Убити пересмішника - Лі Гарпер
В суді Джімс Канінгем доводив, що його мати скрізь на документах підписувалася Канінгем, а насправді вона Конінгем. Просто жінка була малописьменна, писала невпевнено, читала мало, сяде, бувало, ввечері на веранді і дивиться у далечінь. Дев'ять годин підряд суддя Тейлор вислухував дивні і заплутані показання мешканців Старого Сарема і несподівано оголосив: слухання справи припиняється. Коли його запитали, на якій підставі, він відповів, нібито за згодою обох сторін, і додав, що обидві сторони, на його думку, задоволені, сказавши один одному все на людях. Справді, вони були задоволені. Саме цього вони передусім і домагалися.
Суддя Тейлор мав іще одну дивну звичку. В залі засідань він дозволяв курити, хоч сам ніколи не курив, проте іноді, коли щастило, можна було побачити, як він, засунувши в рот довгу незапалену сигару, повільно її жує. Поступово сигара зникала у нього в роті, а через кілька годин суддя Тейлор випльовував її як напівсуху пережовану масу. Одного разу я запитала Аттікуса, як може місіс Тейлор його цілувати; батько відповів, що вони рідко цілуються.
Підвищення для свідків містилося праворуч од судді Тейлора. Діставшись до своїх місць на галереї, ми побачили, що містер Гек Тейт уже там.
РОЗДІЛ XVII
— Джем, глянь, то не Юели сидять? — запитала я.
— Тс-с-с,— сказав Джем,— містер Гек Тейт дає свідчення.
Містер Тейт причепурився з такої нагоди. На ньому був звичайний костюм, і він був такий же, як усі інші люди: ні високих чобіт, ні шкіряної куртки, ні пояса з патронами. З цієї хвилини я його вже не боялася. Трохи подавшись уперед, він сидів у кріслі для свідків, затиснувши руки між колінами, й уважно слухав окружного прокурора.
Прокурора, містера Джілмера, ми майже не знали. Він був з Ебботсвіла, і ми бачили його тільки під час судових засідань, та й то дуже рідко, бо ні мене, ні Джема суд не цікавив. Містер Джілмер був лисий, завжди чисто виголений, йому можна було дати і сорок років, і всі шістдесят. Хоч він стояв до нас спиною, ми знали, що він косоокий і вміло користувався цим: ніби й не дивиться на людину, а насправді ж пронизує її поглядом. Присяжні і свідки боялися його як вогню. Їм здавалося, що він очей з них не зводить, а тому і ті й ті слухали уважно.
— ...своїми словами, містер Тейт,— сказав містер Джілмер.
— Отже,— промовив містер Тейт до своїх колін і торкнувся рукою окулярів,— мене покликали...
— Поверніться до присяжних, містер Тейт. Дякую. Хто саме вас покликав?
— Мене покликав Боб... містер Боб Юел, онде він сидить, це було ввечері двадцять першого листопада,— сказав містер Тейт. — Я вже збирався йти додому, коли заходить Б... містер Юел, дуже схвильований, і каже: скоріше їдьмо до мене, чорномазий знеславив мою дочку.
— І ви пішли?
— Звичайно. Сів у машину і помчав.
— Що ж ви побачили, коли приїхали?
— Вона лежала на підлозі в першій кімнаті, коли ввійти — праворуч, добре-таки побита. Я допоміг їй підвестися на ноги, вона ополоснула обличчя — в кутку стояло відро — і сказала, що їй уже краще. Я запитав, хто її скривдив, і вона відповіла — Том Робінсон...
Суддя Тейлор, який весь час уважно розглядав свої нігті, підвів голову, ніби сподівався почути заперечення, але Аттікус мовчав.
— ...запитав, чи це він так її побив. Вона сказала — він. Я запитав, чи вдалося йому взяти її силою, і вона відповіла — так. Тоді я пішов до Робінсона і привів його до Юелів. Дівчина впізнала його. Після цього я його забрав. Оце і все.
— Дякую,— сказав містер Джілмер.
Суддя Тейлор запитав:
— Є запитання, Аттікус?
— Є,— відповів батько.
Він сидів за столом не посередині, а трохи осторонь, закинувши ногу за ногу, одна рука лежала на спинці стільця.
— А ви лікаря викликали, шериф? — запитав Аттікус.— Чи, може, викликав хтось інший?
— Ні, сер,— відповів містер Тейт.
— Ніхто не викликав лікаря?
— Ні, сер,— повторив містер Тейт.
— Чому? — запитав Аттікус голосніше ніж звичайно.
— Можу сказати. Лікар був просто не потрібен, містер Фінч. Вона була так розмальована, що й без лікаря було ясно, що сталося.
— Але ж ви не викликали лікаря? В той час, як ви були там, ніхто не посилав по лікаря, не приводив лікаря і дівчину до лікаря не водили?
— Ні, сер...
Втрутився суддя Тейлор:
— Аттікус, він уже тричі відповів. Лікаря він не викликав.
— Я просто хотів упевнитися,— сказав Аттікус. Суддя усміхнувся.
Рука Джема раптом стислась і пальці міцно обхопили поручні галереї. Він затамував подих. Я подивилася вниз, люди сиділи спокійно. Що за трагедію він тут розігрує, подумала. Діл сидить спокійно, преподобний Сайкс поряд з ним — теж.
— Ти чого? — запитала я пошепки, але Джем тільки сердито зашипів.
— Шериф,— вів далі Аттікус,— ви кажете, що дівчина була дуже побита. Як саме?
— Ну...
— Опишіть, Гек, які синці чи рани ви помітили?
— Ну, була побита голова, руки вище ліктів у синцях, але вже минуло хвилин тридцять...
— Звідки ви знаєте?
Містер Тейт посміхнувся.
— Вибачаюся, це вони мені сказали. У всякому разі, вона була добре розмальована, коли я туди прийшов, і під оком синець.
— Під яким?
Містер Тейт блимнув очима і обома руками пригладив волосся.
— Дайте подумати,— мовив він тихо і подивився на Аттікуса так, ніби хотів сказати: що за дитячі питання.
— Не пригадуєте? — запитав Аттікус.
Містер Тейт тицьнув пальцем у простір перед собою і сказав:
— Під лівим.
— Хвилинку, шериф,— зауважив Аттікус.— Ліве — це коли вона стоїть перед вами чи тоді, коли вона дивиться туди, куди й ви?
— О, тоді це праве око,— сказав містер Тейт.— Так воно і є, містер Фінч, праве. Тепер я пригадую — у неї права половина обличчя була в синцях...
Містер Тейт знову закліпав очима так, наче раптом щось зрозумів. Потім повернувся і глянув на Тома Робінсона. Том Робінсон інстинктивно підвів голову.
Аттікус теж, видно, щось відкрив для себе, він миттю скочив на ноги.
— Шериф, повторіть, будь ласка, що ви сказали.
— Я сказав, що у неї було підбите праве око.
— Не те...
Аттікус підійшов до столу секретаря, схилився, дивлячись, як швидко бігала секретарська рука по паперу. Секретар перестав писати, перегорнув блокнот і прочитав:
"Тепер я пригадую — у неї права половина обличчя була в синцях".
Аттікус випростався і глянув на містера Тейта.
— То яка половина, Гек?
— Права половина, містер Фінч, але на ній, крім цих синців, були й інші, розказувати?
— Які ж то інші? — запитав Аттікус.
Поки містер Тейт відповідав, Аттікус повернувся, глянув на Тома Робінсона, немов кажучи — чого ж іще можна чекати?
— ...руки були в синцях і саднах, вона і шию мені показала. На горлі видно було сліди пальців...
— Навкруги горла? І ззаду на шиї?
— З усіх боків, містер Фінч.
— Кажете, з усіх боків?
— Так, сер, адже шия у неї тоненька — кожен обхопить...
— Будь ласка, шериф, відповідайте на запитання коротко — "так" або "ні",— сухо мовив Аттікус, і містер Тейт замовк.
Аттікус сів і кивнув прокуророві, той кивнув судді, суддя кивнув містерові Тейту. Містер Тейт вайлувато підвівся і зійшов з підвищення.
Внизу люди завертіли головами, зачовгали ногами, матері возилися з немовлятами, кілька хлопчаків вибігли з залу. Негри позаду нас тихо перешіптувалися; Діл спитав преподобного Сайкса, в чому суть справи, але той відповів, що не знає. Поки що не було нічого цікавого: ніхто не кричав, юристи не сперечалися, все було просто, буденно, присутні, здається, були розчаровані. Аттікус тримався спокійно, добродушно, ніби йшлося про дріб'язкову власність. Він мав особливий хист вгамовувати бурхливі пристрасті, ось чому і справа про вчинене насильство трохи скидалася на суху проповідь. Я вже й забула про жахливі картини тієї ночі — напівсонні похмурі люди, запах хліва і горілчаного перегару, хриплий голос у темряві ночі: "Містер Фінч, вони вже пішли?" Наш страх розвіявся при світлі дня, тепер усе буде гаразд.
Присутні відчули себе так само невимушено, як суддя Тейлор,— усі, за винятком Джема. Він загадково посміхався і, оглянувшись навколо, сказав мені щось про прямі докази; хоче показати, що він багато знає, подумала я.
— Роберт Лі Юел! — голосно вигукнув секретар.
У відповідь на цей виклик із свого місця підвівся маленький чоловічок, схожий на бентамського півня, і гордо попрямував до крісла для свідків. У нього аж шия почервоніла, коли він почув своє ім'я. А коли повернувся, щоб дати присягу, ми побачили, що обличчя у нього теж червоне. І зовсім не схожий на свого тезку-генерала[4]. Над лобом стирчить жмутик ріденького, недавно помитого волосся; ніс тоненький, гострий і вилискує, а підборіддя майже нема — воно запало і злилося з худою зморшкуватою шиєю.
— ...хай допоможе мені Господь,— прокаркав він.
У кожному невеликому місті на зразок Мейкомба є свої юели. Ніякі економічні коливання не здатні вплинути на їхнє становище. Люди, подібні до Юелів, живуть як гості в своєму округу, незалежно від того, процвітає він чи переживає занепад. Жодному, навіть найсуворішому інспекторові не вдавалося примусити їхніх дітей ходити до школи; жоден санітарний інспектор неспроможний звільнити їх від природжених пороків, численних паразитів і хвороб — цих постійних супутників бруду і неохайності.
Мейкомбські Юели жили за міським звалищем, в колишній негритянській халупі. Дерев'яні стіни були залатані рифленим залізом, дах викладений розплесканими консервними бляшанками; і тільки загальні обриси цієї споруди нагадували її первісний вигляд: квадратної форми халупа, чотири малесенькі кімнатки, що виходять у вузький, довгий коридор. І все це лежить на чотирьох, різної величини, брилах піщаника. Замість вікон — отвори в стінах, улітку їх завішували брудною марлею, щоб не залітали мухи, які хмарами роїлися над мейкомбським звалищем.
Правда, мухам теж доводилося сутужно, бо Юели щодня порпалися на звалищі, вибираючи всяку їстівну і неїстівну здобич, яку потім розкладали і розвішували навколо халупи, так що можна було подумати, ніби тут гралася божевільна дитина: замість огорожі стирчало якесь ломаччя, палиці від швабр та інших знарядь, усе це прикрашено іржавими молотками, поламаними граблями, лопатами, сокирами і мотиками, прикріпленими до ломаччя колючим дротом. За цією барикадою ховалося запущене, брудне подвір'я. Чого тільки тут не було: уламки допотопного форда на підставках, поламане зуболікарське крісло, старезний холодильник і всякий дрібніший мотлох: подерті черевики, старі зіпсовані радіоприймачі, рами від картин, консервні бляшанки, і всюди старанно длубалися в землі худі руді кури.
Проте один куточок цього двору дивував жителів Мейкомба.
