Американські казки - Баум Ліман Френк
Вони відмовилися від моєї юної пані — і вона відмовилася від лікарів, — неголосно продовжував слуга.
— Я не лікар, — відказав склодув.
— Ті інші теж не лікарі. То чого ж ви прийшли?
— Я прийшов вилікувати вашу юну панночку за допомогою чарівного зілля.
— Зайдіть, будьте ласкаві, і посидьте в холі. Я порозмовляю з економкою, — сказав слуга вже чемніше.
Отож, слуга порозмовляв з економкою, а економка виклала справу дворецькому, а дворецький порадився з головним кухарем, а головний кухар поцілував хазяйчину покоївку й послав її глянути на незнайомця. Такою церемонією відгороджуються багатії навіть при смерті.
Коли покоївка почула від склодува, що він має ліки, які зцілять панну Мідас, вона сказала:
— Як добре, що ви прийшли.
— Але, — сказав склодув, — якщо я поверну вашій пані здоров'я, то вона муситиме вийти за мене заміж.
— Я розпитаю, чи вона цього хоче, — відповіла покоївка й одразу пішла радитися з панною Мідас.
Молода пані не вагалася ні миті.
— Я вийду хоч за діда старого, аби не вмирати! — скрикнула вона. — Негайно веди його сюди!
Тож склодув зайшов, крапнув чарівну краплинку в ложку води, дав пацієнтці — і наступної миті панна Мідас стала така здорова, як ніколи в житті не бувала.
— Лишенько! — вигукнула вона. — Мене ж на вечір запрошено на прийом до Фріттерів. Мері, принеси моє перлової барви шовкове плаття, я негайно почну збиратися. І не забудь скасувати замовлення на похоронні вінки та на жалобну сукню для тебе.
— Але ж, панно, — заперечив склодув, що стояв поруч, — ви ж пообіцяли вийти за мене заміж, якщо я вас вилікую.
— Та знаю, — сказала молода жінка, — але нам потрібен час, щоб зробити відповідне оголошення у світських газетах і надрукувати весільні запрошення. Зайдіть завтра й ми це обговоримо.
її не дуже вабило мати склодува за чоловіка, й вона шукала приводу позбутися його хоч на час. А ще вона не хотіла пропустити прийом у Фріттерів.
Та все ж чоловік пішов додому радісний, бо сподівався, що його хитрість вдалась і він от-от одружиться з багатою жінкою і відтак житиме в розкошах.
Найперше, що він зробив, прийшовши додому, це потрощив і викинув у вікно всі свої склодувні знаряддя.
Потім сів мріяти, як потратить жінчині гроші.
На другий день він зайшов до панни Мідас, котра читала роман і їла шоколадний крем так весело, наче ніколи в житті й не хворіла.
— Де ви взяли чарівне зілля, яке мене зцілило? — спитала вона.
— У вченого чаклуна, — сказав він, а потім, думаючи, що її це зацікавить, розповів, як зробив для чаклуна скляного пса і як той гавкав і не підпускав нікого до чаклуна, щоб не докучали.
— Як чудово! — сказала вона. — Я завжди хотіла скляного пса, який умів би гавкати.
— Такий на світі тільки один, — відповів склодув, — і він належить чаклунові.
— Ви мусите його мені купити, — сказала дама.
— Чаклунові про гроші байдуже, — відказав склодув.
— Тоді ви мусите пса вкрасти, — різко кинула вона. — Я не буду в житті щаслива ні дня, якщо не матиму скляного пса, що вміє гавкати.
Склодува це вельми засмутило, проте він сказав, що поміркує що можна зробити. Бо чоловік завжди хоче догодити своїй жінці, і панна Мідас пообіцяла вийти за нього не пізніше, як за тиждень.
По дорозі додому склодув купив великого мішка і — коли проходив повз чаклунові двері, а рожевий скляний пес вибіг на нього погавкати — накинув мішка на собаку, зав'язав краї зав'язкою і заніс у свою квартиру.
На другий день він через хлопця-посланця послав мішка панні Мідас з найкращими побажаннями, а пополудні зайшов до неї особисто, впевнений, що вона прийме його з удячніс-тю за крадіжку пса, якого так бажала.
Та коли він підійшов до дверей і слуга їх одчинив, який же був його подив, коли скляний пес вибіг і люто на нього загавкав.
— Відкличте свого пса, — закричав він з жахом.
— Не можу, пане, — відповів слуга. — Моя молода пані наказала скляному псові гавкати на вас, хоч би коли ви сюди прийшли. Тож краще, пане, бережіться, — додав він, — бо пес вас покусає і ще захворієте на скляз!
Це так налякало бідолашного склодува, що він поспішив звідти геть. Проте біля аптеки зупинився і вкинув останні десять центів у телефон-автомат, щоб поговорити з панною Мідас і не бути покусаним собакою.
— Дайте мені номер шістдесят сім — сорок два! — гукнув він.
— Алло. Хто це? — озвався голос.
— Я хочу поговорити з панною Мідас, — сказав склодув.
Одразу ж приємний голос відповів:
— Це панна Мідас. Що ви хотіли?
— Чого ви повелися зі мною так жорстоко й нацькували на мене скляного пса? — спитав бідолашний.
— Ну, якщо чесно, — сказала дама, — ви мені не подобаєтесь. Щоки у вас бліді й обвиелі, волосся цупке й довге, очі малі й червоні, руки великі й грубі, а ще ви кривоногий.
— Але ж я не можу цього змінити, — заблагав склодув, — і ви ж таки обіцяли за мене вийти.
— Якби ви були красивіші, я б дотримала обіцянки, — відказала вона. — Проте за цих обставин ви мені не пара, і якщо будете підходити до мого палацу, я нацькую на вас скляного пса!
Вона кинула слухавку, бо більше не було що казати.
Нещасний склодув пішов додому, відчуваючи, як рветься з прикрості серце, й почав в'язати мотузку до ліжкового бильця, щоб повіситися.
Хтось постукав у двері, і, відчинивши, склодув побачив чаклуна.
— Пропав мій пес, — проголосив той.
— Пропав, кажете? — відповів склодув, вив'язуючи петлю.
— Так. Хтось його вкрав.
— Це погано, — байдуже кинув склодув.
— Зробіть мені іншого, — сказав чаклун.
— Не можу. Я викинув інструменти.
— То що ж мені робити? — спитав чаклун.
— Не знаю. Може, запропонуйте за пса винагороду.
— Я ж не маю грошей, — сказав чаклун.
— Запропонуйте якесь своє зілля чи відвар, — порадив склодув, розтягуючи петлю, щоб пролазила голова.
— Єдине, чого мені не жаль, — відказав задумливо чаклун, — це порошок краси.
— Що?! — скрикнув склодув, кидаючи додолу мотузку, — ви справді таке маєте?
— Та маю. Хто вип'є цей порошок, стане найкрасивішим на світі.
— Якщо ви його запропонуєте як винагороду, — нетерпляче сказав склодув, — то я знайду вам пса, бо я понад усе жадаю бути красивим.
— Але, попереджую, краса подіє тільки на шкіру, — сказав чаклун.
— Годиться, — відказав щасливий склодув, — бо якщо я втрачу шкіру, то мені вже буде не до краси.
— Скажіть, де знайти мого пса, і буде вам порошок, — пообіцяв чаклун.
Тоді склодув вийшов з дому і вдав, ніби шукає, а невдовзі повернувся й сказав:
— Я розвідав, де пес. Ви його знайдете в палаці панни Мідас.
Чарівник одразу пішов подивитися, чи це правда, і, звісно ж, скляний пес вибіг і на нього загавкав. Тоді чаклун розвів руки й виголосив чарівне закляття, від якого пес заснув, а чаклун узяв його й приніс у свою квартиру на останньому поверсі багатоквартирного будинку.
Після того він заніс сусідові порошок краси, і чоловік його негайно ковтнув і став найкрасивішим на світі.
Коли склодув наступного разу прийшов до панни Мідас, пса, який би на нього гавкав, не було, а молода жінка, як його побачила, то тут таки й закохалася в його красу.
— Якби ж ви були графом чи князем, — зітхнула вона, — я б охоче за вас вийшла.
— Я і є князь, — відповів він. — Князь Псодувський.
— Ах! — сказала вона. — Тоді, якщо ви погодитеся прийняти утримання — чотири долари на тиждень — я замовлю весільні запрошення.
Чоловік завагався, та як подумав про петлю, що висить на бильці його ліжка, то погодився на умови.
Отож вони одружились, молода дуже заздрила вроді молодого і влаштувала йому собаче життя. А він зумів залізти в борги і також зробив її нещасною.
* * * * *
Що ж до пса, то чаклун своїм чаклунством знову примусив його гавкати й посадовив у коридорі під дверима. Я припускаю, що він і досі там сидить, і мені це прикро, бо я хотів порадитися з чаклуном, яка ж мораль цієї казки.
КВОКСЬКА КОРОЛЕВА
Якось один король умер, бо так годиться королям — засинати вічним сном, як і інші смертні.
Давно пора було цьому королю попрощатися з земним життям, оскільки жив він безтямно й марнотратно, і піддані зустріли його смерть без найменшого жалю.
Батько лишив йому повну скарбницю, грошей і коштовностей у ній було доволі. Проте дурний небіжчик змарнував усе до пенні на розгульне життя. Потім він обіклав підданих податками, аж вони поставали злидарями, але й ці гроші пішли на гульбища. Далі він продав з палацу всі чудові старовинні меблі; увесь срібний і золотий посуд та столові прибори; усі розкішні килими та портьєри і навіть свій королівський гардероб, лишивши тільки замащену й побиту міллю горностаєву мантію, щоб прикривати своє зношене вбрання. І всі гроші потратив на нові гульбища.
Не питайте мене, що таке гульбища. Я знаю одне — за чутками, це чудовий спосіб позбутися грошей. І цей марнотратний король його знайшов.
Далі він виколупав усе чудове коштовне каміння з королівської корони та з кулі, що вінчала скіпетр, продав його і гроші розтринькав. На розгульне життя, звісно. Та зрештою, в нього закінчилися всі можливості. Саму корону він не міг продати, тому що, крім короля, ніхто не має права її носити. Не міг продати й королівського палацу, бо тільки король має право там жити.
Урешті-решт він опинився в обдертому палаці, де було тільки велике червоного дерева ліжко, на якому він спав, ослінчик, на якому сидів, коли взувався, та побита міллю горностаєва мантія.
За цих обставин король частенько був змушений позичати по десять центів у свого головного радника, щоб купити бутерброд з шинкою. Та у головного радника центів було небагато. Той, хто дає правителю дурні поради, навряд чи процвітатиме.
Отож король, не маючи за що жити, раптом помер і лишив своєму десятирічному синові у спадок обдерте королівство, побиту міллю мантію та корону без коштовного каміння.
Ніхто не заздрив хлопчикові, про якого не дуже й знали, доки він не став королем. Аж тоді в ньому побачили особу певної ваги, і політики та лакизи на чолі з головним радником королівства зібрали раду, щоб визначити, що з ним робити.
Ці люди допомагали старому королю жити розгульно, поки в того були гроші, а тепер вони були бідні, але занадто горді, щоб працювати. Тож вони спробували придумати, як поповнити скарбницю малого короля, з якої й самі могли б живитися.
Після ради головний радник прийшов до молодого короля, який у дворі грався дзиґою, та й сказав:
— Ваша величносте, ми придумали, як повернути вашому королівству його колишню потугу та велич.
— То й добре, — відповів Його величність недбало.
