Мій пес Полкан - Буличов Кір

Столичники туди не ходили, а ми — лише в крайньому разі. Я тут взагалі не був, тільки Едик, каже, ходив, але забув, і ми йшли за папірцем, де було намальовано маршрут — Олександр Митрофанович намалював. Він сказав, щоб на зелені плями не наступати — але взагалі-то нічого страшного, там радіація локальна. Потім ми побачили дохлих пацюків. Вони валялися біля зеленої плями. Може, вони зовсім через іншу причину поздихали. Та ми все одно побігли швидше, а Світлана спитала:

— У тебе в грудях не коле?

— Ще не коле,— обережно відказав я.

— Наступного разу треба роздобути бронежилет,— сказав Едик. У нього завжди дурні ідеї.

— І на вуха каструлю,— мовила Світланка.

Праворуч починався паркан. За парканом була їхня промислова зона. Сюди якось наші командос ходили, по запчастини. Тільки не повернулися. А ці недолюдки потім, днів через три, нам катапультою ящик перекинули, з їхніми головами. Ось до якої мерзоти вони дійшли!

Вздовж паркану ми йшли хвилин із п'ятнадцять. Я подумав: може, не треба було саме розплідник вибирати — могли б інший подвиг учинити. Надто вже довго вертатися...

Паркан кінчився, і нам лишалося перетнути центральний майдан. Посеред майдану стояв величезний монумент, із заліза, а може, каменю — рука вперед, на постаменті написано "Ленін". Тільки голови немає. Ще минулої революції відбили. Мені про цей пам'ятник багато разів розповідали. Я навіть знав, що столичники з кимось в Узбекистані змовилися — там голова підходяща є, хочуть поміняти на капусту.

Біля монумента стояв вартовий з автоматом. Не підірвеш і навіть не замажеш. А кортить. Ми в принципі проти ідолів. Це недемократично.

Ми подивилися на пам'ятник — видовище дивне, хоча вони, певне, звикли. Тепер нам іти донизу, праворуч і знову донизу...

Ми проходили зовсім поруч із житловим будинком.

— Жаль, гранат не прихопили,— мовив Едик.

— А куди кидати? — спитала Світлана.

Едик зупинився. Із схилу було видно, що діється в кімнатах, де горіло світло. В одній виднілася стінка, пофарбована в зелений колір, на якій висіла картина. На ній наче був ліс. Чи щось схоже. Може, водорості. А біля вікна сидів чоловік і тримав книжку. Я, звичайно, бачив книжки, але у нас кепсько з книжками. Одна є в школі та ще дві чи три по домівках. В іншому вікні стояли обличчям одне до одного чоловік та жінка. І розмовляли. Вони все зближалися, розмовляючи, а згодом почали обніматись.

— Я в них каменем пожбурю,— мовив Едик.— Соромите!

— Ходім,— сказала Світлана.— Може, їм так подбається.

— От зараз завалю тебе,— кинув Едик,— подивимось, як тобі сподобається.

— Не маленька,— вишкірилася Світлана.— Вже завалювали, і не такі, як ти. Не злякаєш. Тільки зі мною ти — де ляжеш, там і встанеш.

Я не знав, брехала вона чи ні. Мабуть, не брехала — їй уже років тринадцять-чотирнадцять, як мені. Батька в неї нема — хто захистить?

— Ходім, ходім,— сказав Едик.— Ранок скоро. Працювати треба.

Ми спустилися за будинок. Він був якийсь недороблений. Попереду зосталося чотири поверхи, а ззаду — лише два.

І тут ми почули гавкання.

Гавкання линуло з розплідника.

Щоправда, йти виявилося нелегко — шлях пролягав крізь звалище та руїни, а Місяць, мов навмисне, сховався. Я розкривавив коліно, Світлана знову забилась, Едик шипів на нас. Ми вийшли до розплідника коло ріки, від якої несло аміаком. Розплідник був обнесений дротом, ми пішли навкруги.

Ми шукали місце, де легше перелізти.

Олександр Митрофанович казав, що раніше по дротах пропускали струм. Але тепер у них з електрикою кепсько, отож струму може й не бути.

— Стривайте,— сказав Едик.— Нікуди не відходьте.

Він побіг назад, а ми із Світланою дивилися всередину. У розпліднику рядами стояли вольєри, там сиділи собаки. Багато собак, може, сто. Мені, нормальній людині, навіть важко уявити, що стільки собак можна зібрати в одне місце. Деякі собаки гавкали, але нехотя, крізь сон. Нас вони не чули — ми теж не дурні, підходили з підвітряної сторони.

— А де сторожа? — спитав я.

— Мабуть, біля воріт. Багато сторожі не треба,— сказала Світлана.— Навіщо? Вони ж самі собі сторожа. Ти лишень улізь, одразу гавкати почнуть.

— А як же ми їх тоді візьмемо?

— А це вже ваша з Едиком турбота,— мовила Світлана.— Моя справа — відкрити. А ти, Ігорчику, їх умовляй.

— Згода,— сказав я. Не люблю, коли мене Ігорчиком зовуть. Наче малого. Тепер мене Ігорем треба кликати. Вона знає, та дражниться.

І ще мені було неприємно згадувати її слова про те, як її... ну, завалювали! Вона стояла переді мною, така худенька, грива чорних кучерів, мов хмара, очі навіть у темряві блищать. Мені і жаль її, і хочеться зробити з нею так само, як інші. А вона мовила:

— Все ж вони такі нелюди, що жахливо й подумати.

Я кивнув. Не став відповідати. Коли зрозуміло, що нелюди, навіщо говорити. Може, в мене є недоліки, й у Олександра Митрофановича, і в Едика — у всіх є недоліки. Бувають люди кращі й гірші. Але вирощувати собак спеціально, аби потім їх жерти — це лише станичники можуть. Іноді подумаєш, що вони цих створінь, яких ми називаємо друзями людини,— друзями, зрозуміли? — вони їх ріжуть, убивають і їдять, смажать, розумієте, на олії? Та я за це здатен їх голіруч пошматувати! Я на все піду, аби врятувати собак!

Якийсь собака завив. Я подумав, що собаки теж уміють передчувати смерть. Може, цей собака відчув, як його завтра поведуть забивати. У мене навіть сльози проступили в очах.

Почувся шум. Я озирнувся. Повертався Едик. Він тягнув здоровезного дрюка — мабуть, давно запримітив. Молодець Едик, з нього виросте справжній організатор. Керманич людей. Може, він поведе нас до світлого майбуття. Адже має ж воно прийти!

Едик приставив дрюка до стовпа огорожі, вийшло надійно. Потім швидко, він майстер, видряпався нагору, Намагаючись не торкатися горішнього дроту, адже по ньому міг іти струм.

Там, нагорі, він завмер на хвильку, крутячи головою, розмірковуючи, як краще зістрибнути і як поводитися далі. Ми дивилися, завмерши. Навіть собаки облишили гавкати, замовкли, дивилися на нього й очікували. Едик балансував нагорі, над нашими головами, дрюк рипів. Нарешті він одштовхнувся і стрибнув. Я зловив дрюка, який пішов убік, і утримав його. Потім подерлася Світлана, а я — останнім, і мені було важче за всіх, бо мене вже ніхто не міг страхувати. Та нічого, обійшлося. Якщо струм і був у дротах, ми про це так і не довідалися.

Потім ми пішли до вольєрів.

Ми близько не підходили, а полягали на холодну землю, аби не лякати собак, а то розгавкаються, не вгамуєш. Але собаки все одно голосно гавкали, і вартівник пішов до вольєрів, подивитися. Він би нас неодмінно побачив, та коли його постать уже з'явилася в кінці проходу між вольєрів, Світлана прошепотіла:

— Назад!

Виявляється, вона встигла відкрити порожній вольєр, і ми вбігли туди.

Вартівник пройшов зовсім поруч. Це був старий, він кульгав — дурні столичники, що такого вартівника поставили на такий важливий об'єкт. Я поглянув на Едика і зрозумів, що він міркує так само, як я. Можливо, наше завдання полегшиться. І ми спокійно виберемося назад.

Вартівник пішов, а собаки ще трохи погавкали, а потім звикли й замовкли.

— Ігоре,— сказав Едик,— твоя черга. Іди, вибирай, кого із собак візьмемо.

Мене тварини люблять, мабуть, я стану головним ветеринаром. Ніби я знаю їхню мову. Я знаю, що не лише собака чи кішка, навіть курка має власний характер, бувають навіть розумні таргани й дурні павуки. Всі тварини — мов люди. І в них іноді можуть бути ідеали, але ідеали, скажу вам, рабські — ідеали відданості, ідеали слухняності. Але не буває ідеалів свідомої ініціативи.

Світланка й Едик сиділи в порожньому вольєрі, а я пішов уздовж вольєрів, посвистуючи і придивляючись у темряві до собак. Мені достатньо було світла Місяця, аби побачити їхні писки, зазирнути в очі й налагодити з ними гарні стосунки. А то й навпаки — відчути ворожнечу, падлючість, неприязнь.

Голубочки ви мої, подумки казав я, ледь ворушачи губами. Ви навіть не знаєте, від якої жахливої долі я вас зараз порятую, ризикуючи власним життям. Чи ви хочете потрапити до казана, а то й на пательню? Ви знаєте, як ніж м'ясника врізується у собачу горлянку? От і не дізнаєтесь тепер. Щоправда, всіх вас нам із собою за кордон не провести. Та зате ми всіх звільнимо і — біжіть, куди заманеться! Ви зможете тепер жити в лісі, а то й перебратися в іншу країну. Хай живуть вільні собаки всієї Землі!

Я проминув усі вольєри. В кінці глянув на ворота. Біля воріт сидів, скулившись, вартівник — як нам пощастило, що він інвалід. Він сидів біля вогнища, вогнище було маленьке і, мабуть, зовсім не гріло. Я повернувся до друзів.

— Все нормально,— сказав я.— Давай повідки та нашийники.

Повідки та нашийники були мотузяні, саморобні, але й такі підходили. Я вирішив узяти із собою лише тих псів, що були мені симпатичні й показали мені свою симпатію. Вони підуть з нами через кордон. А звичайні, дурні та неприємні— нехай гуляють, як заманеться. Принаймні не втратять життя на пательні.

Ми йшли уздовж вольєрів, Світлана вправно відкривала двері, я заходив усередину й казав собаці гарні слова. Собаки підходили до мене й дозволяли закріпити нашийник — які розумні тварини! Як я їх поважаю!

Ми взяли чотирьох псів. Одного, найбільшого та найрозумнішого, я його назвав Полканом, і ще одну білу хитрющу сучку, Дамочку, поведу я. Світлана й Едик поведуть по одному собаці.

Тих, кого беремо із собою, до нашого щасливого царства, ми вивели з вольєрів. Потім, за командою Едика, Світлана швидко пішла вздовж вольєрів, одкриваючи дверцята. Собаки, наче чекали на цю мить, вистрибували з кліток і гасали територією. Але майже не гавкали, розуміли, що не можна привертати до себе увагу.

Я стояв з нашими, відібраними собаками. Вони теж поводилися сумирно, наче раніше все з нами узгодили.

А Едик пішов до вартівника.

Вартівник уже відчув негаразди. Він підвівся й поглянув у наш бік, прикриваючи очі козирком долоні, наче від цього йому було краще видно. Він міг розгледіти, як територією розплідника гасають собаки, але не міг, старий, уторопати, що воно значить.

— Гей! — гукнув він.— Є хто чужий?

Деякі собаки побігли до нього.

Старий вагався. Він видобув із кишені свисток, підніс його до рота, але не свистів.