Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо

А навіть якби й хотілося, я б не ліг.

— Але ж не можна так проводити цілі ночі. Господи, навіщо все так драматизувати! Адже зроблено все можливе. Ти в безпеці, і боятися тобі нема чого. Іди лягай...

— Боятися мені нема чого!? Легко тобі так говорити! А ось ти постав на моє місце себе! — Вейтон виглядав людиною переляканою і зламаною.— Смерть чигає на мене звідусіль! А вони, мабуть, по-справжньому цим зацікавляться, коли я вже буду мертвий. Ось тоді скажуть: "Вейтон мав рацію". А зараз кожний кому не лінь дає мені добрі поради: "Не переймайся цим..."

Даремно Матільда пробувала умовити його лягти. Вейтон, упертий, як дитина, на все мав готову відповідь. О п'ятій ранку Він розпатякував про снаряди, які можуть влетіти через камін, про отруєні страви і просякнуті смертяною трутизною подушки. Було зрозуміло, що приголомшений своїм становищем, він уже [14] не міг бодай на хвилинку перестати думати про нього і щораз більше поринав у розпач.

Десь о пів на шосту Матільда втратила терпець І, махнувши на все рукою, підвелася, рушаючи до дверей.

— Хоч би швидше надійшло це дванадцяте,— зітхнула вона.— Принаймні вирішиться якось становище: чи так, чи інак.

Вейтон сполотнів і зиркнув на неї.

— Чи так, чи інак!-гукнув він.— Ох, я знаю, знаю, що тебе нічого не обходить! Але я буду твердий! Вбити мене буде нелегко. Так, я буду твердий!

Очі Матільди на мить засвітилися дивним бликом, але обличчя її відразу прибрало зневажливого виразу. Утримуючи гнів, вона вийшла, не мовлячи більше ні слова.

Гомонячи з присутнім у кімнаті поліцейським, сон якого пройшов, ми просиділи до восьмої ранку. Вейтон тримався від нас осторонь, сидячи в кріслі біля каміна, понурий і зіркий, так ніби не він провів дві безсонні ночі.

Віконні шибки проясніли. Слабке, млисте світло проникло до вітальні, наповненої цигарковим димом. Служник приніс Вей-тону сніданок, а нам по чашці гарячого шоколаду. О пів на дев'яту Джеллін сказав, що нам уже пора, бо він повинен о дев'ятій бути на службі. Ми підвелися й попрощалися з Вейтоном, той відповів нам ґречно, дещо ніби підбадьорений. У коридорі вже чекали двоє нових співробітників, які прийшли нас заступити. Джеллін сказав старшому з них:

— Дивись, Метью, у них точиться постійна сварка. Не залишай їм важких предметів напохваті і будь уважний. Пам'ятай!

— Не турбуйтеся,— відповів Метью.

Ми рушили до виходу, коли молодик, в якому через разючу схожість я впізнав Френсісового брата Альберта Чезлі, швидко збіг сходами і, всміхаючись, гукнув нам:

— Поліція? Моєму шурякові прийшов лист, подібний до попередніх. Що з ним робити?

Метью удав, ніби поправляє пояс на мундирі, і кивнув на Джелліна, просячи його зайнятися цією справою. Ледь почервонівши, Артур узяв листа з рук Альберта, пильно поглянув на адресу і повернувся до вітальні, де ми залишили Вейтона. Ми подалися слідом. Актор сидів на своєму звичному місці біля каміна і саме прикурював, піднісши до цигарки розжеврену скіпку. Побачивши нас, він кинув скіпку у вогонь і насупив брови.

— Що там ще? — спитав він різко.

— Тільки спокійно,— обізвався Джеллін, силкуючись говорити чітко.— Це знову один з тих дурних листів. Ви тільки не нервуйтеся. Відкрийте, будь ласка, конверт, прочитайте листа і верніть мені його. Він нам потрібний для слідства.

Губи у Вейтона, коли він слухав Артура, тремтіли. [15]

— Дайте мені його,— шепнув.

Він узяв листа, розгорнув досить спокійно, прочитав і мовчки вручив Джеллінові. Цим би все й обійшлося, якби не молодий Альберт Чезлі. Той надто веселим, якщо зважити на ситуацію, тоном запитав:

— Ну й що ж тобі пише твій, Філіпе, приятель?

Філіп Вейтон глянув на нього порожнім оком, рухнув у крісло і затулив обличчя долонями. Він плакав розпачливими, уриваними риданнями. Альберт Чезлі знизав плечима і, буркнувши: "Нерви ні к чорту", вийшов з кімнати.

Джеллін наздогнав його в коридорі.

— Дозвольте! — гукнув він.— Я хотів би задати вам кілька питань.

Альберт Чезлі, десь двадцятип'ятилітній молодик, рожеволиций, пухкенький, але з дуже живими і проникливими очима, нервово здригнувся.

— Мені? Прошу, тільки недовго.

— Вудьте певні, я вас не затримаю,— заспокоїв його Джеллін з якоюсь невиразною усмішкою.— Я хотів би лише знати, хто брав листа в листоноші?

— Не знаю. Звичайно пошту бере старий Джерріс, але могла це зробити і Гертруда.

— А хто ця Гертруда?

— Це секретарка мого брата, ми ж учора казали вам.

— Ага, пригадую... даруйте мені... А кому Джерріс або панна Гертруда віддає пошту?

— Моїй сестрі. Як почалася ця історія з анонімками, уся кореспонденція, адресована Філіпові, потрапляє до моєї сестри.

— То це ваша сестра дала вам листа, щоб ви його вручили нам?

— Атож. Ми снідали разом з нею, вона переглядала пошту і, як тільки побачила цього листа, сказала мені: "О Господи! Це вже третій! Спустись, Альберте, вниз і віднеси його поліцейським..." Ще що? — спитав він, позираючи на годинник.

— Дякую, це все,— сказав Джеллін і легко кивнув йому головою.

Нарешті ми могли залишити дім актора. Коли ми сідали в машину, Артур вийняв з кишені листа, який довів до плачу Філіпа Вейтона, і простягнув мені його.

Він містив відомі вже погрози, але цього разу було приписано ще два слова:

"Дорогий Вейтоне, приготуйся до смерті. Я вб'ю тебе дванадцятого листопада, вранці, в автомобілі. Пам'ятай, дванадцятого листопада, вранці, в автомобілі. Втекти від мене тобі не вдасться. Ф." [16]

Розділ другий

Історія життя актора

З Матільдою Чезлі Філіп Вейтон одружився п'ятнадцять років тому. Вона мала тоді тридцять років, а актор, тоді в зеніті слави, двадцять п'ять. Через вікову різницю і скромні статки Філіпа всі говорили, що це шлюб з розрахунку.

Матільда Чезлі внесла в посаг, окрім чотирьох мільйонів доларів, двох своїх братів: Френсіса Чезлі, тоді п'ятнадцятилітнього підлітка, і десятилітнього Альберта.

Хай би там що казали, а шлюб цей був не найгірший. Він мав ті самі вади, як і кожне одруження з любові. За сім років подружнього життя Вейтон витратив три з чотирьох Матільдиних мільйонів. Щоб стати незалежним від імпресаріо, він створював власні театральні трупи, а це, звичайно, влітало в копієчку. Хоча він був добрим актором, а його виступи користувалися успіхом, видатки, пов'язані з утриманням трупи, постійно перевищували прибутки, і кожен сезон завершувався неабияким дефіцитом.

Тим-то Матільда вирішила подбати про майбутнє своїх братів і заморозила залишки своїх капіталів, поклавши жити на проценти. Ось тоді й почався найважчий період для подружжя Чезлі-Вейтон. Філіпові довелося трупу розпустити і вдатися до послуг різних імпресаріо, які, правда, платили йому добре, але заробляли на його імені ще більше. Він почав грубіянити дружині і навіть майже її занедбав. Користаючись з нагоди, яку йому створювала професіональна діяльність, він майже не бував удома і показувався лише кілька разів на тиждень, на сніданок. Розлучитися він не наважувався і навіть не згадував про це. Добре знав, що вищі верстви американські, а надто пуританський Бостон, суворо засудять актора, який допустить сімейний скандал, а це, звичайно, нашкодило б його популярності. Виправдати цей крок могли б тільки дуже поважні причини, а таких не було.

Окрім справ матеріальних, яблуком незгоди в сімействі стала ревність Матільди. Незважаючи на її довге життя з Філіпом, вона все ще була закохана в нього. Чим більше відчувала, що старіє, тим дужче його кохала, і цього стану речей не могло змінити ніщо. Вона не робила чоловікові закидів, коли розпорядник маєтку сповіщав її про нові витрати, вчинені через легковажність Філіпа. Зате виказувала залізну волю, якщо треб.і було вистежувати всі його зальоти. Почувши якусь плітку про нове його захоплення, вона доскіпувалася до кінця, щоб переконатися [17] в правдивості поголоски. Не роблячи скандалу, вона вела слідство, і якщо в тому, про що говорено, була хоч зернина правди, вона уміла втрутитися так, щоб покласти край цій амурній пригоді.

Відомі були два-три таких "втручання" Матільди. Колись ходили плітки про Вейтона та одну актрису — Генрієту Бейм. їх часто бачили разом. Матільда добилася розриву контракту з актрисою, і тій довелося виїхати до Європи. Іншим разом була замішана дочка одного режисера. Матільда пішла до режисера і виклала всю справу так, що Вейтон після того не мав права навіть уклонятися молодій панні. Остання, найсерйозніша пригода сталася два роки тому. Філіп почав натякати на розлучення і цим збудив тривогу в Матільди. їй удалося з'ясувати, що Вейтон хоче одружитися з письменницею Мартою Сомерсет, між іншим, автором п'єси "Нічна буря", в якій він саме грав. Марта Сомерсет приїхала з Англії недавно, бостонського оточення ще не знала, і Вейтон приховав од неї, що він одружений. Сказав лише, що в нього подружка, але він легко порве з нею. Він справді дуже захопився Мартою і робив усе, щоб добитися розлучення і одружитися вдруге. І цього разу Матільда діяла швидко й рішуче. Вона познайомилася з Мартою Сомерсет і довела їй неспростовно, що вона ніяка не "подружка" Вейтона, а його законна дружина. Письменниця, дівчина високоморальна, обурилася і порвала всякі стосунки з Вейтоном.

Тим часом матеріальне становища Вейтона значно погіршилося. Матільда, щоб довести чоловікові свою відданість, погодилася виділити Вейтонові кошти на створення нової трупи. Проте Філіп несподівано взяти гроші відмовився. Він заявив, що створює нову трупу завдяки власним капіталам. Одначе дуже швидко з'ясувалося, які то були "власні капітали". Через шість місяців трупа розпалася, а збитки сягали близько трьохсот тисяч доларів. Матільда заплатила одному з двох кредиторів Вейтона двісті тисяч. То був такий собі Джон Френзен, цей мільйонер витрачав на себе по долару щодня і мешкав у кімнатці, знятій в убогому кварталі Бостона.

Другим виявився ірландець, Фред Макх'ю, торговець пивом. Коли він прийшов, щоб стягти позичені сто тисяч доларів, Філім викинув його з дому, заявивши, що ніколи не віддасть йому навіть жодного цента. Ірландець був обурений, але нічого так і не зробив, щоб повернути гроші, і хоч не раз зустрічав Вейтона, той тільки відверто глумився з нього.

Усі ці перипетії, може б, і не дуже відбивалися на житті подружжя, якби не двоє братів Матільди, які своєю поведінкою тільки сприяли їхньому непорозумінню.