його, зупинявся, сходив з дороги і чим скоріше ховався за насип. Він знов узявся до роботи як одержимий; змішував речовини, що їх би ніхто й не подумав змішувати, сліпо впевнений, що вийде вибухівка; наповнював нею пляшечки, коробки від сірників, бляшанки з-під консервів, все, що траплялося під руку, понаставляв їх на столі, на підвіконнях, на підлозі, переступав через них — не було більше куди ставити. Пополудні прийшла до нього княжна, під вуаллю, закутана плащем аж до носа. Він вибіг назустріч і хотів обійняти її, але вона його відштовхнула.

— Ні, ні, я сьогодні негарна. Будь ласка, працюй; я буду на тебе дивитись.

Вона сіла на краєчку стільця, якраз посеред страшного арсеналу оксозонідних вибухівок. Прокоп швидко, із стиснутими губами, щось зважував, мішав. У колбах сичало; чути було кислий запах. Потім він з надзвичайною обережністю фільтрував добуту речовину. Княжна, склавши руки, дивилась на нього нерухомими вогненними очима. Обоє думали про те, що сьогодні приїде наступник.

Прокоп шукав щось очима на полиці з хімікаліями. Княжна встала, відкинула вуаль, обняла його за шию і міцно притиснулась до його вуст стуленими сухими губами. І так, похитуючись, стояли вони серед пляшок з нетривким оксазобензолом і жахливими фульмінатами — німа, заціпеніла пара. Та вона знову його відштовхнула і сіла, закриваючи обличчя. Ще завзятіше взявся Прокоп до роботи під її поглядом, ніби пекар, що місить хліб. А оце ось буде найжахливіша з речовин, яку людина будь-коли виробляла, нетривка, скажена, дуже чутлива олія — справжня тобі запальність і пристрасть. А оця, прозора, як вода, текуча, як ефір, теж наймогутніша і найдикіша вибухівка. Він озирнувся, куди б поставити пляшку, наповнену цією ще не названою речовиною. Княжна всміхнулася, взяла її у нього з рук і поставила собі на коліна.

Надворі Гольц крикнув до когось:

— Стій!

Прокоп вибіг з лабораторії. Це був oncle Рон, що стояв біля самої вибухової пастки. Прокоп підійшов до нього.

— Що ви тут шукаєте?

— Вільгельміну, — коротко відповів oncle Рон, — вона нездужає, а тому...

Прокоп скривився.

— Ходімо, — і запросив його в лабораторію.

— Ах, oncle Шарль, — заговорила княжна. — А йди подивишся, страшенно цікаво.

Oncle Рон уважно поглянув на неї, окинув очима кімнату і, очевидно, заспокоївся.

— Тобі б не слід тут бути, Міно, — сказав докірливо.

— Чому це? — невинно запитала вона. Він безпорадно глянув на Прокопа.

— Тому... тому, що в тебе гарячка.

— Тут мені краще, — відповіла вона спокійно.

— Взагалі, тобі не слід... — зітхнув le bon prince невдоволено.

— Mon oncle, ти знаєш, я завжди роблю те, що хочу, — вона рішуче поклала край утручанню родича, тим часом як Прокоп прибирав зі стільця якісь гримучі діазосполуки.

— Сідайте, будь ласка, — чемно запросив він Рона.

Oncle Шарль, здавалось, не дуже був захоплений ситуацією.

— Чи ми не затримуємо вас, не заважаємо працювати? — безцільно запитав він Прокопа.

— Зовсім ні, — відповів Прокоп, мнучи в пальцях інфузорну землю.

— Що це буде?

— Вибухівка. Будь ласка, он ту пляшку, — звернувся він до княжни.

— На, візьми, — сказала вона навмисне голосно.

Oncle Рон аж шарпнувся, ніби його хто шпигонув; але, щоб не дати взнаки, став дивитись, як Прокоп швидко, проте надзвичайно обережно капає чистою рідиною на грудочку землі. Він прокашлявся й запитав:

— А від чого вона може вибухнути?

— Від струсу, — відповів Прокоп, відраховуючи далі краплі.

Oncle Шарль обернувся до княжни.

— Коли ти боїшся, oncle, — сказала вона сухо, — то не чекай на мене.

Він у розпачі сів і постукав ціпком по бляшаній коробці з-під каліфорнійських персиків.

— А тут що?

— Це ручна граната, — пояснив Прокоп. — Гексанітрофенілметилнітрамін та гайки. Ось спробуйте на руці.

Oncle Рон розгубився.

— А чи не краще б було поводитися з цим... трохи обережніше? — спитав він, крутячи в руках сірникову коробочку, взяту зі столу.

— Безперечно, — згодився Прокоп і забрав у нього з рук коробочку. — Це — хлораргонат. З ним не можна гратися!

Oncle Шарль спохмурнів.

— Від усього цього... у мене складається неприємне враження, наче ви мене страхаєте, — промовив він гостро.

Прокоп кинув коробочку на стіл.

— Хіба? А мене ви не залякували, коли погрожували фортецею?

— Можу лише сказати... — вів далі Рон, проковтнувши ці слова, — що на мене все це... не справляє ніякого впливу.

— А на мене справляє величезний вплив, — мовила княжна.

— Боїшся, щоб він чого не накоїв? — звернувся до неї le bon prince.

— Я сподіваюсь, що він чогось накоїть, — сказала княжна. — Гадаєш, не зуміє?

— І не сумніваюсь, — відповів Рон. — Ну, то підемо вже?

— Ні, я хочу йому допомогти.

Тим часом Прокоп гнув у руках металеву ложечку.

— Навіщо це? — запитала вона з цікавістю.

— Кінчились цвяхи, — буркнув він. — Нема чим начиняти бомби. — Він озирнувся, шукаючи чого-небудь металевого.

Княжна встала, зашарілась, стягла швидко рукавичку і зняла з пальця золотий перстень.

— Візьми, — сказала тихо, залившись рум'янцем і опустивши очі.

Він схвильовано взяв його. Це було майже схоже... на заручини. Хвилинку він вагався, пробуючи вагу персня на руці, але княжна глянула на нього так настійно й палко, що він кивнув поважно і поклав перстень на дно бляшаної коробочки.

Oncle Рон струбовано і смутно закліпав пташиними очима.

— Тепер можемо йти, — прошепотіла княжна.

Надвечір приїхав згаданий наступник колишнього трону. Біля входу стояла почесна варта, рапорт, витяглися шпалерами слуги; виголошувались промови і таке інше. Парк і палац були лищно ілюміновані. Прокоп сидів на горбочку перед лабораторією і дивився похмурими очима на палац. Ніхто тут не ходив, було тихо й темно, лише палац світився сліпучими снопами проміння.

Прокоп глибоко зітхнув і встав.

— До замку? — запитав Гольц і переклав револьвер з кишені штанів у кишеню свого незмінного гумового плаща.

Вони йдуть парком, де вже погасли вогні. Двічі або тричі якісь постаті ховалися перед ними в гущавину, а кроків за п'ятдесят позаду них чути чиїсь кроки по опалому листі; кругом безлюдно, пусто. Лише князівське крило замку палає великими золотими вікнами.

Вже осінь, справжня осінь... Чи й досі в Тиниці капотять сріблясті краплинки з крана водопровідної колонки? Ніби й вітру нема, а десь шелестить — на землі чи в деревах? На небі червоний пруг прокреслила падуча зірка.

Кілька чоловіків у фраках — о, які вони блискучі та щасливі — виходять на площадку сходів, гомонять, покурюють, сміються і знов вертаються до замку. Прокоп непорушно сидить на лаві, обертаючи в покалічених руках бляшанку. Інколи забряжчить нею, мов дитина забавкою. В бляшанці зламана ложка, перстень і речовина, що ще не має назви.

Обережно підходить Гольц.

— Сьогодні вона не може прийти, — каже він шанобливо.

— Я знаю.

В покоях гостей запалюється світло. Цей ряд вікон — то князівські покої. Тепер світиться весь замок, легкий, ажурний, як сон. Усе там є: нечуване багатство, краса, честолюбство, слава і величність, ордени, уміння жити, ніжність, хоробрість, самовпевненість. Ніби там інші люди, не такі, як ми...

Мов уперте дитя, Прокоп ще раз забряжчав своїм брязкальцем. Поволі вікна згасають; лише світиться в покої Рона і в спальні княжни. Oncle Рон відчиняє віконницю і вдихає нічну прохолоду; а потім ходить від дверей до вікна. За завішеним, вікном княжни не ворушиться жодна тінь.

І от oncle Рон погасив світло. Тепер сяє одне-єдине вікно. Чи знайде людська думка шлях, чи проб'є і силою вторує стежку через ці сто чи кілька метрів німого простору, щоб досягнути до безсонного мозку іншої людини? Що ж тобі переказати, татарська княжно? Спи, вже осінь надворі; і коли є якийсь бог, нехай він погладить твоє гаряче чоло.

Червоне вікно погасло.

XXXIX

Уранці Прокоп вирішив не йти до парку, бо слушно вважав, що там перешкоджатиме.