Мій пес Полкан - Буличов Кір

Я розумів — ця людина боялася здатися смішною. Він хотів спершу розібратися, що ж трапилось.

І ось ця нерішучість його і згубила.

Едик вийшов до нього з-за вольєрів. І пішов спокійно, ніби так і треба. І старий все ще не свистів.

— Зачекай,— мовив Едик.— Запалити нема?

— Що? — здивувався старий.

Едик був зовсім близько.

— Я ж тобі людською мовою кажу! — вимовив він роздратованим голосом.— Дай тютюну!

— Який тютюн? Ти як сюди потрапив? Ти що за один?

Старий почав було піднімати гвинтівку, дивно якось піднімав, наче хотів штовхнути дулом Едика, та Едик стрибнув уперед і всадив перо старому між ребра. Той закашляв, чомусь заскиглив, почав повторювати: "За що, га? За що, синку?" Едик ще раз його різонув — по шиї,— Світлана відвернулася, не хотіла дивитись. Олександр Митрофанович завжди нас учить— не відвертайся, навіть коли тобі неприємно. Треба дивитися правді у вічі. Старий затих, а Світлана пішла далі уздовж вольєрів, одкриваючи їх, собаки вчули запах крові, деякі гарчали, а інші бігли до старого і злизували кров, якої багато натекло з нього, навіть дивно, як багато в ньому вміщалося крові.

Едик відкрив ворота, й деякі собаки побігли геть, наче ждали, коли можна буде вийти на волю. Полкан натягнув мотуз, Дамочка скимліла. Загула сирена — мабуть, була зв'язана з воротами.

— Досить, Світлано! — вигукнув Едик.— Тікаймо!

Він ухопив одного із собак, Світлана теж узяла собаку, й ми помчали, ми утрьох і чотири собаки.

— Гей! — закричав я. У мене був відмінний настрій.— Гей! Не буде вам собачих котлет, гицелі кляті!

Повз нас пробігали собаки, деякі не знали, куди бігти — вони поспішали вперед, а потім вертались. Я подумав, що чимало знову повернуться у розплідник, до своїх годівниць. І мені зробилося гірко. Стараєшся, стараєшся, працюєш для інших, життям, можна вважати, ризикуєш, а раби завжди біжать назад до годівниці, розумієте?

Нагорі, біля будинків, там, де стояв їхній монумент без голови, але з простягнутою рукою, почулися кроки, там заблимали очі ліхтарів.

Ми побігли, огинаючи місто, відразу потрапили в якісь хащі — у нас же не було схеми на повернення такою дорогою. Не продумали.

Кущі були якісь колючі, трава суха, гілки під ногами, ноги розповзаються.

Собаки рвалися з мотузів, їм не подобалось. Я біг, пробивався крізь кущі і все умовляв їх, аби потерпіли — адже ми ведемо їх до порятунку, розуміти треба! Попереду простромлювався крізь кущі Едик. Ззаду по моїх слідах — Світлана.

— Стій! — вигукнув я.— Попереду вогонь!

І справді — замиготів ліхтарик, потім ще один.

Ми звернули ще нижче, ще далі від міста.

Почалося болото, під ногами хлюпотіло, собаки зовсім розлютилися, вони тягли кудись, але не назад. 1 я подумав — може, вони знають? Дурна думка, вони ж не знали, де кордон. Але я послухався їх і побіг праворуч — та й не міг я зупинитися, Полкан був дужчий за мене, а з Дамочкою — тим паче.

— Світланко! — вигукнув я.— За мною!

Де Едик — я не бачив. Мені здавалося, що ті, хто за нами женеться, вже поруч, чути, як тріскотять сучки.

І тут ми вибігли на вологу дорогу, у коліях — вода, але дорога тверда — не те що болото, яке не тримає. Я зупинився перевести подих. І тут-таки почув дихання Світлани. Вона не відстала. І собаку не випустила. Молодчина.

Ми стояли на дорозі, а далі за дорогою підводився очерет, ледь погойдувався над холодною водою, що світилася. Світло у води було негарне, небезпечне. Полкан завив і потягнув дорогою вперед. Ми пішли. Я хотів погукати Едика, але Світлана вгадала й заборонила: сказала, що відчуває столичників — вони близько, лише до дороги не підходять, бо тут усе заражене.

— Ну й біс із ним, що заражене,— мовив я.— Краще заразитися, ніж чекати, коли тебе застрелять.

Світлана не сперечалася. Собаки підвивали. Ми бігли дорогою, попереду почулися крики, потім постріли. Ми зупинились і не знали, куди нам бігти далі.

Назустріч дорогою чеберяв, накульгуючи, собака з мотузом на шиї — я його впізнав, це був собака, якого я віддав Едикові. Отже, він його відпустив. Отже, йому зле.

Може, Едика схопили? Без нього важко буде втекти.

Далі ми зі Світланою пішли обережно, поволі, собаки затихли, не смикалися, лише той, якого раніше вів Едик, зник.

Ми пройшли кроків сто, не менше. На наше щастя, знову набігли хмари, і Місяць, що вже спустився до верхівок дерев, перестав світити. І коли ми проходили повз обгорілі руйновища якоїсь будівлі, я почув голос Едика:

— Ігоре, Ігорчику...

Світлана першою побігла до обгорілих руйновищ, тягнучи на мотузі собаку. Собака опирався. Тоді я перехопив мотуз, а Світлана витягла із руйновищ Едика. Вона худа, жилава, а Едик тільки здається великим, а насправді він кістлявий, а на кістках нічого нема. Тому й куля, коли вдарила йому по кістці руки, пішла рикошетом. І навіть крові було небагато — чого він ховався, незрозуміло, мабуть, ізлякався.

— Ти чому собаку відпустив? — спитав я.— Нічого тобі довірити не можна.

— Я ледь не загинув,— сказав Едик,— мене ж поранена

— Пусте, ходімо,— сказав я. Якщо він поранений і сам це визнав, виходить, я тепер головний. Це не поясниш, це як закон. Всі виконують. Головного поранило, командує наступний. От і все.

І Едик одразу мені підкорився. Лише попросив, щоб Світлана перев'язала його. Мені було жаль часу — тим паче, що поранення було незначним, але Світлана погодилась, а я тримав собак. Від води йшов газ, що світився, від нього паморочилося в голові. Скоріше б ізвідси вибратися, тільки шлях незрозумілий. Позаду знову крики, ліхтарі — біжать. Але біжать не дорогою, а вгорі, схилом. Я розумію чому — ця зона небезпечна, вони сюди не поткнуться, столичники-посмітюхи!

Ми, мабуть, іще години три вибирались і вийшли далеко від бетонної стіни. Але там на порожньому місці кордону не перетнеш. Ми дісталися стіни, полягали біля неї й почали відпочивати. Очі мої зовсім до темряви звикли, я бачив, мов кішка. Світлані нервовий собака дістався, все скавучить і скавучить. Ми помінялися, аби Світлані полегшало,— я їй Дамочку віддав, а нервового взяв собі. Едикові я собаку давати не став — він одного загубив. А Едик не став брати, бо він був поранений.

Ми сиділи під бетонною стіною і чекали, коли столичники зовсім заспокояться. А ці падлюки ніяк не заспокоювалися. Мабуть, дуже ми їх образили, коли собак випустили.

— Без котлет залишили! — прошепотів я і засміявся.

Уздовж кордону переблимувалися ліхтарики, іноді черга трасуючих куль перетинала небо.

— Не дійду я,— сказала Світлана.— Ніяких сил не лишилося.

— Вже займається ранок,— мовив Едик.— Може, нам пересидіти десь у кущах до наступної ночі?

— Дурень,— сказав я.— Як ти пересидиш? А собаки?

— Кинемо собак, га? — Едик сильно боявся. Він уже не був головним і навіть старшим перестав бути.

— Ну як так можна казати? — сказала Світлана слабеньким голосом.— Ми стільки ж перенесли, звільнили тварин, найкращих, найрозумніших Ігорчик звільнив, з нами взяв. А ти хочеш, аби їх на котлети? Ти зовсім не віриш в ідеали.

— Жерти хочеться,— сказав Едик,— а ти з ідеалами.

Такі слова мене навіть здивували. Раніше Едик зовсім по-іншому виступав. Він казав, що стане демократом.

— Час,— мовив я.— Ніби туман трохи пішов.

— Може, зачекаємо, поки погустішає? — спитала Світлана.

— Не погустішає.

— Ви йдіть,— сказав Едик,— а я тут пересиджу. Я поранений.

— А це бачиш? — Я витяг перо й показав йому. Полкан загарчав на Едика. Собаки мене відчувають і люблять.

Едик, звичайно, пішов. Тільки я наказав йому замикати, а він, тільки-но ми вийшли до озерця, звідки треба перебігти до черемхового гаю, злякався і побіг першим. Я ждав на це, та сподівався, що цей хлопець так не злякається. А він побіг одкрито — треба було обережно, криючись, а він побіг одкрито. І його побачили. Й одразу ж почали стріляти — наче ждали, що ми біля калюжі, біля бетонної стіни переходитимемо.

З нашої сторони теж почали стріляти, а Едик загукав:

— Я свій! Ми свої, не стріляйте! — Він стрибав, ніби коник.

— Біжи! — крикнув я Світлані. А сам навіть не міг зупинитися й поглянути, як там вона — собаки так сильно тягнули мене, навіть скавучали від жаху — видать, не хотілося їм лишатись у столичників. Над землею стелився туман, собаки, здавалося, пливли по ньому — ніг не видно, навколо траси куль, я лечу, мов у сні. Потім іззаду Світлана закричала. Я хотів повернутись, але собаки не дали, і я не міг руки від мотузів вивільнити — обидві руки були обмотані мотузом, щоб міцніше собак тримати. Так вони мене й потягли.

Я почав гукати:

— Едику, стій! Едику, вернися! Не кидай Світлану! Едику!

А він ще дужче припустив.

Так ми й уломилися на нашу сторону — там уже наші стояли, чекали. Й Олександр Митрофанович з висячими вусами, і змінний комендант. І дядько Паша. І Світланчина матір. Світланчина матір як узнала, почала рватись, аби Світлану шукати — може, ще жива. Та її скрутили, щоб не чинила глупства. Вже благословлялося на світ, іти на нейтральну — самогубство. Я як сів на землю, так мене почало трусити, а Едик нічого, оклигав і почав доповідати, що ми порушили закон і пішли до столичників, але все ж учинили це не з хуліганських міркувань, а щоб звільнити чотириногих створінь. Й він нами командував, і готовий нести відповідальність. А мені здавалося, що я його так вправно спростовую і пояснюю, як було насправді, але тут нас повели в льох, бо ми були покараними за нелегальний перетин кордону. Ми сиділи в льоху, а собак поки прив'язали іззовні. І Дамочка теж прибігла, мабуть, її Світлана відпустила.

Світланчина мати того ранку, як мені потім хлопці розповіли, все ж таки втекла, пішла шукати Світлану. І знайшла. Її, виявляється, поранило в ногу, вони її наздогнали і зґвалтували, а потім задушили. Це такі люди — їм немає прощення. Але їх багато, більше за нас. А ми у них собак украли й повипускали. Без котлет зоставили.

Світланчина мати потім збожеволіла. Не знаю, що з нею сталося.

А нас, звичайно, випустили. Я вже тоді здогадався, а до чого не додумався, Едик мені сам розповів, що весь наш похід Едик від самого початку обговорював з Олександром Митрофановичем і дядьком Пашею. І мотузи були підготовлені наперед, і навіть ворота відкрили — тільки я, дурень, не знав. Від цього, як пояснив мені Едик, наш вчинок гіршим не став, бо він благородний.