Кавказький бранець - Толстой Лев
Піднявся Жилін вище, щоб подивитись, і заторохкотів колодкою. Старик озирнувся — як заверещить, вихопив із-за пояса пістолет, у Жиліна вистрілив. Ледве встиг той за камінь сховатися.
Прийшов старик до хазяїна скаржитись. Покликав хазяїн Жиліна, сам посміхається і питає:
— Чого ти до діда ходив!
— Я, — каже, — йому поганого нічого не заподіяв. Я хотів подивитися, як він живе.
Переказав хазяїн. А старик лютує, сичить, щось лопоче, ікла свої виставив, махає руками на Жиліна.
Жилін не зрозумів усього, але зрозумів, що старик наказує хазяїнові повбивати росіян, а не тримати їх в аулі. Пішов старик.
Почав Жилін розпитувати хазяїна: що то за дід? Хазяїн і каже:
— Це велика людина! Він першим джигітом був, він багато росіян повбивав, багатий був. У нього було три жінки і вісім синів. Усі жили в одному селі. Прийшли росіяни, розорили село і сім синів убили. Один син залишився і перекинувся до росіян. Дід поїхав і теж перейшов до росіян. Пожив у них три місяці, знайшов там свого сина, сам убив його і втік. Відтоді він перестав воювати, пішов у Мекку богу молитися, тому в нього й чалма. Хто Мекку відвідав, той називається хаджі і чалму надіває. Не любить він вашого брата. Він наказує тебе вбити; та мені не можна вбити — я за тебе гроші заплатив; та я тебе, Іване, й полюбив; я тебе не те, що вбивати, я тебе й не випустив би, коли б не обіцяв.
Посміхається, сам примовляє по-російськи:
— Твоя, Іван, хорош, — моя, Абдул, хорош.
IV
Прожив так Жилім місяць. Удень ходить по аулу або щось майструє, а як ніч зайде, затихне в аулі, тоді він у себе в сараї копає. Важко було копати, каміння заважало, та він терпугом його тер, і викопав під стіною. діру, в яку вже можна було пролізти. "Аби тільки, — думає, — мені місцевість добре розвідати, в який бік іти. Та не каже ніхто з татар".
От він вибрав час, коли хазяїн поїхав; пішов після обіду за аул, на гору — хотів звідти місцевість оглянути. А коли хазяїн від'їжджав, він наказував малому за Жиліним стежити, очей з нього не зводити. Біжить малий за Жиліним, кричить:
— Не йди! Батько заборонив. Зараз людей покличу!
Почав його Жилін умовляти.
— Я, — каже, — далеко не піду — тільки на ту гору зійду; мені траву треба знайти — ваших людей лікувати. Ходімо зі мною; я з колодкою не втечу. А тобі завтра лук зроблю і стріли.
Умовив малого, пішли. Гора, дивитися, — ніби й недалеко, а з колодкою важко; йшов, ішов, насилу видерся. Сів Жилін, почав місцевість оглядати. На південь за сарай лощовина, табун ходить, і аул якийсь у долині видно. Від аула друга гора, ще стрімкіша, а за тією горою ще гора. Поміж горами ліс синіє, а там ще гори — все вище й вище піднімаються, А найвищі, білі, мов цукор, гори стоять під снігом. І одна снігова гора вище за інші шапкою стоїть. На схід і на захід — все такі самі гори, подекуди аули димляться в ущелинах.
"Ну, — думає, — це все їхній край!" Почав дивитись у російський бік: під ногами річка, аул свій, садочки скрізь. На річці, мов ляльки маленькі, видно, жінки сидять, білизну полощуть. За аулом трохи нижча гора, і за нею ще дві гори, лісом вкриті; поміж двома горами синіє рівна місцевість, і на ній аж ген-ген наче дим стелеться… Почав Жилін пригадувати, коли він у фортеці вдома жив, де сонце сходило і де заходило. Бачить — саме там, у цій долині, має бути наша фортеця. Туди, поміж цих двох гір, і тікати треба.
Почало сонечко заходити. Стали снігові гори з білих — червоними; в чорних горах потемніло; з лощовин туман піднявся, і ота долина, де фортеця наша має бути, ніби вогнем спалахнула від сонячного проміння. Почав Жилін вдивлятися — бовваніє щось у долині, немов дим з димарів. І так і здається йому, що оце й є — фортеця російська.
Почало вечоріти. Чути — мулла закричав. Череду женуть — корови ревуть. Малий все кличе: "Ходімо", а Жиліну і йти не хочеться.
Повернулись вони додому. "Ну, — думає Жилін, — тепер місцевість розвідав, треба тікати". Хотів він тікати тієї ж ночі. Ночі були темні — місяць убував. Як на лихо, надвечір повернулися татари. Було приїжджають вони — женуть перед собою худобу і приїжджають веселі. А цього разу нічого не пригнали і привезли на сідлі свого вбитого татарина, брата рудого. Приїхали сердиті, зійшлися на похорон. Вийшов і Жилін подивитися. Загорнули мертвого в полотно, без труни, винесли під чинари за село, поклали на траву. Прийшов мулла, зібралися старики, рушниками пов'язали шапки, пороззувалися, сіли вряд на п'яти перед мертвим.
Попереду мулла, позаду три старики в чалмах вряд, а за ними ще татари. Сіли, похнюпились і мовчать. Довго мовчали. Підвів голову мулла і каже:
— Алла! (значить бог). — Сказав це єдине слово, і знову похнюпились і довго мовчали; сидять не поворухнуться. Знову підвів голову мулла:
— Алла! — і всі промовили: — Алла! — і знову замовкли. Мертвий лежить на траві — не ворухнеться, і вони сидять, наче мертві. Жоден не ворухнеться. Тільки чути, як на чинарі листячко під вітерцем повертається. Потім прочитав мулла молитву, всі підвелися, підняли небіжчика на руки, понесли. Принесли до ями; яма викопана не проста, а підкопана під землею, наче склеп. Узяли небіжчика попід руки та під литки, перегнули, спустили поволі, підсунули навсидячки під землю, склали йому руки на животі.
Приніс ногаєць комишу зеленого, заклали комишем яму, хутко засипали землею, зарівняли, а в головах небіжчика камінь сторч поставили. Втоптали землю, посідали знову вряд перед могилкою. Довго мовчали.
— Алла! Алла! Алла! — зітхнули і встали.
Роздав рудий гроші старикам, потім підвівся, взяв канчук, ударив себе тричі по лобі і пішов додому.
Вранці бачить Жилін — веде червоний кобилу за село, і за ним троє татар ідуть. Вийшли за село, скинув рудий бешмет, закачав рукава, — ручища великі, — витяг кинджал, погострив на бруску. Задрали татари кобилі голову догори, підійшов рудий, перерізав горло, повалив кобилу і почав білувати, кулачищами шкуру підпорює. Прийшли жінки, дівчата, почали мити кишки: й нутрощі. Розрубали потім кобилу, перетягли в хату. І все село зійшлося до рудого на поминки.
Три дні їли кобилу, бузу пили — небіжчика поминали. Всі татари вдома були. На четвертий день бачить Жилін — в обід кудись збираються. Привели коней, одяглись і поїхали, чоловік десять, і червоний поїхав; тільки Абдул дома залишився. Місяць саме народився — ночі ще темні були.
— "Ну, — думає Жилін, — сьогодні тікати треба", і каже Костиліну. А Костилін злякався:
— Та як же тікати? Ми й дороги не знаємо.
— Я знаю дорогу.
— Та й не дійдемо за ніч.
— А не дійдемо — в лісі переднюємо. Я ось коржиків набрав. Чого ж ти сидітимеш? Добре, якщо надішлють гроші, а то ще й не зберуть. А татари тепер люті, за те що росіяни їхнього вбили. Кажуть — нас убити хочуть.
Подумав, подумав Костилін:
— Ну, ходімо!
V
Поліз Жилін у дірку, розкопав ширше, щоб і Костилін проліз; і сидять вони — чекають, щоб затихло в аулі.
Тільки затихли люди в аулі, Жилін поліз під стіну, вибрався. Шепоче до Костиліна:
— Лізь.
Поліз і Костилін, та зачепив камінь ногою, загуркотів. А в хазяїна сторож був — рябий собака. І такий злий; звали його Уляшин. Жилін уже заздалегідь підгодував його. Почув Уляшин, загавкав і кинувся, а за ним інші собаки. Жилін стиха свиснув, кинув коржика шматок — Уляшин пізнав, замахав хвостом і перестав гавкати.
Хазяїн почув, загайкав із саклі:
— Гайть! Гайть! Уляшин!
А Жилін за вухами чухає Уляшина. Мовчить собака, треться об його ноги, хвостом махає.
Посиділи вони за рогом. Затихло все, тільки чути — вівця пирхає в закутку та низом вода по камінцях шумить. Темно, зорі високо стоять у небі; над горою молодий місяць зачервонівся, догори ріжками заходить. У лощовинах туман, наче молоко, біліє.
Підвівся Жилін, каже товаришеві:
— Ну, брат, гайда!
Рушили, тільки відійшли, чують — заспівав мулла на даху: "Алла, Бесмілла! Ільрахман!" Значить — підуть люди до мечеті. Посідали знову, причаїлися під стіною. Довго сиділи, вичікували, поки люди пройдуть. Знову затихло.
— Ну, з богом! — Перехрестилися, пішли. Перейшли через подвір'я, спустилися з кручі до річки, перейшли річку, пішли лощовиною. Туман густий, та низом стоїть, а над головою зорі ясні. Жилін по зорях примічає, в який бік іти. В тумані холоднувато, йти легко, тільки чоботи незручні, стопталися. Жилін зняв свої, кинув, пішов босоніж. Перестрибує з камінця на камінець та на зорі поглядає. Почав Костилін відставати.
— Не поспішай, — каже; чоботи кляті — всі ноги постирали.
— А ти скинь, легше буде.
Пішов Костилін босоніж — іще гірше: порізав усі ноги об каміння і все відстає. Жилін йому каже:
— Ноги пораниш — загояться, а доженуть — уб'ють, гірше.
Костилін нічого не каже, йде, покректує. Йшли вони низом довго. Чують — праворуч собаки загавкали. Жилін зупинився, почав роздивлятися, поліз на гору, руками ощупав.
— Ёх, — каже, — помилилися ми — праворуч узяли. Тут аул чужий, я його з гори бачив; назад треба та. ліворуч, угору. Тут ліс має бути. А Костилін каже:
— Зажди хоч трохи, дай перепочити, у мене ноги всі в крові.
— Е, брат, загояться; ти легше стрибай. Ось так!
І побіг Жилін назад і ліворуч угору, в ліс. Костилін усе відстає і охає. Жилін як шикне та шикне на нього, а сам усе йде.
Зійшли на гору. Так і є — ліс. Увійшли в ліс, об колючки подерли весь одяг останній. Натрапили на стежку в лісі, йдуть.
— Стій! — затупало копитами по дорозі. Зупинилися; слухають. Потупало, ніби кінь, і зупинилося. Рушили вони — знову затупало. Вони зупиняться — і воно зупиниться. Підповз Жилін, дивиться на шлях проти світла — щось стоїть: кінь не кінь, і на коні щось чудне, на людину не схоже. Форкнуло — чує. "Що за диво!" Свиснув Жилін тихенько — як шарахне з дороги в ліс і затріскотіло лісом, мов буря мчить, гілки ламає.
Костилін так і впав з переляку. А Жилін сміється, каже:
— То олень. Чуєш, як рогами ліс ламає. Ми його боїмося, а він нас боїться.
Пішли далі. Уже волосожар спускатися почав, до ранку недалеко. А чи туди йдуть, чи ні — не знають. Здається Жилі ну, що саме цією дорогою його везли і що до своїх верст десять ще буде, а прикмети надійної нема, та й не розбереш уночі. Вийшли на галявинку. Костилін сів і каже:
— Як хочеш, а я не дійду: у мене ноги не йдуть.
Почав його Жилін умовляти.
— Ні, — каже, — не дійду, не можу.
Розсердився Жилін, плюнув, вилаяв його.
— То я сам піду, — прощавай.
Костилін схопився, пішов.
