Чоловіки під охороною - Мерль Робер

Я дізналася про це від Муч, а їй розповів Стайн.

Пауза.

— А Муч належить до тих жінок, яким можна довіряти?

Пірс хитає головою.

— Загалом Муч гідна довіри. Але вона, на жаль, скомпрометувала себе, і тепер за нею пильно стежать.

— Скомпрометувала себе?

Пірс сміється своїм уривчастим сміхом, схожим на крик чайки.

— Ох, Ральфе, ви не народилися для того, щоб жити в умовах диктатури! Пригадуєте, як я завадила вам заперечити Рут Джеттісон? А Муч їй заперечила.

— Авжеж, пригадую! Муч тоді повелася чудово!

— Муч повелася чудово, але потрапила в пастку. Фальшивий гріх Рут Джеттісон відгонив провокацією. Вона мала на меті спонукати блувіллських опозиціонерів викрити себе.

Від подиву я аж роззявляю рота й почуваю себе ніяково. Чи досі я справді щось розумів у Блувіллі? Здається, я тільки припускався помилок: у своїх міркуваннях, у розумінні подій, у поведінці. Взяти хоча б мій намір піти у відставку, яким я так пишався! Адже я вважав його страшенно сміливим!

— А що поганого в тому, що я дав Федеральному сім'яному банку негативну відповідь?

Пірс усміхається.

— Нічого поганого в цьому немає. Але діяли ви необережно.

— Якщо я правильно вас розумію, то необережність — риса моєї вдачі? — трохи ніяково питаю я.

— Не зовсім так. Ви людина досить вдумлива.

Спасибі й на цьому. Бодай трохи олії після оцту.

— Але?..

— Ви надто безпосередній.

— Це вада?

— Тут це вада.

— І моя негативна відповідь — помилка?

— Загалом не помилка, Ральфе. Але тактична помилка. Не забувайте, що боротися — це розкривати себе. Не слід боротися за щось другорядне, особливо коли не маєш шансів перемогти в цій боротьбі.

Оскільки мене назвали "досить вдумливою людиною", то я замислююсь. І незаперечне твердження Джоан засліплює мене. Так, вона має рацію. Власне, я ніколи не вірив, що Малберрі мої заперечення сподобаються. Можу заприсягтися, що й Стайн не повірив у це. Обидва ми нагадували дітей. Ми вчинили почесну бійку. І цілком марно! Безглуздо!

Я мовчки дивлюсь на Джоан.

— Отже, з нас трьох тільки Джесперсен виявився реалістом?

Пірс насуплює брови, стискає губи й зціплює кулаки.

— О, той Джесперсен!

Вона більш нічого не каже, але цим сказала все. Це її нове застереження знов ошелешує мене. Джоан підводиться.

— Даруйте, Ральфе. Час мене квапить.

— Але ж ви збиралися попросити в мене про дві речі, а попросили тільки про одну.

Пірс мовчки всміхається, а я думаю: "Неймовірно, але тепер я прошу в неї вказівок! Чи я випадково вже не входжу до оцього "ми"?"

— Коли ви, Ральфе, надумаєте довгенько порозмовляти зі мною, не приходьте сюди. Перекажіть усе через їжака.

Я не вірю власним вухам і питаю:

— Через Лію Берідж?

— Тримайте це її прізвисько в таємниці, бо його знаємо тільки ми троє.

— Ну що ви, Джоан, я не зможу цього зробити через підслуховувальний пристрій у моєму кабінеті.

Пірс усміхається.

— Дозвольте вам сказати, що проблеми з пристроєм у вашому кабінеті ніколи не існувало.

У п'ятницю о восьмій ранку я знаходжу відповідь від доктора Малберрі. Вона така, якої я й сподівався. Проте є в ній одне дивне уточнення, яке вкрай мене приголомшило б, якби навіть тут, у Блувіллі, я не зумів зберегти рештки почуття гумору.

"Шановний докторе Мартінеллі! Я можу легко розвіяти сумніви, на які Ви посилаєтесь: ми відрядимо до Блувілла лише дві особи — шофера й лаборантку. Ви матимете справу тільки з останньою. Тож не буде ні мастурбації, ні гомосексуалізму.

Сподіваюся, Ви більше не заперечуватимете, що кожен громадянин повинен розглядати це як свій патріотичний обов'язок.

Чекаю від Вас відповіді, яка підтвердить Вашу згоду.

Щиро Ваш..."

Мабуть, краще було б засміятися, ніж почувати себе ображеним. До того ж, що думати про "лаборантку", яка матиме зі мною такі короткі інтимні стосунки? А може, йдеться про якусь медсестру? Чи вона пройшла відповідну підготовку? Цікаво, вона згодилася виконувати це спеціальне завдання добровільно? Чи, навпаки, її теж примусили до цього в ім'я "патріотичного обов'язку"?

Я викликаю до свого кабінету Лію Берідж, знаючи наперед, що вона мені порадить. Але сподіваюся скористатись із цієї розмови й поставити Дії кілька запитань.

Берідж одразу ж відповідає на мій виклик по селектору, хоч на ієрархічній драбині стоїть вище за мене — з погляду жіночого статуту нової ери і з погляду нових взаємин у середовищі отого "ми".

Звісно, тепер Берідж не заноситься, як було раніше. Вона заходить, низенька й кругла, нечутно причиняє за собою двері й, чекаючи моїх "вказівок", скромно стоїть переді мною з текою під пахвою, що її прихопила з собою як привід.

Я простягаю Берідж листа від Малберрі, і коли вона читає його, на очі їй спадає пасмо волосся, до якого мені дуже хотілося б доторкнутись. Тепер я дивлюся на Дію інакше. Мені впадають у вічі її сережки у вигляді булави, яких я досі не помічав. Хоч у Берідж таке саме пишне волосся кольору червоного дерева, як в Дніти, вона не схожа на мою колишню дружину. Очі в неї не зелені, а голубі. Ніс не гострий, а кирпатий. Підборіддя кругле й вольове. Боюся, що досі я приділяв забагато уваги вроді її обличчя й не помічав його виразу. Сьогодні вперше в світлі отого "ми" я силкуюсь "побачити" Берідж, не надаючи ваги її фізичній привабливості. І мене вражає в обличчі Берідж не тільки його натхненність. Чоло, вилиці, лінія нижньої щелепи, очі, складки вуст, таких повних і звабливих, — все відсвічує незаперечною енергією. Гаразд. Мені слід перебороти в собі пережитки нашої культури й віднині змиритися з ідеєю жіночого панування та ідеєю сили.

Берідж повертає мені листа й байдужно каже:

— Те, що вони передбачили "лаборантку", свідчить про одне: вони вже діставали такі самі відмови, як ваша.

— Ви знаєте, що й Стайн відмовився?

— Ну звісно. Я знаю й те, що відповів Малберрі. Стайн отримав від нього листа вчора. Я вам коротко перекажу його зміст: шановний професоре Стайнмеєр, як проконсультували нас рабини, що до них ми звернулися, ви буквально сприймаєте текст тридцять восьмого розділу Книги буття й нехтуєте його дух. Онанів гріх полягав у вмисній безплідності. А захід, який здійснює наша служба, навпаки, покликаний збільшити плідність. Оскільки ви одружені, то вам цілком може зарадити дружина. Лаборантка тільки збере в пробірку сім'я.

Берідж замовкає. Мені здається, про все це можна було б розповісти якось інакше — хтозна, може, навіть з усмішкою. Зрештою, абсурд не конче має бути кафкіанським, він може бути й комічним. Адже вони все ж таки проконсультувалися в рабинів!.. Та ні, Берідж, схрестивши руки на грудях, тримає під пахвою теку, дивиться на мене — й не бачить мене. І жодна рисочка на її обличчі не зворухнеться. Я відчуваю, як мені помалу передається її холод, і, звівши брови, кажу:

— А що я маю робити тепер?

— А тепер ви відгукнетесь на заклик батьківщини й дасте ствердну відповідь.

Берідж сказала це, не моргнувши, навіть не відчувши іронії своїх слів.

— А Стайн?

— Ріта порадить йому дати згоду.

— Ріта?

— Так ми називаємо нашу спільну подругу.

Я дивлюся на Берідж: отже, мене остаточно залучили до отого "ми". Чи не тому я враз помічаю, що переді мною крижана брила? Чи не хоче Дія Берідж раз і назавжди дати мені відчути, що вона мною керує?

Перегодя я кажу:

— Берідж, я хотів би поставити вам кілька запитань.

Вона кидає погляд на свій годинник і сухо відповідає:

— В мене тільки п'ять хвилин. А мені ще треба поговорити з вами з приводу паперів, що лежать у цій теці.

— Я говоритиму коротко: куди веде дріт від мікрофона в моєму кабінеті?

— До мого кабінету. — Вона на мить замовкає, ніби даючи мені змогу зібратися з думками.

— Тож ви можете стирати записи на магнітофонній стрічці?

— Коли я цього захочу й ті записи, які я захочу.

— Друге запитання: як вам пощастило ввійти в довіру до Берроу і компанії?

— Я давно належу до РВЖ.

Я аж підстрибую.

— Ви член Руху за визволення жінок?

— Ви в цьому сумнівалися?

— Правду кажучи, ні. — По короткій мовчанці я веду далі: — Мабуть, я таки йолоп, бо тепер уже нічого не розумію.

— Все дуже просто: я член РВЖ, але терпіти не можу оту тваринну статеву зверхність, війну між статями й заборону на подружнє життя.

— На такій самій позиції стоїть і Аніта!

Берідж насуплює брови, її голубі очі спалахують, і вона вкрай зневажливо каже:

— З тією різницею, що я борюся проти Бедфорд, а вона їй служить!

— Еге ж, знаю, — кажу я. І додаю перегодом: — Я це зрозумів.

— З деяким запізненням! — відрубує Берідж.

— Ваша правда. Як каже Ріта, я насилу вибрався зі свого власного кокона.

Я дозволяю собі засміятись, але Лія не реагує.

— Щоб вам, докторе, було все ясно, — каже вона, — я хотіла б дещо уточнити: я член РВЖ, але я проти такої організації, якою її замислила Бедфорд, і проти Бедфорд як диктатора.

— Що ж, я з вами згоден, ви її краще знаєте.

— Я задоволена вами, — кидає вона холодно. — Так нам буде куди легше.

Помовчавши трохи, я запитую:

— Ви не бажаєте поговорити зі мною про "нас"?

— Навіщо? Ви знаєте, яка в нас мета.

— Я хотів би поговорити про людей.

На це Берідж рішуче відповідає:

— У Блувіллі ви матимете справу тільки з Рітою та мною.

Я зиркаю на неї. Отже, підпільний рух суворо поділяється на окремі осередки, щоб у разі викриття одного з них можна було уникнути розгрому решти.

— Серед нас трьох ви старша? — питаю я.

— Так. Але ви завжди матимете право висловити власну думку.

Право я матиму цілком теоретичне, я це вже відчуваю.

— Ще одне запитання, Берідж: припустімо, Бедфорд буде нейтралізовано. Яка кінцева мета Руху?

— Відновити попередній статус-кво, за винятком того, що стосується становища жінки.

— Чому така скромна мета?

— Щоб мати якнайширшу підтримку.

— А вона широка?

— Вона розширюється з дня на день. Навіть у конгресі.

Ось що може вселити в мене бодай якусь надію. Покірливість "удів" у конгресі вже не така абсолютна, якою вона була. Та що може зробити конгрес? Звинуватити президента? Таке в нашій історії вже траплялося. А з іншого боку, чи можна припустити, що президент-диктатор дозволить судити себе, не застосувавши проти своїх суддів сили?

— У мене лишається не більше хвилини, — каже Берідж.

Вона сповнена рішучості. Але й далі стоїть із текою під пахвою, і вигляд у неї холодний, непроникний. Чудова службовка, яка диктує мені свої вказівки!

— І останнє запитання, Берідж: ви поводитиметеся зі мною завжди так, як сьогодні?

— Еге ж.

Погляд у неї ясний, голос безбарвний, поза невиразна.

— І що, сварок між нами більше не буде?

— Ні.

Я всміхаюся.

— Мені їх бракуватиме.

Берідж на мою усмішку не відповідає.