Винахід професора Декантора - Лем Станіслав
Оце й усе. Решта — брехня. Підсвідома брехня. Сумніваюся, чи захоче хтось навіть вислухати вас так терпляче, як я... не кажучи вже... про бажаючих...
Кілька хвилин Декантор стояв нерухомо, втупившись у білий пакунок, що лежав перед ним на столі. Далі взяв його і, ледь кивнувши мені, рушив до дверей.
— Деканторе!!! — гукнув я.
Він став біля порога.
— Що ви збираєтеся зробити... з ЦИМ?..
— Нічого, — холодно відказав він.
— Прошу вас... верніться. На хвильку... Цього не можна так лишити...
Панове, не відаю, чи був він великим ученим, та великим мерзотником він був допевне. Не розводитимуся про торг, який у мене з ним відбувся. Я мусив це зробити. Знав, що коли дозволю йому забратися геть, то хай навіть потім складу собі думку, що він обдурив мене і все, що він казав, було вигадкою від початку й до кінця, — однаково в глибині моєї душі... в глибині моєї тілесної повнокровної душі жеврітиме думка про те, що десь у захаращеному всіляким мотлохом столі, в шухляді, понабиваній непотрібними паперами, ув'язнено людський розум, живу свідомість цієї нещасної жінки, яку він убив. І, наче Цього замало, наділив її найжахливішим даром з усіх можливих, повторюю, найжахливішим, бо годі й уявити собі щось гірше, ніж вирок до вічної самотності. Спробуйте, коли ваша ласка, повернувшись додоЛу, лягти в темній кімнаті, так аби до вас не сягало
жодного звуку, ані промінчика світла і, заплющивши очі, уявіть, що лишатиметесь так, у цілковитому спокої, день і ніч, і знову день, що так минатимуть тижні, рахунок яким ви не зможете скласти, місяці, роки й століття, причому з вашим мозком перед тим утнуть таку процедуру, яка позбавить вас навіть можливості порятуватись у божевіллі. Сама тільки думка про те, що існує хтось, приречений на цю муку, порівняно з якою картини пекельних страхіть — дитяча забавка, пекла мене вогнем під час цього похмурого торгу. Йшлося, певна річ, про знищення кристалу; сума, що він її зажадав... а втім, подробиці зайві. Скажу лишень: усе життя я мав себе за скнару. Коли тепер я сумніваюся в цьому, то саме тому, що... Одне слово, це було все, що я тоді мав. Гроші... так. Ми заходилися лічити їх... а далі він сказав, щоб я вимкнув світло. Із пітьмі зашарудів розірваний папір. Аж ось на чотирикутному білястому тлі (це була підстилка з вати) виникло щось схоже на коштовний камінь; він ледь світився... в міру того, як я звикав до темряви, мені здавалося, він дедалі сильніше випромінює блакитне сяйво, і тоді, відчуваючи за спиною нерівне, уривчасте дихання, я нахилився, взяв приготовлений завчасно молоток і одним ударом...
Знаєте, мені таки здається, що він говорив правду. Бо коли я вдарив, рука в мене схибила, і я тільки злегка пощербив цей овальний кристал... а проте він згас. За мить сталося щось на зразок мікроскопічного безгучного вибуху — міріади фіолетових порошинок здійнялися, закружляли у вихорі й щезли. Стало зовсім темно. І в цій пітняві пролунав глухий голос Декантора:
— Годі, Тихий... усе скінчено.
Він узяв ЦЕ в мене з рук, і тоді я повірив, бо мав наочний доказ, та й зрештою відчував це. Не можу пояснити, як. Я клацнув вимикачем, ми глянули один на одного, засліплені ясним світлом, наче два злодії. Він натовк кишені пачками банкнот і подався геть, не озвавшись до мене й словом на прощання.
Я ніколи більше не бачив його і не знаю, що з ним сталося — з цим винахідником безсмертної душі, яку я вбив.
