Північне сяйво - Пулман Філіп

Я хочу знайти його та інших і забрати до Владаря Фаа, якщо мені пощастить. Я думала, це привид, але, може, читач символів говорить мені щось, чого я не можу зрозуміти.

— Сподіваюсь, що в нього є якийсь притулок і він не надворі, — відповів ведмідь.

— Я не думаю, що він мертвий… — сказала Ліра, але вона була не зовсім впевнена. Алетіометр вказував на щось надприродне, тривожне. Але хто вона така? Дочка лорда Ізраеля. І ким вона керувала? Могутнім ведмедем. Як вона могла виказувати страх?

— Давай просто подивимося, — запропонувала вона.

Дівчинка знову вилізла на спину ведмедя, і той рушив униз урвищем, ступаючи обережно і твердо. Собаки в селі почули чи запах, чи ходу, чи просто їхню присутність і почали жахливо вити, а олені в стійлі нервово хвицатися і битися рогами об стіни. У цілковитій тиші кожен порух розносився на кілька миль.

Коли вони підійшли до першого будинку, Ліра роздивлялася на всі боки, намагаючись розгледіти хоч щось у темряві — Аврора згасла, а місяць ще не зійшов. Подекуди під дахами, вкритими снігом, мерехтіли вогники, і Лірі здалося, що вона побачить бліді обличчя за вікнами. Дівчинка уявила, як дивно бачити людям дитину верхи на величезному білому ведмеді.

У центрі маленького села було місце поряд із пристанню, де лежали засипані снігом човни. Собаки не вгамовувалися, і щойно Ліра подумала, що ведмідь, мабуть, усіх розбудив, як відчинилися двері і вийшов чоловік, тримаючи гвинтівку. Його деймон-росомаха, розкидаючи лапами сніг, вискочила на дрова поряд із будинком.

Ліра миттю сковзнула вниз і стала між чоловіком та Йориком Бернісоном, пам'ятаючи, що вона наказала ведмедю не брати обладунків.

Чоловік заговорив, але Ліра нічого не розуміла. Йорик Бернісон відповів йому тією самою мовою, від чого чоловік застогнав від страху.

— Він думає, що ми дияволи, — сказав Йорик Лірі. — Що йому сказати?

— Скажи йому, що ми не дияволи, але в нас серед них є друзі. І ми шукаємо… Просто дитину. Дивну дитину. Скажи йому це.

Як тільки ведмідь розповів це, чоловік показав праворуч, на місце неподалік, і заговорив швидше. Йорик Бернісон сказав:

— Він питає, чи ми збираємося забрати дитину. Вони бояться її. Вони намагалися прогнати її, але вона постійно повертається.

— Скажи йому, що ми заберемо її, але погано було з їхнього боку так поводитися. Де вона?

Чоловік пояснив, злякано жестикулюючи. Ліра боялася, що він випадково вистрелить з рушниці, але чоловік поспішно заховався в будинку і зачинив двері, лише закінчивши пояснювати. Дівчинка бачила, що з усіх вікон визирають обличчя.

— Де дитина? — запитала вона.

— У коморі для зберігання риби, — сказав їй ведмідь, повернувся і м'яко побіг до пристані.

Ліра намагалася не відставати від нього. Вона страшенно нервувалася. Ведмідь прямував до невеличкого дерев'яного сараю, час від часу підводячи голову і нюшачи повітря. Наблизившись до дверей, він зупинився:

— Тут.

Серце Ліри так калатало, що вона ледве дихала. Вона підвела руку, щоб постукати у двері, але подумала, що це просто смішно, і набрала в легені повітря, щоб покликати, але виявилося, вона не знала, що сказати. О, вже було так темно! Слід їй було взяти ліхтар…

Але в будь-якому разі вибору не було, вона не хотіла, щоб ведмідь помітив її страх. Він говорив, що долає свій страх — це потрібно було зробити і їй. Вона взялася за шкіряний ремінець, який слугував ручкою, і сильно потягла примерзлі двері. Вони відчинилися з рипом. Дівчинці довелося розкидати ногою сніг, щоб звільнити вхід і повністю відчинити двері. Пантелеймон зовсім не допомагав їй, він бігав взад-вперед у вигляді горностая — біла тінь на білій землі, — видаючи короткий наляканий писк.

— Пане, заради Бога! — сказала вона. — Стань кажаном і подивись для мене…

Але він не став, він навіть не відповів їй нічого. Вона бачила його таким наляканим лише одного разу, коли вони із Роджером у склепі Джордана поміняли у черепах монети-деймонів. Він боявся навіть більше, ніж вона. Що ж до Йорика Бернісона, то він лежав на снігу неподалік і мовчки спостерігав.

— Виходь, — сказала Ліра якомога гучніше. — Виходь!

У відповідь не почулося ані звуку. Вона відчинила двері ще трохи ширше, а Пантелеймон стрибнув їй котом на руки і, ніби відштовхуючи її, сказав:

— Відійди! Не залишайся тут! О Ліро, йди! Повертай назад!

Намагаючись заспокоїти його, вона побачила, що Йорик Бернісон підвівся і повернувся, дивлячись на постать, яка поспішала вниз дорогою від села, несучи ліхтар. Коли чоловік підійшов на відстань, з якої можна було чути його слова, він підняв ліхтар і освітив своє обличчя: це був старий із широким зморшкуватим обличчям, його очей майже не було видно за зморшками. Він мав деймона — арктичну лисицю.

Він заговорив, і Йорик Бернісон переклав:

— Він говорить, що це не одна така дитина. Він бачив інших у лісі. Іноді вони швидко гинуть, іноді виживають. Цей хлопчик, мабуть, був міцним. Але краще для нього було б умерти.

— Запитай, чи може він дати мені свій ліхтар, — попросила Ліра.

Ведмідь заговорив, і чоловік одразу ж віддав ліхтар дівчинці, енергійно киваючи. Вона зрозуміла, що він за тим і прийшов, щоб присвітити їй, і подякувала йому, після чого старий кивнув ще раз і відступив назад — подалі від неї, подалі від комори, подалі від ведмедя.

Раптом Ліра подумала: "А якщо ця дитина — Роджер?" І вона подумки благала, щоб це було не так. Пантелеймон притискався до неї знову горностаєм, його маленькі пазурці вп'ялися в її куртку.

Вона високо підняла ліхтар і зробила крок у сарай — тут вона побачила, що робило Облаткове братство і яку саме жертву мусили приносити діти.

Маленький хлопчик зіщулився поряд із дерев'яною стійкою, на якій в декілька рядів в'ялилася чищена риба, тверда від морозу, як дерево. Він притискав до себе шмат риби, як Ліра притискала Пантелеймона, — обома руками до свого серця. Але це було все, що він мав — шмат в'яленої риби, тому що в нього не було деймона. Гобліни роз'єднали їх. Це була інтерсекція, і перед ними — дитина без деймона!

13 Фехтування

Її першим бажанням було повернутися і бігти, її нудило. Людина без деймона була ніби без обличчя або з розтрощеними ребрами і вийнятим серцем — чимось надприродним, тим, що належить світові нічних страхіть, а не світові здорового глузду.

Отже, Ліра притиснулася до Пантелеймона, її голова запаморочилася, а до горла підступив клубок. Її тіло вкрив піт, холодніший за нічне повітря.

— Щуроловка, — сказав хлопчик. — Це ви забрали мою Щуроловку?

Ліра зрозуміла, що він мав на увазі.

— Ні, — сказала вона слабким і наляканим голосом — саме так вона себе почувала. А потім: — Як тебе звати?

— Тоні Макаріос, — відповів він. — Де Щуроловка?

— Я не знаю… — почала вона і ковтнула, намагаючись припинити нудоту. — Гобліни…

Але вона не змогла закінчити. Їй довелось вийти з сараю і самій сісти на сніг, звичайно ж, не самій, бо вона ніколи не була сама, тому що Пантелеймон був завжди поряд. О, бути відрізаною від нього, як цей маленький хлопчик був роз'єднаний зі своєю Щуроловкою! Найгірше за все у світі! Вона зрозуміла, що ридає, і Пантелеймон також пхикав поряд. Обоє вони відчували страшний жаль до роз'єднаного хлопчика.

Потім вона підвелася.

— Виходь, — покликала вона тремтячим голосом. — Тоні, виходь. Ми відвеземо тебе у безпечне місце.

У коморі почувся легкий рух, і хлопчик показався у дверях, все ще тримаючи в'ялену рибу. Він був одягнутий у теплий одяг: добре підбиту простьобану куртку з вугільного шовку і хутряні чоботи. Але одяг був трохи більшого розміру і виглядав так, ніби раніше його носив хтось інший. У світлі слабких спалахів Аврори і снігу він виглядав ще більш збентеженим і викликав сильнішу жалість, ніж тоді, коли вона побачила його біля стійки для риби.

Селянин, який приніс ліхтар, відступив на декілька ярдів і щось сказав їм.

Йорик Бернісон переклав:

— Він говорить, що ти маєш заплатити за рибу.

Лірі захотілося наказати ведмедю вбити того чоловіка, але вона сказала:

— Ми забираємо дитину від них. Вони можуть дозволити собі заплатити за це однією рибиною.

Ведмідь переказав це чоловіку. Той пробурмотів щось, але не став сперечатися. Ліра поставила ліхтар на сніг, взяла роз'єднаного хлопчика за руку і повела його до ведмедя. Дитина йшла безпорадно, не виказуючи ані страху, ані здивування, побачивши величезного білого звіра, який стояв так близько. І коли Ліра допомогла йому сісти на спину Йорика, все, що він сказав, було:

— Я не знаю, де моя Щуроловка.

— Ми також не знаємо, Тоні, — відповіла вона. — Але ми… Ми покараємо гоблінів. Ми зробимо це, обіцяю. Йо-рику, можна мені також сісти?

— Мої обладунки важать набагато більше, ніж діти, — промовив він.

Отож Ліра сіла позаду Тоні і показала йому, як триматися за довгу жорстку шерсть, а Пантелеймон лежав у неї в каптурі, теплий, близький і сповнений печалі. Ліра знала, що Пантелеймону хотілося вилізти і приголубити роз'єднану дитину, лизнути її або погладити і пригріти, як зробив би його власний деймон. Але суворе табу, звичайно, не дозволяло цього.

Вони поїхали селом у напрямку кряжа. Селяни дивилися з жахом і з якимсь полегшенням на те, як цю понівечену істоту забирали маленька дівчинка і великий білий ведмідь.

В Ліриному серці боролися відраза і співчуття, співчуття перемогло. Вона обійняла худеньке маленьке створіння, щоб підтримати його. Подорож назад була холоднішою, важчою, темнішою, але водночас здавалася швидшою. Йорик Бернісон був невтомний, і Ліра вже автоматично рухалася в такт його бігу, не боячись впасти. Холодне тіло в її руках було таке легке, що, з одного боку, ним було просто керувати, але з іншого — воно було незграбним. Поки ведмідь біг, хлопчик сидів не рухаючись.

Час від часу роз'єднана дитина говорила.

— Що ти сказав? — питала Ліра.

— Я кажу, чи вона дізнається, де я?

— Так, вона знайде тебе і ми знайдемо її. Тримайся міцніше, Тоні. Це недалеко звідси…

Ведмідь продовжував бігти. Ліра не уявляла, як стомилася, доки вони не наздогнали циган. Сани зупинилися, щоб дати відпочинок собакам, і раптом вона побачила всіх: Фардера Корама, Владаря Фаа, Лі Скоресбі — всі кинулися вперед, щоб допомогти їй, а потім мовчки відступили назад, коли побачили постать поряд із Лірою.