Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк

Скажи мені чесно і щиро, де я?

— При дворі короля Артура.

Я перечекав трохи, щоб цілком збагнути сенс цих слів, а тоді спитав:

— Коли так, то який же тепер, по-твоєму, рік?

— П’ятсот двадцять восьмий, дев’ятнадцяте червня.

Серце моє болісно стислось, і я пробурмотів:

— Я ніколи більше не побачу своїх друзів. Ніколи, ніколи! Вони народяться через тисячу триста з лишком років.

Не знаю чому, але я повірив хлопчикові. Серцем я повірив йому, але розум вірити відмовлявся; мій розум повставав, і цілком природно. Як примирити його з такою новиною, я не знав. Я усвідомлював тільки, що свідчення інших людей мене не переконають, бо мій розум оголосить цих людей ненормальними й відмовлятиметься зважати на їхні слова.

Аж тут, зовсім випадково, але дуже доречно, я пригадав, що цілковите затемнення сонця в першій половині шостого століття припало на 21 червня 528-го року, й почалося воно рівно через три хвилини після полудня[13]. Я знав також, що поточного для мене року — 1897-го — затемнення сонця не очікувалось. Отже, якщо тривога й цікавість не розіб’ють мого серця, через дві доби я зможу упевнитись, збрехав хлопець, чи ні. Отак розміркувавши, я, будучи практичним янкі з Коннектікуту, вирішив не ламати собі голову над цією загадкою до наміченого дня й години, а зосередити всю увагу на даному моменті, щоб використати обставини з найбільшою вигодою для себе. Мій принцип — сім раз відміряй, а раз відріж, але відріж так, щоб усе було твоє. З цього становища, сказав собі я, лише два виходи. Якщо тепер усе ж таки дев’ятнадцяте століття, і я опинився серед божевільних, і викараскатися звідси немає змоги, то я приберу до рук цей бедлам. А якщо тепер справді шосте століття, — що ж, тим краще: за три місяці я приберу до рук усю країну. Адже я найосвіченіша людина в усьому королівстві, бо народився через тринадцять століть після них усіх! Я не належу до тих, хто, дійшовши рішення, марнує час, а тому сказав пажеві:

— Гаразд, мій любий Кларенсе, — якщо тебе справді так звуть, — введи мене трохи в курс. Отой бовдур, який привів мене сюди, — що то за одоробло?

— Мій і твій пан? Та це ж уславлений лицар і благородний лорд сер Кей, сенешаль, молочний брат нашого володаря, короля.

— Гаразд, чеши далі, розказуй все, що ти про нього знаєш.

Хлопець розповідав довго, але я перекажу тільки те, що стосувалося безпосередньо мене. Виявилося, що я бранець сера Кея, і мене за стародавнім звичаєм кинуть у темницю, де я сидітиму на хлібі й воді, поки мене не викуплять мої друзі, — якщо доти не сконаю. Я подумав, що на останнє в мене куди більше шансів, але оплакувати себе не став, щоб не гайнувати дорогоцінного часу. Паж сказав далі, що обід у великому залі, певно, вже кінчається і що, тільки-но товариство перейде до розмов та пиятики, сер Кей накаже привести мене, покаже королеві Артуру й усьому славетному лицарству Круглого Стола й почне похвалятися подвигом, який він учинив, полонивши мене. При цьому він, мабуть, трохи перебільшуватиме, але виправляти його мені не слід — це було б і нечемно, і небезпечно. А як лицарям надокучить слухати, мене запроторять до темниці, однак він, Кларенс, неодмінно під яким-небудь приводом відвідуватиме мене, щоб я там не дуже сумував, і радо передасть листа моїм приятелям.

Передасть листа моїм приятелям! Мені лишалося тільки подякувати йому. В цю мить до нас підійшов слуга і сказав, що мене кличуть. Кларенс завів мене до залу, посадив у куток і сів поруч.

Я побачив незвичайне й дуже цікаве видовище. Величезний зал, майже зовсім без меблів і повний разючих контрастів.

Стеля була дуже висока — така висока, що прапори, які звисали із сволоків під склепінням, ледь вирізнялися з темряви, що панувала там. По обидва боки залу тяглися височенні галереї з кам’яною балюстрадою, — на одній сиділи музиканти, на другій — жінки, убрані в одяг усіх кольорів веселки. Підлога була викладена великими чорними та білими гранітними плитами; потріскані, вичовгані, вони давно потребували заміни. Оздоб у залі, власне кажучи, не було ніяких за винятком хіба кількох великих гобеленів, що їх тут, можливо, мали за мистецькі твори. На гобеленах були зображені батальні сцени, але які! Таких коней діти витинають з паперу, а на ярмарках продають виліплених з тіста. Луску на кольчузі вершників заміняли круглі дірочки — здавалася, їх було зроблено пресом, що штампує бісквітне печиво. У величезному каміні вільно могла б отаборитися велика родина; різьблені кам’яні колони, оздоблений орнаментом кам’яний дашок надавали йому схожості з соборною брамою. Попід стінами, непорушні, як статуї, заклякли вартові, в панцирах і шишаках, озброєні самими алебардами.

Посеред цього критого плац-параду стояв дубовий стіл, званий тут Круглим Столом. Він був завбільшки як циркова арена, і за ним сиділа сила-силенна чоловіків у сліпучо пістрявих убраннях і в капелюхах з пір’ям, які вони трохи піднімали тільки тоді, коли зверталися до короля.

Більшість з них пили вино з великих бичачих рогів; дехто ще дожовував хліб чи обгризав кістку. На кожного чоловіка припадало, мабуть, два-три пси. Собаки сиділи, вичікуючи, і, коли їм кидали кістку, нападали на неї цілими полками й дивізіями; зчинялася справжня битва — голови, тулуби, хвости змішувалися в одну безладну купу, і людські голоси тонули в оглушливому витті й гавкотінні. А втім, розмови однаково припинялися, бо собача гризня для людини завжди цікавіша за балачки. Чоловіки часом підводилися зі своїх місць, щоб краще бачити, і закладались, котрий пес вийде переможцем, дами та музиканти й собі перехилялися через балюстраду, і час від часу в залі лунали захоплені вигуки. Нарешті пес-переможець вигідно влаштовувався на підлозі, тримаючи кістку між лап, і починав з гарчанням гризти її, заяложуючи плити, — як і півсотні інших переможців навколо нього, а придворні поверталися до перерваних занять і розваг.

Загалом ці люди розмовляли й трималися досить мило й чемно; я помітив, що вони доброзичливо й уважно вислуховують своїх співрозмовників, — ясна річ, у перервах між собачими бійками. До того ж вони відзначалися дитячою простодушністю; кожен з них брехав натхненно й нечувано, з чарівною наївністю, і залюбки слухав побрехеньки свого сусіда, сприймаючи їх за щиру правду. Здавалося, їм зовсім не пасувала страшна жорстокість, а проте вони тільки й розмовляли? що про кров і тортури, і з такою щирою насолодою, що я навіть перестав здригатись.

Я не був єдиним бранцем у залі. Поряд зі мною сиділо чоловік двадцять, а може, й більше, — майже всі понівечені, порубані й порізані якнайжахливіше; обличчя, волосся, одяг моїх товаришів по нещастю вкривали чорні плями запеченої крові. Безперечно, їх мучив нестерпний біль, і вони страждали від виснаження, голоду й спраги; однак нікому не спадало на думку полегшити їхні муки — їм не давали навіть води помитися, не кажучи вже про яку-небудь дешевеньку мазь на рани; та даремно ви намагалися б уловити стогін чи зітхання з уст полонених, даремно шукали б у їхніх обличчях ознак тривоги чи малодушності. І я мимоволі подумав: "Поганці! Свого часу, видно, вони так само ставилися до власних полонених; а тепер, коли прийшла їхня черга, вони нічого кращого не сподіваються. Отже, їхній стоїчний спокій аж ніяк не наслідок духовного гарту, сили волі чи філософської мудрості; вони байдужі, як тварини; вони просто білі дикуни".

Розділ III

ЛИЦАРІ КРУГЛОГО СТОЛА

Розмови за Круглим Столом були, власне, монологами, — лицарі розповідали про свої пригоди, про те, як води полонили тих, хто сидів тепер поряд зі мною, вбивали їхніх друзів і прибічників, заволодівали-їхніми кіньми та зброєю. Судячи з усього, на ці вбивства, як правило, штовхала не жадоба помсти, не давня ворожнеча й не раптова сварка; ні, здебільшого це були поєдинки між незнайомими людьми, між людьми, що вперше бачилися й нічим один одного не скривдили. Мені не раз доводилося спостерігати, як двоє незнайомих між собою хлопців, випадково десь зустрівшись, вигукували водночас: "Зараз я тобі дам!" — і починали чубитися; але досі я вважав, що так поводяться тільки діти, що це властиве лише дитячому вікові; а тут у такий спосіб розважались — та ще й пишалися цим! — дорослі, навіть сивобороді телепні. І все ж в усіх цих простодушних здорованях було щось утішне й привабливе. Щоправда, мозку в цій величезній дитячій кімнаті не назбиралося б і на одну наживку для маленького рибальського гачка; але дуже скоро ви починали розуміти, що мозок їм і не потрібен, — навпаки, він тільки заважав би, псував життя, порушував однорідність цього товариства, та й, зрештою, робив би неможливим його існування.

Майже в усіх були гарні, мужні обличчя; в очах багатьох лицарів світилася така гідність і лагідність, що мимоволі зникало всяке бажання критикувати чи засуджувати їх. Особливу доброту й чистоту випромінювало обличчя того, кого вони називали сер Галахед, та обличчя короля; справжня велич та благородство відчувались і в могутній, гордовитій постаті сера Ланселота Озерного.

Незабаром сталася подія, яка привернула до сера Ланселота загальну увагу. На знак якогось придворного, очевидно, церемоніймейстера, шість чи вісім бранців разом виступили вперед, уклякли на коліна і, звівши руки до галереї, на якій сиділи дами, заблагали дозволу мовити слово до королеви. Дама, що сиділа на найпомітнішому місці серед того квітника жіночої вроди й пишноти, кивнула головою на знак згоди, і тоді один з полонених від імені решти заявив, що віддає себе і всіх своїх товаришів на її ласку й ладен разом з ними прийняти угодний їй вирок, нехай то буде помилування, ув’язнення до того часу, поки їх викуплять, довічна неволя чи смерть; а звертається він до неї, мовляв, з наказу сера Кея, сенешаля, могутнього й мужнього воїна, який усіх їх полонив, перемігши в запеклому бою.

По обличчях присутніх перебіг вираз подиву й недовіри; з лиця королеви зникла вдячна усмішка — ім’я сера Кея явно її розчарувало; а паж украй глузливим тоном прошепотів мені на вухо:

— Отакої! Сер Кей? Та щоб мені в спідниці ходити, щоб у мене вуха зів’яли! Либонь, грішному язикові людському доведеться теліпатися ще дві тисячі років, перше ніж з нього зірветься ще одна така безбожна лжа!

Очі всіх придворних суворо й допитливо втупилися в сера Кея.