Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк

Решта, по суті, також були рабами, хоч називались інакше: вони вважали й величали себе людьми — "вільними людьми". Насправді ж уся нація існувала тільки для єдиної мети: плазувати перед королем, церквою і знаттю, по-рабському слугувати їм, проливати за них кров, голодувати, щоб вони були ситі, горювати, щоб вони мали можливість розважатися, до дна пити гірку чашу страждань, щоб їм жилося солодко, ходити голяка, щоб вони могли носити шовкові вбрання та коштовні оздоби, платити податки, щоб вони не повинні були платити, щоб усе життя своє запобігати, підлабузнюватися, принижуватись, щоб вони могли чванитися й уявляти себе земними богами. І на віддяку за це діставати лише стусани та погорду, а втім, люди так звикли до свого приниження, що навіть такі вияви уваги сприймали за честь.

Успадковані уявлення — дуже цікавий предмет для спостережень. Я мав свої успадковані уявлення, король та його піддані — свої. І ті, і ті текли глибокими річищами, що їх вирили час і звичка, і той, хто схотів би змінити їхній напрямок за допомогою доказів, розуму, взяв би на себе нелегке завдання. Наприклад, — згідно з поглядами, що їх успадкував цей народ, усі люди без титулу й довгого родоводу, незалежно від свого природного та набутого хисту, нічим не кращі за тварин, комах, хробаків; а я успадкував переконання, що людиноподібна ворона, убрана в павине пір’я знатного походження та незаслужених титулів, варта лише того, щоб з неї посміятися. Отже, цілком природно, що ставилися там до мене трохи дивно. Приблизно так, як доглядач звіринця і публіка ставляться до слона. Вони захоплюються його зростом і надзвичайною силою; вони з гордістю кажуть, що він легко зробить усе те, що вони зробити не в змозі, і з неменшою гордістю розповідають, що, розлютившись, він може сам-один змусити до втечі тисячу чоловік. Але чи означає це, що вони прирівнюють слона до себе? Ні! У найзлиденнішого волоцюги така думка викликала б сміх. Та вона в нього й не виникла б, ніколи не прийшла б у голову. Отже, для короля, знаті, всього народу, аж до останнього раба й жебрака, я був саме таким слоном. Мною захоплювались і мене боялись, але захоплювалися мною, як твариною, і боялись мене, як тварини. Тварині не поклоняються, — не поклонялися й мені; мене навіть не поважали. Я не мав родоводу, не успадкував ніякого титулу і тому в очах короля та придворних був порохом під ногами, а в народу викликав подив і побожний страх, але ніяк не повагу: відповідно до своїх успадкованих поглядів, він не міг поважати людину без родоводу й дворянського звання. Тут уже давався взнаки вплив могутньої і страшної сили — римсько-католицької церкви. За якихось два-три століття вона спромоглася обернути націю людей на націю черв’яків. До того, як церква підкорила світ своїй владі, люди були людьми, вони високо тримали голови й були наділені людською гідністю, силою духу та вільнолюбством; велич і слава кожного визначались його заслугами, а не походженням. Аж тут на сцену виступила церква — мудра, підступна, користолюбна. Вона знала, як облупити білку — і то не в один спосіб — і облуплювала, як білку, цілі народи; вона вигадала "божественне право королів" і з усіх боків, мов цеглинами, підперла його євангельськими заповідями, вийнявши ті цеглини з підвалин добра, щоб зміцнити ними підвалини зла; вона проповідувала (простолюду) покору, послух, красу самопожертви; вона проповідувала (простолюду) всепрощення; проповідувала (знову ж таки простолюду," самому лише простолюду) терпеливість, убозтво духу, непротивлення гнобителям; вона запровадила спадкоємні посади й титули і привчила всіх християн землі схилятися перед ними й шанувати їх. Навіть у моєму дев’ятнадцятому столітті ця отрута ще діяла в крові християнського світу, і найкращі представники англійського простолюду мирилися з тим, що нікчеми, негодні їм і в слід ступити, самочинно керували країною з трону, й палати лордів, і всіх найвищих, посад, про які найкращим і най достойнішим синам нації химерні англійські закони не давали права навіть марити; більше того, простий англієць не тільки мирився з такими дивними порядками, а й переконував себе, що пишається ними. Певно, людині дуже важко долати в собі те, до чого звикаєш із самого малку. Свого часу ця зараза схиляння перед чинами й титулами була, звичайно, в крові і у нас, американців, — я це добре знаю. Але на той час, як я покинув Америку, вона, здається, зникала, — носіями її лишалися тільки хлюсти й хлюстихи, а коли епідемія знижується аж до такого рівня, можна вважати, що її вже нема.

Однак повернімося до мого неприродного становища в Артуровім королівстві. Я був там велетнем серед карликів, дорослим серед дітей, генієм серед неуків; з усіх поглядів — єдиною справді великою людиною на всю тодішню Англію; а проте так само, як у далекій майбутній Англії моєї рідної доби, який-небудь тупий баран-вельможа, чий рід походив від королівської коханки, купленої з другої руки в найбруднішому закутку Лондона, вважався людиною кращою, ніж я. За владарювання Артура всі упадали кого таких людців, плазували перед ними, дарма що вдача їхня була така сама нікчемна, як їхній розум, а поведінка така сама ница, як походження. В певних випадках їм дозволялося сидіти в присутності короля, мені ж — ніколи. Я без великих труднощів міг би здобути титул і для себе, і це неабияк піднесло б мене в очах