Рукопис, знайдений в кишені - Кортасар Хуліо

Я повідав їй усе, виклав подробиці гри, повідомив про свої жалюгідні шанси на щастя, що зникали разом зі стількома Паулами (стількома Офеліями), які завжди обирали інші шляхи; про павуків, які врешті-решт поверталися. Марі-Клод заплакала, я відчував, як вона тремтить, хоч ніби ще намагається оборонити мене, підтримуючи всім тілом, спертим об мертву стіну. Вона ні про що мене не запитала, не захотіла почути відповідь ні на "чому", ні на "з якого часу", їй зовсім не спадало на думку зіпсувати раз і назавжди накручений механізм, піти проти самої себе, проти міста і всіх його табу, і тільки тихе схлипування, схоже на зойкання маленької пораненої звірючки, лунало безсилим протестом проти тріумфу гри, проти дикого танцю павуків у безодні.

У під'їзді її будинку я сказав їй, що не все ще втрачено, що від нас обох залежить, чи відбудеться наша "справжня" зустріч: тепер і вона знає правила гри, і вони спрощуються вже тим, що відтепер ми шукаємо тільки одне одного. Вона сказала мені, що візьме відпустку на два тижні і братиме з собою книжку в метро, і тоді вогкий, страшний час у цьому підземному світі минатиме швидше; що вигадуватиме найрізноманітніші комбінації і чекатиме на мене, читаючи книжки або розглядаючи афіші. Ми не хотіли думати про нездійсненність задуманого, про те, що, коли й зустрінемося в одному вагоні, це нічого не означатиме; що цього разу не можна допускати ані найменшого самоошуканства. Я попросив, щоб вона нітрохи не хвилювалася, спокійно їздила у метро і не плакала ці два тижні, поки я її шукатиму. Без слів вона збагнула, що коли цей термін мине і ми не побачимося, але коридори розведуть нас урізнобіч, для нас уже не матиме сенсу повертатися до кав'ярні або чекати одне одного біля під'їзду її будинку. Біля підніжжя сходів, які виходили на вулицю і які помаранчеве світло лампочок вело вгору, до самого вікна тієї, уявної Марі-Клод, яка спала у своїй квартирі, у своїй постелі, розкинувшись уві сні, я поцілував її волосся і повільно опустив її теплі руки. Вона не шукала моїх уст, м'яко відхилилася від мене і, відвернувшись, пішла вгору цими сходами, одними з тих незліченних сходів, що вели її геть від мене, не дозволяючи мені ступити слідом ні кроку; я пішов додому пішки, без павуків, спустошений, але ніби омитий зсередини новою надією. Тепер павуки мене не страшили, гра починалася заново, як не раз раніше, але відтепер лише з Марі-Клод. У понеділок я спустився на станцію "Куронн" рано-вранці і піднявся на "Макс Дормуа" пізнього вечора, у вівторок увійшов на "Кріме", у середу на "Філіп-Огюст", точно додержуючись правил, обираючи лінії з п'ятнадцятьма станціями, чотири з яких були пересадковими пунктами, і, виходячи на першій з них, знав, що мені слід іти до лінії "Севр-Монтрей", а виходячи на другій, рушав до лінії "Кліші-Порт-Дофін", не скоряючись у доборі маршрутів ніякій логіці, бо тут і не могло бути ніякої логіки, хоча Марі-Клод, напевне, виходила поблизу від дому, на "Данфер-Рошро" або на "Корвізар", можливо, робила пересадки на "Пастер", щоб їхати потім до "Фельгієр". Знову і знову, як на картині Мондріана, розкидало ворожбитське дерево своє сухе зміясте пагіння, сплітало червоні, сині, білі пунктирні спокуси; четвер, п'ятниця, субота. Стояти, стояти на платформі, дивитися, як підходить потяг, сім чи вісім вагонів, як він сповільнює хід, бігти у хвіст потяга і втискатися в останній вагон, але там нема Марі-Клод; виходити на наступній станції і чекати наступного потяга, проїжджати зупинку і переходити на іншу лінію, дивитися на вагони, що летять повз — без Марі-Клод, знов пропускати один-два потяги, сідати у третій, їхати до кінцевої зупинки, повертатися до одного з пересадкових вузлів, вирішувати, що можна сісти лише в четвертий потяг, припиняти пошуки і підійматися нагору, щоб пообідати, а потім раз-другий затягтися гірким сигаретним димом і знову вертатися вниз, сідати на лаву і чекати наступного, п'ятого потяга. Понеділок, вівторок, середа, четвер — без павуків, бо я досі маю надію, досі сиджу і чекаю на цій лаві, на станції "Шемен-Вер", з оцим нотатником, у якому рука пише лише для того, щоб винайти якийсь інший час, затримати вітер, що ніс мене до суботи, коли вже, мабуть, буде по всьому, коли я вернуся додому сам, а вони знову прокинуться і почнуть скажено гризти, колоти, кусати мене, вимагаючи поновлення гри, інших Марі-Клод, інших Паул,— неминучого початку після кожного краху, ракового рецидиву. Але сьогодні ще тільки четвер, станція "Шемен-Вер", нагорі спускається на землю ніч, ще трошки можна повтинати себе не такою вже й нісенітною думкою, що у другому потязі, в четвертому вагоні може їхати Марі-Клод, вона сидітиме біля вікна, ось вона побачила мене і випросталася з криком, якого ніхто не може чути, ніхто, окрім мене,— крик б'є мені в обличчя,— і я стрибаю в двері, що зачиняються, стрибаю, щоб утиснутися в переповнений вагон, порозпихати невдоволених пасажирів, пробурмотіти вибачення, яких ніхто не чекає і не приймає, і, нарешті, зупинитися біля лави, захаращеної пакунками, парасольками та ногами, і Марі-Клод у її сірому пальтечку біля самого вікна; чорне пасмо ледь ворухнулося при різкому посмику вагона, а руки, складені на колінах, ледь помітно здригнулися в заклику, якому нема назви, який є тільки тим, що зараз станеться. Не треба ні про що говорити, та й неможливо щось сказати крізь цю непроникну стіну очужілих облич і чорних парасолів між мною та Марі-Клод; лишаються три пересадкові станції, Марі-Клод повинна обрати одну з них, пройти платформою, рушити до одного з переходів або до сходів на вулицю, і вона нічого не знатиме про обраний мною шлях, з якого я цього разу не зійду. Потяг підходить до станції "Бастилія", але Марі-Клод сидить, люди входять і виходять, поруч із нею звільняється місце, але я не ворушусь, я не можу туди сісти, не можу разом з нею хвилюватися аж до дрожу в колінах, а вона, звичайно, тремтить від хвилювання. Ось залишаються позаду і "Дедрю-Роллен", і "Фруадерб-Шаліньї", Марі-Клод знає, що на цих станціях без усяких переходів я не маю права йти за нею назирці, і боїться ворухнутися. Головні ставки гри будуть зроблені на "Рейї-Дідро" або на "Доменіль". Ось поїзд підходить до "Рейї-Дідро", і я відвертаю очі, не хочу, щоб вона знала, не хочу, щоб здогадалася, що це не тут. Коли поїзд рушає, я бачу, що вона сидить. Нам залишається остання надія: в "Доменілі" лише один перехід і один вихід на вулицю — червоне або чорне, так чи ні. І тоді ми дивимося одне на одного, Марі-Клод зводить голову і дивиться мені просто в обличчя, дивиться в пополотніле обличчя того, хто судомно вп'явся у поручень і не зводить очей з її лиця, з лиця без єдиної кровинки, з лиця Марі-Клод, яка притискає до себе червону торбинку і встане, тільки-но потяг порівняється з платформою "Доменіль"...