Цинамонові крамниці (збірка) - Шульц Бруно

Вкрай обурений батько побагровів і вискочив на ляду. І коли натовп почав приступ на цю твердиню, галасливою юрбою вдерся до крамниці, він одним стрибком забрався на полиці з сукнами й, повиснувши високо над товпищем, що є сили трубив на сполох, дув у великий шофар. Але склепіння не наповнилося шумом поспішаючих на поміч ангелів, натомість кожному зойку труби відповідав великий розбуялий хор натовпу.

— Гендлюй, розпродуй, Якубе! — волали всі, і це весь час повторюване та повторюване волання хору ритмізувалось й поволі переходило у підхоплену всіма горлянками мелодію рефрену.

Аж тоді батько здався, зіскочив з висоти карнизу і з криком кинувся на барикади сукон. Великий в гніві, зі здутою жилами, немов пурпуровий кулак, головою він видерся, як змагаючий пророк, на суконні шанці й почав на них шаліти. Цілим тілом впирався у величезні паки вовни, виважував їх з оправи, підсувався під величезні сувої сукна, підносив на згорбленій спині, щоб з глухим гуркотом скинути з висоти антресолей на ляду. Паки лопотіли й розвивались в повітрі величезними хоругвами, полиці зівсюди висаджувались вибухами драпувань, водоспадами сукон, як від ударів Мойсеєвої патериці.

Так ринули, бурхливо виверглись, поплили широкими ріками скарби шаф. Виривався, ріс, множився та заливав ляди й столи кольоровий вміст полиць.

Стіни крамниці зникли під величезними формаціями цієї суконної космогонії, під тими гірськими пасмами, котрі потужними масивами наростали одні над одними. Між гірських узбіч відкривалися розлогі долини, високим патосом вершин гриміли континенти. Крамниця розросталась в повну озер та перспектив панораму осіннього краєвиду, на тлі цих лаштунків між складок і долин фантастичного Ханаану мандрував батько — великими кроками прямував з пророчо розпростертими в хмарах руками і ударами натхнення творив лице краю. А долі, коло підніжжя цього вирослого з гніву батька Синаю, жестикулював, злословив, славив Баала та гендлював народ. Гендлярі згрібали цілі жмутки м'яких фалд, драпувалися кольоровими сукнами, вповивалися в імпровізовані доміно та плащі, безладно і вволю просторікували.

Вирослий від гніву, батько зненецька зависав над тими купками базарників і громив з висоти цих поган могутнім словом. Потім, гнаний розпачем, видирався на високі антресолі шаф, в нестямі біг по бантах полиць, по лунких голих риштуваннях, батожений образами безсоромної розпусти, яку відчував за спиною в глибинах дому.

Продавці власне добиралися до залізного балкону на рівні вінка і, зачепившись за балюстраду, вхопили за поперек і витягали через вікно Аделю, котра тріпотіла очима і волочила за собою смагляві в єдвабних панчохах ноги.

Охоплений від огиди до гріха жахом, батько виростав гнівом своїх жестів в прозу краєвиду, а внизу безтурботний народ Баала віддавався розгнузданим веселощам. Якась пародійна пристрасть, якась зараза сміху опанувала тією голотою. Як можна було чекати поваги від них, від того люду калатал та горіхових дідків! Як можна було ждати хоч якогось розуміння великих турбот батька від тих млинків, що безперервно мололи кольорове конфеті слів!

Глухі до громів пророчого гніву ті гендлярі в єдвабних бекешах малими групками присідали довкола складчастих гір тканин, з смішками велемовно перебирали достоїнства товару. Своїми шпаркими язиками та чорна біржа шурхала по шляхетній субстанції краєвиду, кришила її сікачем просторікувань й мало не ковтала.

Віддалік, перед високими водоспадами ясних тканин групками стояли гебреї в кольорових халатах та великих хутряних шапках. То були мужі Великої Ради, достойні й повні гідности панове, що погладжували довгі, пещені бороди й точили між себе помірковані, дипломатичні розмови. Але і в церемонних розмовах, в поглядах, котрими вони обмінювалися, був відблиск усміхненої іронії. Між них шмагали й посполиті — сірий натовп, голота без лиця і стану. Вона запінювала невгіддя краєвиду, обсипала його дзвіночками й брязкотельцями бездумних теревенів. Це був елемент блазенський, запала в шал танцю юрма полішинелів та арлекінів, котра — сама не маючи серйозних торгових намірів — своїми блазельськими фіґлями зводила до абсурду подекуди укладувані торгові угоди.

Однак поступово, знудившись своїм блазнюванням, той веселий народець розпорошувався в дальніх околицях краєвиду і там поволі пропадав між скелястих зламів та долин. Очевидно один з одним ці веселуни западали десь в щілини й складки терену, як забиваються по кутках та закамарках наприкінці бальової ночі змучені забавою діти.

Тимчасом вітці міста, мужі Великого Синедріону, походжали повними поваги й гідности групами, й вели тихі, глибокі диспути. Вони розбрелись по всьому цьому розлогому гористому краю — вдвох, втрьох мандрували його далекими крутими шляхами. Їх малі й темні постаті залюднили всю цю пустельну височину, над якою зависло тяжке і темне небо, небо поморщене й похмуре, пооране довгими паралельними борознами на срібні й білі скиби, в глибині яких показувались все нові й нові поклади його нашарувань.

Світло лампи створювало в цій країні штучний день — день дивний, день без світанку й сутінок.

Батько поволі заспокоювався. Його гнів укладався й застигав в покладах та пластах краєвиду. Він сидів на антресолях високих вулиць й дивився на западаючий в осінь розлогий край. Бачив як на далеких озерах відбувався вилов риби. В маленьких лушпинках сиділо по двоє рибаків — запускали в воду сіті. На березі хлопці несли на головах повні тріпочучого срібного полову кошики.

І тільки тоді він помітив, що в долині групи подорожніх задерли до неба голови й щось показували одні одним.

Небо зненацька закишіло якоюсь кольоровою висипкою, обсипалось плямами, що колихались, росли і дозрівали, аж раптом наповнили простір дивним людом птахів, котрі колували й кружляли великими перехресними спіралями. Все небо було повне їх шляхетного паріння, лопоту крил, величних ліній тихого ширяння. Деякі з них як величезні лелеки линули на широко розпростертих крилах, інші, подібні до кольорових китиць, до варварських трофеїв, щоб втриматись в потоках теплого леготу, мусили тяжко і незграбно тріпотіти крилами; інші, зрештою недолугі конгломерати крил, міцних ніг і обскубаних ший, нагадували погано напханих сипів та кондорів, з яких сипалося трачиння.

Між них були й птахи двоголові, птахи багатокрилі, птахи каліки, котрі недолуго борсалися в повітрі махаючи одним крилом. Небо починало нагадувати стару фреску — фреску, повну монстрів та фантастичних звірів, які кружляли, розходились і знову сходились по кольорових еліпсах один до одного.

Облитий на бантах раптовим світлом батько встав, простягнув руку — зазивав птахів старим покликом. Він впізнавав їх і дуже розчулився. То було далеке, забуте потомство тієї пташиної генерації, яку колись Аделя розігнала на всі сторони неба. Тепер те штучне потомство, те дегенероване, внутрішньо мізерне, звиродніле й вибуяле пташине плем'я поверталось додому.

Недоречно велике, по-дурному пішовши в ріст, воно всередині було порожнім і мертвим. Вся життєва сила тих птахів пішла на фантастично розбуяле оперення. То було щось подібне до музею вимерлих родів, лахмітні пташиного Раю.

Деякі з них літали навзнак, мали незграбні та тяжкі, подібні до колодок та замків дзьоби, обважені кольоровими наростами, — були сліпими.

О, як зворушило батька це несподіване повернення, як дивувався він пташиному інстинкту, тією прив'язаністю до Вчителя, котрий як малу дитину пестив той вигнаний рід, який врешті по багатьох генераціях в останній день перед згасненням племені потягнув назад до прадавнього краю.

Але ті сліпі паперові птахи вже не могли впізнати батька. Даремно він кликав їх давнім покликом, забутою пташиною мовою — не чули його й не бачили.

Аж раптом в повітрі засвистіло каміння. Це веселуни, те дурне й бездумне плем'я, почали жбурляти каміння в фантастичне пташине небо.

І даремно батько страхав та погрожував заклинальними жестами рук — не чули і не бачили. А птахи падали. Втраплені каменем, тяжко обвисали і в'янули вже в повітрі. Ніж долетіти до землі, ставали безформним жужмом пір'я.

Швидко та дивна височина покрилась дивовижною падлиною. І доки батько добіг до місця погрому — весь пташиний крилатий рід вже замертво лежав на скелях.

Тільки тепер батько міг зблизька побачити всю нікчемність тієї зубожілої генерації, всю сміхотворність її мізерної анатомії.

То були величезні, будь-як напхані старим стервом віхті пір'я. В багатьох не можна було вирізнити голови, бо та ціпкувата частина тіла не мала на собі жодних проявів душі. Деякі, як зубри, були вкриті кудлатою, позлипалою шерстю й відразливо смерділи. Інші нагадували горбатих, лисих і дохлих верблюдів. Ще інші, очевидно, були з певного роду паперу, всередині порожні й на диво пістряві ззовні. Декотрі зблизька виявилися не чим іншим як великими хвостами пав, кольоровими віялами, в котрі незрозумілим чином вдихнули якусь ілюзію життя.

Я бачив сумне повернення батька. Штучний день поволі забарвлювався кольорами звичного світання. В опустілій крамниці верхні полиці набрали барв світанкового неба. Між фраґментів згаслого пейзажу, між зруйнованих лаштунків нічної обстави батько побачив продавців, що просиналися. Вони підіймались між сувоїв сукон і смачно позіхали до сонця. Наверху, в кухні, розпатлана і тепла від сну Аделя почала молоти в млинці каву, притиснула його до білих грудей, від яких зерна набирали блиску й жару. У сонячному світлі почав вмиватися кіт.

Переклав Тарас ВОЗНЯК