Підземний човен - Буличов Кір

Збоку почувся удар — закрився люк, потім — страшний скрегіт. Аліса здригнулася.

— Що це? — крикнула вона, намагаючись перекричати скрегіт.

— Ясна річ, — відповів Пашка. — Люк загвинчується.

Пашка взявся за два великих важелі, що стирчали у вузьких прорізах пульта, й водночас посунув їх уперед.

— Тепер тримайся!

Тремтіння човна посилилося, й раптом Аліса відчула, що сповзає із залізного крісла на пульт — ніс човна почав нахилятися вниз.

— Геть забув, — сказав Пашка. — Прив'яжися.

Він витяг зі свого боку кінець широкого брезентового ременя, перекинув через Алісу, та намацала зі свого боку кріплення, зафіксувала ремінь. Тепер вони були прив'язані одним ременем до крісла, та все одно було дуже незручно, бо доводилося руками впиратися у край пульта, щоб не стукнутись об нього головою.

— І отак буде завжди? — запитала Аліса.

— Справжній дослідник не має права сподіватися на легку прогулянку, — суворо мовив Пашка. —

Якщо не подобається, залишишся вдома і мандруватимеш довкола будинку разом із Аркашею. Але якщо вас схрумає який-небудь неосвічений павук, я не відповідаю.

— Ми вже під землею? — запитала Аліса, щоб змінити тему розмови.

— Авжеж. Де вимикається екран, ти не пам'ятаєш?

Питання було риторичне. Пашка заходився повертати ключики. У кабіні загорілося яскраве світло, потім погасло, ввімкнувся вентилятор, із крана, схожого на кран самовара, що висунувся із стіни саме над Алісним вухом, полилася вода...

— Не те, — бурмотів Пашка, — не те...

Раптом над пультом засвітився екран. На ньому з'явилася цифра 6. Вона поїхала праворуч, а від лівого краю екрана рушила до центру цифра 7.

— От бачиш, — сказав Пашка. — Я ж казав. Ми на глибині сім метрів. Тепер можна перейти на горизонтальний хід.

Пашка потяг на себе два важелі, і човен став у горизонтальне положення. Аліса з полегшенням відкинулася на спинку крісла.

— А як він працює? — запитала Аліса. — Іззовні незрозуміло.

— Як усе геніальне — просто,— відповів Пашка.— У цього човна два корпуси. Як горіх у шкаралупі. Зовнішній керамічний, жаростійкий, із різьбою. Він угвинчується в породу, як бур. А внутрішнє ядро, в якому ми з тобою сидимо, залишається непорушним, немовби плаває всередині бура. Цьому човнові ніякі породи, ніяка температура не страшні. Ми можемо з тобою крізь вулкан пройти, і хоч би що.

— І оце він сам зробив?

— Власними руками. Що міг — викував у кузні, — Пашка показав на прилади на пульті. — А що не зміг — замовив, йому зробили за його кресленнями. Простий скромний геній.

— А чому він тобі цього човна дав? Хіба він його не для себе робив?

— Нам із тобою пощастило, — відповів Пашка. — Поки він його винаходив і будував, він так розтовстів, що йому в люк не пролізти. А комусь же треба під землю йти. От і поталанило ковалеві.

— Поталанило?

— Авжеж поталанило, що він мене зустрів. Він за мене тепер двома руками тримається.

— Щось ти, Пашко, темниш, — зауважила Аліса.

— Я не темню. Зараз виліземо на поверхню, він сам тобі все розкаже.

На екрані цифра сім від'їжджала назад і знову з'явилася шістка.

— Поступово піднімаємося, — мовив Пашка. — Бачиш, яке просте керування.

— Бачу, — сказала Аліса. — Будь-яка дитина зможе.

— Ну не будь-яка, — відповів Пашка серйозно. — А дуже талановита. Важливо не тільки керувати, а й маневрувати. Потрібна інтуїція. І точність. І не заважай мені. Ми підіймаємося нагору. Річка позаду.

Аліса стежила, як на екрані змінювали одна одну цифри: 5, 4, 3, 2, 1, 0.

— Приїхали, — оголосив Пашка. — Пора вилазити. А то Семен Іванович зголодніє, почне вечеряти.

Знову пролунав страшний скрегіт — це вигвинчувався люк.

І цієї миті човен гойднувся, пірнув носом униз, на екрані знову поїхали цифри — тільки у зворотло-му порядку: 0, 1,2, 3...

Човен застиг.

— Це що таке? — здивувалася Аліса. Почувся гуркіт — відкрився люк.

І тієї ж секунди в кабіну хлюпнув потік води.

— Ми в річці!.. — встигла крикнути Аліса, але відразу ж вода вдарила її, кинула на Пашку, дихати було нічим, зусібіч стіни — не виберешся, нікуди не дінешся... Аліса пробувала затримати" дихання і знайти в темряві люк, але підземний човен, мабуть, повернувся, занурюючись у воду, і руки ніяк не могли намацати виходу. Повітря не вистачало — Аліса інстинктивно рвонулася вгору і вискочила з води — виявляється, під стелею кабіни залишилася булька повітря.

Але де Пашка?

І стало страшно... страшно до смерті. Аліса виплюнула воду й покликала:

— Пашко!

Голос її не слухався, звук його заглух у вузькому темному просторі.

Аліса вирішила пірнути, щоб відшукати друга, та відразу ж наштовхнулася на нього. Він бовтався зовсім поруч і, певно, не втямивши, вчепився в Алі-су й мало не затягїї під воду.

— Постривай, Пашко! — крикнула Аліса.

І в цей момент підземний човен накренився, смикнувся, вода хлюпнула нагору, Аліса ледве встигла набрати повітря, як опинилася знову під водою. І не зрозуміло було; чи то човен поплив сам собою, чи то його крутить водою.

Тут, напевно/Аліса знепритомніла, бо їй раптом здалося, що вона біжить сонячною галявиною, світить сонце... Вона вдарилася об жорстку спинку залізного крісла, впала у вузький простір за ним, боляче вдарилася і опритомніла.

... Човен погойдувався, ніби потрапив у шторм, але води в ньому не було.

Удар. Човен завмер.

Аліса почала виповзати з-за крісла.

З люка в кабіну долинув промінь світла. Пашка лежав у кріслі, заплющивши очі.

Щось темне затулило люк, почувся глухий голос:

— Ви живі чи ні?

— Живі, — через силу відповіла Аліса.

— Тоді вилазьте, мені по вас не залізти.

Аліса збагнула, що голос належав ковалеві. Вона вхопила Пашку під пахви й потягла до люка.

Пашка почав каш— v

ляти. Він пручався, але

в'яло, ніби сам не тямив, що робить. Могутні ковалеві ручиська зустріли Алісу біля люка, враз висмикнули її назовні, потім витягли Пашку.

Аліса впала на траву. Хотілося тільки одного — лежати, заплющивши очі, і ні про що Не думати. Але вона змусила себе розплющити очі й сісти. Коваль сидів поруч неї, перед ним на траві лежав Пашка, і коваль робив йому штучне дихання.

Пашка махав руками і досі ще кашляв.

— Посадіть його, — порадила Аліса. — Тільки не бийте його по спині, хребет зламаєте.

— Ще чого не вистачало, хребти ламати, — образився коваль.

Пашка розплющив очі й сказав поміж нападами кашлю:

— Я сам, зі мною все гаразд. А де Аліса?

— Я тут.

— А човен? Човен затонув?

— Човна я витягнув, — відповів коваль. — Я коли побачив у річці бульки — відразу зрозумів, що ти не там вискочив, та ще й здуру люк відкрив.

— А звідкіля мені було знати...

— Мовчи, мандрівнику! Довелося мені в річку лізти і човна на берег витягати. Добре, що я сильний, адже човен чотири тонни важить. Мало не над-вередився, поки на берег витягнув.

— Спасибі, — подякувала Аліса. — А ми ледве не захлинулися.

— Так чого ж ви на прилади не дивилися, — мовив коваль докірливо. — Там же є покажчик, де човен — у землі, в повітрі чи у воді.

— Я забув, — сказав Пашка, — я гадав, що ми у повітрі. Я на покажчик глибини подивився, він на нулі, от я люк і відкрив.

— Ні, — промовив Семен Іванович. — Човна я вам не довірю. Мені не можна на душу такого гріха брати. Ти ж не тільки себе, ти й невинну дівчинку занапастити вирішив, розбійнику.

Пашка нічого не відповів. Він знову закашлявся, проте Аліса не була впевнена, що йому хотілось кашляти. Кашель був дипломатичний. Пашці дуже кортіло, щоб його пожаліли, але ніхто його жаліти не збирався.

— Підбиваємо підсумок, — сказав коваль. — Випробування провалилися. Команда до походу не готова. Ходімо одяг сушити. Заодно перекусимо.

Розділ 4 СТАРШИЙ БРАТ ГАРОЛЬД

За вечерею Семен Іванович був сумний, їв він мало: три смажені курки, пиріг із капустою, мішок пряників та відро чаю. Пашка спершу виправдовувався — він терпіти не може визнавати своїх помилок.

— Жаль, дуже жаль, — мовив Семен Іванович, допиваючи останню, сімнадцяту чашку чаю. — Я так сподівався... це був мій останній шанс.

— Іще не все втрачено, — заспокоїв Пашка. — Я постараюсь виправдати вашу довіру. Будемо вважати, що це трапилася випадковість... більше вона не повториться. ,

— А якщо таке трапиться під землею, на глибині ста кілометрів? Тоді як я вас витягну? І що мені скажуть ваші батьки? Ні, і не мрій.

Коваль так засмутився, що змахнув зі щоки сльозинку, важко підвівся з-за столу й побрів на вулицю.

— Ну от, — сказав Пашка, — бачиш, що ти накоїла!

Аліса лише всміхнулася. Вона розуміла — хтось має бути у всьому винен. Тільки не Пашка.

Вона залишилася прибирати зі столу. Потім помила посуд. За всією цією історією приховувалася незрозуміла трагедія, в яку Алісу не втаємничили.

Коли Аліса, нарешті, вийшла на галявину, вона побачила, що коваль сидить на великому пеньку, а довкола нього, заклавши руки за спину, ходить Пашка і щось доводить. Аліса підійшла до них.

— Я вам не завадила? — спитала вона.

— Ні, — відповів коваль. — Пашка твій мене вмовляє. А я не піддаюся.

— Аліско, підтвердь, що на мене можна покластися! — вигукнув Пашка.

— Коли як, — чесно відповіла Аліса.

— Так? А хто чорного рицаря переміг? А хто піратську мамцю викрив? А хто, нарешті, до лісового міста долетів? Ти?

— Я ж і кажу — коли як, — повторила Аліса.

— Шкода, — мовив коваль. — Я так сподівався...

Було тихо. Прозорі, легкі хмари пливли по вечірньому небу. Сонце вже опустилося низько, і тінь від колодязя пролягла через усю галявину.

— Мій бідолашний барт, — промовив коваль. — Скільки ще тобі чекати на порятунок?

— Ваш брат? — не зрозуміла Аліса.

— Вона нічрго не знає, — пояснив коваль. — Гарольд Іванович. Провідний таланту систематиці печерних сколопендр, лицар науки, святий чоловік... мій учитель у всьому, у великому й малому, мій славний братанчик!

Голос коваля затремтів.

— Я не можу...

Коваль важко підвівся з пенька і сказав:

— Зачекайте, я зараз. Мені треба заспокоїтися. Він повернувся до млина.

— Що сталося з його братом? — не витримала Аліса.

2 Підземний човен

33

— Його брат Гарольд пропав безвісти в якійсь надто глибокій печері.

— Ой, як страшно! І давно це трапилося?

— Давно, — відгукнувся Семен Іванович, підходячи. Він тримав у руці смажений свинячий окіст і обкушував його, як курячу ніжку. — Це сталося двадцять років тому. Пошуки ні до чого не привели.