Цинамонові крамниці (збірка) - Шульц Бруно

Чув, не дивлячись, ту змову, повну порозумілих підморгів, бісиків ув очах, що розпускалися серед квітів вушних раковин, які слухали, і темних уст, які усміхалися.

Тоді він удавано ще більше занурювався в працю, лічив і підсумовував, боячись зрадити той гнів, який накипав у ньому, і борячись із спокусою, щоб з наглим криком не кинутись наосліп позад себе і не схопити повні жмені тих кучерявих арабесок, тих пучечків очей і вух, які ніч вироїла з себе і які росли й перебільшувалися, вимаячуючи щораз нові пагони й відноги з материнського пупка темряви. І заспокоювався лише тоді, коли з відпливом ночі тапети в'янули, згорталися, губили листя й квіти і по-осінньому проріджувалися, пропускаючи далеке світання.

Тоді серед цвіркоту тапетових птахів, у жовтому зимовому світанку він засинав на пару годин густим, чорним сном.

Днями, тижнями, коли він, здавалося, був занурений в мудрованих контокорентах — думка його потайки пускалася у лябіринти власних нутрощів. Він затамовував подих і наслухав. І коли зір його вертався, збілілий і мутний, з тамтих глибин — він заспокоював його усміхом. Ще не вірив і відкидав, як абсурд, ті посягання, ті пропозиції, які на нього напирали.

За дня то були мов би розумування й умовляння, довгі, монотонні розважання, проваджені півголосом і повні гумористичних інтерлюдій, махлярських загравань. Але серед ночі ті голоси підносилися пристрасніше. Жадання верталося щораз виразніше і владніше, і ми чули, як він розмовляв з Богом, немов би просячись і боронячись перед чимось, що настирливо жадало й домагалося.

Аж ось одної ночі піднісся той голос грізно й невідпорно, жадаючи, щоб він дав йому свідоцтво устами й нутрощами своїми. І ми почули, як вступив у нього дух, як він підводився з ліжка, довшав і ріс пророчим гнівом, давлячися галасливими словами, котрі викидав, як мітральєза. Ми чули гуркіт боротьби і батьків зойк, зойк титана із зламаним стегном, який іще гарикає.

Я ніколи не бачив пророків Старого Завіту, але на вид того мужа, якого низложив гнів божий — широко розкаряченого на величезному порцеляновому урильнику, закритого вихором рамен, хмарою розпачливих вимахувань, вище над якою носився ще й голос його, чужий і твердий — я зрозумів божий гнів святих мужів.

То був діялог, грізний, як мова перунів. Вимахування його рук розривало небо на шматки, а в щілинах показувалося лице Єгови, що здувалося гнівом і плювалося прокльонами. Не дивлячись, я бачив його, грізного Деміюрга, як він, лежачи на темряві, як на Синаї, сперши могутні долоні на карніз фіранок, прикладав величезне обличчя до горішніх шибок вікна, на яких потворно плющився м'ясистий його ніс.

Я чув його голос у перервах пророчої тиради мого батька, чув ті могутні варкотання здутих губів, від яких деренчали шибки, впереміш з вибухами заклять, лементів і погроз мого батька.

Часом голоси нишкли і стиха щулилися, як завивання вітру в нічному комині, а то знову вибухали великим бучним галасом, бурею змішаних схлипів і прокльонів. Раптом вікно відчинилося темним позіхом, і плахта темряви війнула через покій.

У світлі блискавки я уздрів мого батька у розвіяній білизні, як він із страхітливим прокльоном виливав могутнім хльостом у вікно вміст нічного горщика в ніч, що шуміла, як мушля.

2

Мій батько танув, в'янув на очах.

Зачапілий під великими подушками, дико нашорошений патлами сивого волосся, він розмовляв із собою півголосом, увесь занурений в якісь заблудні внутрішні афери. Могло здаватися, що його особистість розпалася на багато посварених і розбіжних єств, бо він сварився із собою голосно, наполегливо і пристрасно вів переговори, переконував і просив, а то знову, здавалося, головував на зборах багатьох зацікавлених осіб, яких, вкладаючи всю жагу і красномовство, силкувався погодити. Але за кожним разом ті галасливі зібрання, повні гарячих темпераментів, розприскувались при кінці серед клятьби, злорічень і огуд.

Потім прийшов період якогось втихомирення, внутрішнього влагодження, блаженної погоди духу.

Знову великі фоліянти розложені були на ліжку, на столі, на підлозі, і якийсь бенедиктинський спокій праці залягав у світлі лямпи над білою постелею ліжка, над похиленою сивою головою мого батька.

Але коли мати пізно ввечорі верталася із крамниці, батько пожвавлювався, прикликав її до себе і з гордістю показував їй прегарні, кольорові перебиванки, якими він шпетненько обліпив сторінки головної книги.

Всі ми тоді зауважили, що батько почав з дня на день маліти, як горіх, що зсихається всередині шкаралупи.

Те танення аж ніяк не супроводжувалося занепадом сил. Навпаки, стан його здоров'я, гумор, рухливість, здавалося, поправляються.

Тепер він часто голосно і щебетливо сміявся, просто-таки заходився від сміху, або ж стукав у ліжко і відповідав собі "Прошу" в різних тонаціях, цілими годинами. Час від часу злазив з ліжка, спинався на шафу і, причапілий під стелею, щось порядкував у старих лахах, повних іржі й пилюки.

Інколи ставив собі два крісла одне напроти одного і, впираючись руками у поруччя, хибався ногами взад і вперед, шукаючи розпроміненими очима на наших обличчях виразів подиву і заохочення. З Богом, здається, погодився повністю. Обличчя бородатого Деміюрга показувалося інколи вночі у вікні спальні, облите темною пурпурою бенгальського світла, і якусь хвилинку добротливо дивилося на нього, глибоко заснулого, що у співучому хропінні мандрував, здавалося, далеко по незнаних обширах сонних світів.

Під час довгих, півтемних пополуднів тої пізньої зими батько мій западав від часу до часу на цілі години в густо заставлені лахами закамарки, завзято чогось шукаючи.

І не раз бувало під час обіду, коли всі ми сідали до столу, бракувало батька. Тоді мати мусіла довго гукати "Якове!" і стукати ложкою по столі, заки він вилазив з якоїсь шафи, обліплений шматтям павутини й пилюки, з зором непритомним і зануреним у заплутаних, а йому тільки відомих справах, які його заморочували.

Часом він видряпувався на карніз і прибирав нерухому позу симетрично до великого опудала шуліки, яке було підвішене по другому боці вікна на стіні. В тій нерухомій, причапілій позі з затуманеним зором та з хитро усміхнутою міною він тривав годинами, щоб знагла, коли хтось увійде, затріпотіти руками, як крилами, і запіяти, як півень.

Ми перестали звертати увагу на ті дивацтва, в які він з дня на день глибше вплутувався. Мов би повністю позбувшись тілесних потреб, тижнями не приймаючи корму, він з кожним днем глибше занурювався у заблудливі й дивачні афери, до яких ми не мали розуміння. Недосяжний для наших умовлянь і упрохувань, він відповідав уривками свого внутрішнього монологу, перебіг якого ніщо ззовні не могло зворушити. Вічно зааферований, хворобливо пожвавлений, з рум'янцями на сухих щічках, він не зауважував нас і не добачав.

Ми звикли до його нешкідливої присутности, до його тихого жебоніння, до того дитинного, затопленого в собі цвікоту, трелі якого пробігали неначе б на оберезі нашого часу. Тоді він зникав уже інколи на багато днів, десь дівався у запалих закамарках мешкання, і не мож'було його знайти.

Поступово ті зникнення перестали справляти на нас враження, ми звикли до них, і коли він по багатьох днях знову з'являвся, на пару цалів менший і худіший, це надовго не затримувало нашої уваги. Ми просто перестали брати його в рахубу, так дуже віддалився він від усього, що людське і що дійсне. Вузол за вузлом вивільнявся він від нас, пункт за пунктом губив зв'язки, що єднали його з людською спільнотою. Те, що з нього ще залишилося — то трохи тілесної поволоки і та пригорща безглуздих дивацтв; але й це могло певного дня зникнути, не зауважене так само, як сіра купка сміття, яка згрібалася в кутку і яку Аделя щодня виносила на смітник.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. "Цинамонові крамниці", "Санаторій Під Клепсидрою". — Львів, ВС "Просвіта", 1995.

Птахи

Настали жовті, повні нудоти зимові дні. Поруділу землю вкривала дірява, заяложена і куца скатерка снігу. На всі дахи її не вистачало, тому подекуди ще зосталися чорні або іржаві ґонтові покрівлі та арки, що ховали у собі закурені горища — чорні звуглілі собори, наїжачені ребрами крокв, платв і бантин, — темні легені зимових буревіїв. Кожен досвіток відкривав нові, вночі вирослі, видуті вихором, комини й димарі, чорні труби диявольських органів. Сажотруси не могли збутися ворон, котрі ввечері живим чорним листям обсідали гілля дерев під костьолом, потім знову відривалися, тріпотіли, аби врешті пригорнутися кожна до свого місця на своїй гілці, а вдосвіта відлітали великими зграями — хмари сажі, клапті кіптяви, розхвалені і фантастичні, цяткуючи мерехтливим карканням каламутно-жовті смуги світання. Дні задубіли від стужі й нудьги, як торішні буханці хліба. Починано їх тупими ножами, без апетиту, з лінивою сонністю.

Батько вже не виходив з дому. Палив у грубах, студіював незбагненно-глибоку суть вогню, смакував металеву солоність і вуджений запах зимових пломенів, холодних пестощів саламандр, що лижуть блискучу сажу в пащі комина. Все тоді щось задоволено майстрував під самою стелею. О кожній порі дня можна було бачити, як він, присівши на вершечку драбини, порався угорі — коло карнизів високих вікон, біля куль і ланцюгів висячих ламп. Звичаєм малярів послуговувався драбиною як величезними дибами і чувся добре у тій пташиній перспективі поблизу мальованого неба, арабесок і птахів стелі. Від практичного життя він віддалявся щораз більше. Коли мати, зажурена і стурбована його станом, намагалась говорити про ділові інтереси, про найближчі невідкладні виплати, слухав неуважно, сповнений неспокою, з відсутнім виразом зсудомленого обличчя. Траплялось, раптово перебивав її заклинальним жестом руки, щоб побігти в кут кімнати, припасти вухом до шпари в підлозі і з піднесеними вказівними пальцями рук, які означали найвищу міру важливості досліду, — наслуховувати. Тоді ще ми не розуміли смутного тла цього дивацтва, невідрадного комплексу, котрий зрів усередині.

Мати не мала на батька ніякого впливу, він зате дуже шанував Аделю. Прибирання кімнат було для нього великою і важливою церемонією, спостерігати за якою ніколи не забував, зі страхом і дрожем насолоди слідкуючи за всіма Аделиними маніпуляціями.