Винахід професора Декантора - Лем Станіслав
Це зменшена копія, в масштабі один до п'ятнадцяти. Тому пакунок такий маленький. Трохи покопирсавшись, можна б іще зменшити розміри душі, та я не бачу в цьому жодної рації, а вартість виробництва в такому разі зросла б неймовірно. Отож, у цьому матеріалі втілено душу; це не модель, не мертва заклякла сітка нервових волокон... як бувало в мене спочатку, коли я ще ставив досліди на тваринах. В цьому була найбільша і, по суті, єдина складність. Адже справа полягала в тому, щоб у цій субстанції зберегти свідомість живу, чулу, здатну до якнайвільнішого мислення, до сновидінь і почуття реальності, до щедрої гри фантазії; вічно чутлива до плину часу, вічно змінна і водночас така, що не старіється, матеріал котрої не піддається дії втоми, не руйнується, не кришиться, — був час, пане Тихий, коли це завдання видавалося мені так само нерозв'язним, яким воно, певно, видається вам тепер, і єдиним моїм козирем була затятість. Бо я таки затятий, пане Тихий. Отож мені й вдалося домогтися свого...
— Чекайте, — озвався я, відчуваючи, що в мене паморочиться в голові. — Чекайте, як ви сказали?.. Тут, у цьому пакунку, заховано якийсь матеріальний предмет, еге ж? Котрий містить у собі свідомість живої людини? Але яким же робом вона може спілкуватися з довколишнім світом? Бачити його? Чути і... — Я замовк, бо на обличчі Декантора з'явився усміх, — о, то був усміх, який я не вдатен описати. Він втупив у мене примружене зелене око.
— Пане Тихий, — сказав він, — ви нічого не збагнули... Які зносини, які контакти можуть виникати між партнерами, коли покликання одного з них — вічність? Адже не пізніше, ніж через п'ятнадцять мільярдів років, людство перестане існувати, кого ж тоді чутиме, до кого звертатиметься ця... безсмертна душа? Хіба ви не слухали мене, коли я казав, що вона вічна? Час, що мине до того, коли Земля обмерзне, коли найбільші та наймолодші з-поміж нинішніх зірок порозсипаються на порох, коли закони, що порядкують космосом, зміняться настільки, що він стане чимось цілком іншим, неуявним для нас, — цей час не складає й мізерної частки її існування, бо вона існуватиме вічно. Релігії цілком слушно мовчать про тіло, бо для чого можуть служити ніс або ноги у вічності? Навіщо вони після того, як зникнуть квіти і Земля, після того, як згасне Сонце? Та облишмо цей тривіальний аспект проблеми. Ви сказали "спілкування зі світом". Навіть якби ця душа спілкувалася з навколишнім світом лише раз на сто років, через мільярд століть вона мала б, аби вмістити у своїй пам'яті спогади про ці контакти, набути розмірів материка... а через трильйон століть і розміри земної кулі виявилися б для неї замалими, — але що таке трильйон проти вічності? Однак не ця технічна складність важила для мене, а психологічні наслідки. Адже мисляча особистість, живе "я" людини розчинилося б у тому океані пам'яті, як крапля крові розчиняється в морі, і що сталося б тоді з гарантованим безсмертям?..
— Як... — пробелькотів я, — виходить, ви твердите, що... ви кажете... що настає повна ізоляція?..
— Звичайно. Хіба ж я казав, що в цій коробці вся людина? Я згадував тільки про душу. Уявіть собі, що з цієї миті ви вже не дістаєте жодної інформації іззовні, так ніби ваш мозок відокремлений від тіла, але продовжує існувати в усій повноті життєвих сил. Ви станете, природно, сліпим і глухим, у певному розумінні також паралізованим, бо вже не матимете у своєму розпорядженні тіла, а позатим цілком збережете внутрішній зір, себто ясність розуму, політ фантазії, ви зможете вільно мислити, розвивати й формувати уяву, переживати надії, смуток, радості, викликані найтоншими змінами душевного стану, — все це дано душі, котру я кладу на ваш стіл...
— Це жахливо... — сказав я. — Сліпий, глухий, паралізований... на віки.
— Навіки, — поправив мене він. — Я сказав уже стільки, пане Тихий, що можу додати лише одне. Осердя тут — кристал, особливий вид, якого нема в природі, інертна субстанція, що не вступає ні в які хімічні сполуки... У її безперервно вібруючих молекулах і міститься душа, котра відчуває і мислить...
— Почваро, — мовив я тихо, вражений. — Чи ж тямите ви самі, що ви зробили? А втім, — я враз заспокоївся, — свідомість людини не можна повторити. Якщо ваша дружина живе, рухається, думає, то в цьому кристалі якнайбільше певна копія її душі...
— Ні, — заперечив Декантор, скосивши погляд на білий пакуночок. — Мушу додати, пане Тихий, що ви маєте цілковиту рацію. Неможливо створити душу того, хто живе. Це була б нісенітниця, парадоксальний абсурд. Той, хто живе, — живе, зрозуміло, тільки один раз. Продовження можливе лише в момент смерті. А втім, вивчаючи докладно будову мозку людини, що їй треба виготовити душу, однаково руйнуєш цей живий мозок...
— Послухайте... — прошепотів я. — Ви... вбили свою дружину?
— Я дав їй вічне життя, — сказав він, випроставшись. — А проте, це не має ніякого відношення до діла, що ми його обговорюємо. Коли хочете, це справа моєї дружини, — він поклав долоню на пакунок, — і моя, суду і поліції. Поговоримо про щось інше.
Довго я не міг вимовити й слова. Простягнувши руку, самими пучками пальців торкнувся коробки, загорнутої в шкарубкий папір; вона була важка, неначе відлита зі свинцю.
— Гаразд, — мовив я, — хай буде по-вашому. Поговоримо про інше. Припустимо, я дам вам гроші, яких ви домагаєтесь. Невже ви справді настільки втратили розум, що гадаєте, ніби хтось дозволить уколошкати себе задля того тільки, щоб його душа повік-віків терпіла неуявні муки — не маючи навіть можливості заподіяти собі смерть?!
— Зі смертю справді є певні труднощі, — погодився після недовгих роздумів Декантор. Я угледів, що його темне око скоріше брунатне, ніж каре. — Але ж можна для початку розраховувати на такі категорії людей, як невиліковно хворі, або стомлені життям, або старі, виснажені фізично, але сповнені духовних сил...
— Смерть не найгірший вихід порівняно з безсмертям, що ви його пропонуєте, — буркнув я.
Декантор знов осміхнувся.
— Скажу дещо таке, що вам, можливо, видасться кумедним, — сказав він. Права половина його обличчя лишалася серйозною. — Сам я ніколи не відчуваю необхідності мати душу, так само як і потреби існувати вічно. Але ж людство плекає цю мрію тисячі років. Я довго вивчав проблему, пане Тихий. Усі релігії трималися на одному: вони обіцяли вічне життя, давали надію на існування за гробом. Я дарую це. Дарую вічне життя. Дарую впевненість в існуванні й тоді навіть, коли остання частинка тіла згниє і зітреться в прах. Невже цього мало?
— Так, — відповів я, — цього мало. Адже ви самі казали, що це буде безсмертя, позбавлене тіла, його наснаги, його втіх, його живого досвіду...
— Не повторюйтесь, — урвав він мене. — Я можу нагадати вам священні книги всіх релігій, праці філософів, пісні поетів, трактати теологів, молитви, легенди, — я не знайшов у них бодай слова про вічність тіла. Тілом нехтують, тілом навіть гидують. Душа — її існування в безконечності — було метою та надією. Душа як протилежність і противага тіла. Як свобода від фізичних страждань, від наглих небезпек, від хвороб, старіння, від клопоту про все, чого при своєму повільному горінні й згасанні потребує піч, яка повсякчас руйнується, піч, що зветься організмом; ніхто і ніколи не проголошував безсмертя тіла. Саму тільки душу належало зберегти й порятувати. Я, Декантор, порятував її для вічності, навіки. Я здійснив мрію — не мою. Мрію усього людства...
— Розумію, — зупинив я його. — Деканторе, до певної міри ви маєте рацію. Але тільки в тому розумінні, що своїм винаходом ви наочно показали — сьогодні мені, завтра, може, всьому світові — марність душі. Показали, що безсмертя, про яке говорять священні книги, євангелія, корани, вавілонські епоси, веди і міфи, — що таке безсмертя людині ні до чого. Скажу більше: кожен перед лицем вічності, що нею ви готові наділяти, відчуватиме, запевняю вас, те саме, що і я, — безмежну відразу і жах. Думка про те, що безсмертя, яке ви обіцяєте, може стати моєю долею, виповнює мене страхом. Отож, Деканторе, ви довели, що людство тисячі років поспіль обманювало себе. Ви розвіяли цю брехню...
— То ви гадаєте, що моя душа нікому не знадобиться? — спокійним, але враз помертвілим голосом запитав він.
— Я певен. Ручуся вам... Як ви могли думати інакше? Деканторе! Невже ви самі бажали б цього? Адже ви така сама людина!
— Я вже казав. Сам я ніколи не тужив за безсмертям. Та я вважав себе винятком у цьому відношенні, оскільки людство іншої думки. Я заповзявся розраяти людство, не себе. Я поклав собі знайти проблему, найважчу з-поміж усіх проблем, скільки стане моїх сил. Я знайшов її і вирішив. У цьому розумінні вона була моєю особистою справою, але тільки в цьому розумінні; по суті, вона цікавила мене лише як певне завдання, яке належало розв'язати, вдаючись до відповідної технології та засобів. Я сприймав за щиру правду те, про що писали найвидатніші мислителі всіх часів. Тихий, адже ви про це читали... про цей страх перед небуттям, перед зникненням, перед загибеллю свідомості саме тоді, коли вона якнайбагатша, коли вдатна особливо плідно творити... на схилі довгого життя... Геть усі твердили про це. Мрією всіх було спілкуватися з вічністю. Я створив можливість такого спілкування. Тихий, може, вони?.. Може, визначні особистості? Генії?
Я похитав головою.
— Спробуйте. Але я не йму віри, щоб хоч хтось один... Ні. Це неможливо.
— Як, — скинувся він, і вперше в його голосі забриніло якесь живе почуття, — невже ви гадаєте, що це... ні для кого не варто й ламаного шеляга? Що ніхто не захоче? Хіба можливо таке?!
— Так воно і є, — відказав я.
— Не відповідайте так швидко, — благав він. — Тихий, адже все ще в моїх руках. Я можу поладнати, змінити... можу спорядити душу синтетичними відчуттями... щоправда, це позбавить її можливості існувати вічно, та коли для людей важливіші почуття... вуха... очі...
— А що бачили б ці очі? — запитав я.
Він мовчав.
— Зледеніння Землі... розпад галактик... згасання зірок у чорній безодні, так?
Він мовчав.
— Люди не прагнуть безсмертя, — вів далі я. — Вони просто не бажають вмирати. Вони хочуть жити, професоре. Хочуть міряти землю ногами, бачити хмарини над головою, любити інших людей, бути з ними і думати про них.
