Лілея долини - Бальзак Оноре де
Нарешті, присоромлена тим, що від несподіванки не зуміла приховати свого душевного хвилювання, вона підвелася, і я підступив до неї.
— Я багато молилася за вас,— сказала вона і подала мені руку до поцілунку.
Вона спитала мене про здоров'я свого батька; потім, помітивши, як я здорожився, пішла приготувати мені кімнату, а граф мене нагодував, бо я млів голодом. Мене оселили над спальнею графині, в колишній кімнаті її тітки; Анрієтта попросила графа провести мене нагору, а сама спинилася на першій приступці сходів, немов борючись з бажанням піднятися разом зі мною; я обернувся, вона зашарілася, побажала мені добре відпочити й пішла притьмом. Коли я спустився на обід, мені розповіли про розгром під Ватерлоо, про втечу Наполеона, наступ союзників на Париж і про сподіване повернення Бурбонів. Ці події для графа означали так багато, а для нас з Анрієттою вони не важили нічого. Чи знаєте ви, яка була найважливіша новина, почута мною по тому, як я поцілував дітей? Про неспокій, якого я спізнав, угледівши схудле й поблідле личко графині, я не кажу; я добре знав, як міг уразити її своїм подивом, і тому лише висловив радість, що бачу її. Так ось, найважливішою для нас новиною було: "Тепер ви матимете лід!" Торік графиня часто журилася, що в домі у них нема для мене студеної води: я нічого не пив, окрім води, та й воду любив лише крижану. Один Бог знає, з допомогою яких хитрощів вона домоглася побудови льодовні! Ніхто краще за вас не знає, що для кохання досить одного слова, погляду, інтонації, ледь помітного знаку уваги; його прекрасна здатність — знаходити докази в собі самому. Так ось, слова, погляд і радість графині відкрили мені всю глибину її почуттів, так само, як і я зрадив своє хвилювання за грою в триктрак. І вона давала мені безліч наївних свідчень своєї ніжності; за тиждень по моїй появі вона знов посвіжішала; вона пашіла здоров'ям, молодістю і веселощами; моя ніжна лілея погарнішала і розквітла, і від цього став багатшим і я. Адже тільки у пересічних людей, наділених душею дрібненькою, розлука остуджує запал, стирає в пам'яті дорогі риси і применшує вроду коханої істоти. На людей з буйною уявою, на тих, у кого почуття запалюють пломінь у крові, на тих, у кого жага означає вірність, розлука діє так само, як і тортури, які зміцнювали віру перших християн, котрі бачили лик свого Бога на небі. Хіба в серці, переповненому коханням, не живуть незгасні бажання, які тільки звеличують любий образ, осяяний вогнем палкої мрії? Хіба, повсякчас думаючи про кохане личко, ми не наділяємо його в нашому трепетному хвилюванні ідеальною красою? Ми перебираємо спогади один по одному, і минуле виростає в наших очах, а майбутнє висяває новими надіями. Перша зустріч двох сердець, в яких громадяться хмари, насичені електрикою, стає благодатною бурею, тією, що запліднює землю, освітлюючи її яскравими спалахами зірниць. Скільки чарівних хвилин пережив я, бачачи, що нас обох хвилюють ті самі думки, ті самі почуття! З яким захватом стежив я за благотворним впливом щастя на Анрієтту! Жінка, яка оживає під поглядом коханого, можливо, дає яскравіший доказ свого кохання, ніж та, що вмирає, вражена сумнівами, або в'яне, мов квітка, позбавлена життєвих соків; я не знаю, яка з них більше зворушує нас. Воскресіння пані де Морсоф було таке саме природне, як пробудження лугів під промінням травневого сонця, як свіжість розповитих навесні квітів. Анрієтта, як і наша долина кохання, пережила свою зимову пору і разом з нею розквітала з весною.
Перед обідом ми зійшли на нашу улюблену терасу. Ніжно поклавши руку на голову синові, ще хирлявішому, ніж колись, і такому тихому, ніби в ньому все ще чаїлася хвороба, який не відходив від матері ні на крок, вона розповіла мені про ночі, проведені без сну біля постелі недужого. Три довгі місяці, за її словами, вона жила відлюдницею; їй здавалося, що вона попала до темного замку і боїться спуститися вниз, до пишних зал, де світяться вогні і влаштовуються бучні розваги, недоступні їй; вона стоїть на порозі, дивиться на свою дитину і водночас бачить невиразні обриси чийогось обличчя, слухає болісні зойки, і їй ввижається чийсь чужий голос. Вона створювала такі поетичні образи, навіяні їй самотою, які годі знайти у якогось поета; в своїй дитинній наївності вона не помічала в тих образах ні сліду кохання, ні натяку на любострастя чи на знемогу в дусі східної поезії, запахущої, як троянда Франгістану52. Коли граф приєднався до нас, вона вела далі, не міняючи тону, як горда собою жінка, яка може сміливо подивитися в очі своєму чоловікові і поцілувати, не червоніючи, в чоло сина. Цілі ночі вона молилася над Жаком, вириваючи його з пазурів смерті.
— Я благала Господа навіть біля воріт вівтаря, прохаючи врятувати синові життя.
Іноді графиня мала видіння, вона розповідала мені про них; але коли вона промовила ніжним голоском проникливі слова:
— Навіть коли я спала, чувало моє серце...— граф урвав її.
— Іншими словами, ви майже з'їхали з глузду,— заявив він.
Вона замовкла, вражена гострим болем, ніби він уперше завдав їй глибокої рани, немовби вона забула, що ось уже тринадцять років цей чоловік ніколи не проминає нагоди кинути їй у серце отруєну стрілу. Як горда птаха, підстрелена в небі свинцевим шротом, вона застигла, пригноблена, знищена.
— Невже, пане,— сказала вона після паузи,— ні одне моє слово не знайде поблажливості перед судом вашого розуму? Невже ви ніколи не виявите милосердя до моїх слабкостей і не зрозумієте моєї жіночої вдачі?
Вона замовкла. Цей ангел уже каявся, що наважився ремствувати: вона міряла поглядом своє минуле і намагалася прозирнути майбутнє: чи зможе граф її збагнути? Чи не викличуть її слова нової злісної вихватки? Блакитні живчики тіпалися у неї на скронях, очі були сухі, але ніби проясніли; відтак вона потупилась, щоб не зустрітися з моїм поглядом і не прочитати в ньому свого болю, свого почуття, вгаданого мною, своєї душі, злитої з моєю, а головне, щоб не побачити мого співчуття, запаленого юним коханням, і бажання кинутися, як той вірний пес, і розшарпати того, хто скривдив пані його, не роздумуючи ні про силу, ні про переваги супротивника. Досить було подивитися, з якою зверхністю поводився граф у такі тоскні хвилини; він уявляв, що взяв гору над дружиною, і зайшовся потоком тріскучих фраз, втокмачуючи одну й ту саму думку, ніби вперто цюкав сокирою по дереву.
— Він усе такий самий? — спитав я у неї, коли графа покликав берейтор і йому довелося нас покинути.
— Такий самий! — озвався Жак.
— Такий самий предобрий, синку,— заперечила вона Жакові, не бажаючи, щоб діти ганили батька.— Ви бачите тільки теперішнє, але не знаєте минулого і тому не можете справедливо судити про вчинки вашого татуся; але якби навіть собі на мороку ви помітили, що ваш батько не має слушності, пам'ятайте: гонор сім'ї вимагає, щоб ви зберігали в суворій таємниці його похибки.
— Ну як з новаціями в Кассіні та Ретор'єрі? — спитав я, щоб розважити її.
— Вони ідуть ще успішніше, ніж я могла чекати. Добудувавши оселі, ми знайшли двох вірних орендарів, які взяли обидві ферми: одну — за чотири тисячі п'ятсот франків, а другу — за п'ять тисяч; ми уклали з ними угоду на п'ятнадцять років. В обох господарствах ми вже висадили три тисячі саджанців дерев. Дядько нашої Манетти дуже вдоволений, що дістав ферму Рабле; Мартіно дісталася ферма Бод. Землі всіх чотирьох орендарів складаються з лук і лісів, куди вони не стануть возити гною, запасеного для нашої ріллі, як це роблять інші нечесні орендарі. Отож наші зусилля завершилися блискучим успіхом. Клошгурд, не рахуючи підсобних маєтків, як-от призамкова ферма, а також лісів, і виноградників, приносить дев'ятнадцять тисяч франків, а нові посадки обіцяють швидко надолужити витрати. Зараз я борюся за те, щоб здати землю нашому сторожеві Мартіно, якому може допомагати його син. Він пропонує панові де Морсофу три тисячі франків, якщо той збудує йому ферму в Коммандрі. Тоді ми зможемо розчистити клошгурдські маєтки, закінчити прокладати алею, що веде до шінонського шляху, і нам залишиться тільки стежити за своїми виноградниками та лісами. Якщо король повернеться, повернеться і наша пенсія; ми згодимося її прийняти, звісно, спершу посперечавшись проти розумних доказів нашої дружини. Тоді статки Жака ще примножаться. Коли я доб'юся цих наслідків, я дозволю панові де Морсофові збирати гроші для Мадлени, якій король, за старосвітським звичаєм, дасть до того посаг. Сумління моє спокійне; я виконую свій обов'язок... А ви? — спитала вона.
Я відкрив їй, з якою місією я приїхав, і розповів, як її поради стали в великій пригоді. Невже їй дано дар ясновидіння, здатний прозирати прийдешнє?
— Хіба я вам не писала? — спитала вона.— Для вас одного я користуюся предивним даром, про який говорила лише панові де ла Бержу, моєму сповідникові, і він пояснює його втручанням небес. Часто, коли я задумувалася, потерпаючи за здоров'я дітей, я не помічала нічого земного, і мій зір ніби линув в інший світ; якщо я бачила там Жака і Мадлену, оточених німбом, вони якийсь час не слабували; якщо вони з'являлись, огорнуті млою, на них уже чатувала хворість. А вас я не тільки бачу в промінні яскравого світла, а й чую при цьому ніжний голос, і він, вливаючись без слів у мою душу, навіює мені все, що ви маєте робити. З чиєї намови, яким таким законом я можу уживати цей чудовий дар тільки для моїх дітей і для вас? — промовила вона задумливо.— А може сам Господь Бог хоче бути їхнім отцем? — спитала вона по паузі.
— Дозвольте мені вірити,— вигукнув я,— що я слухаюся тільки вас.
Вона відповіла однією з тих чарівливих усмішок, які так п'янили мені серце, що, здається, якби я дістав у цю хвилю смертельного удару, я б навіть його не зауважив.
— Як тільки король вернеться до Парижа, їдьте з Клошгурда й вертайтеся до нього,— сказала вона.— Як принизливо канючити посади і милостиню, так смішно й триматися осторонь, коли їх роздають. Скоро стануться великі зміни. Королю будуть потрібні здібні й віддані люди — будьте у нього напохваті; ви рано візьметеся за державні справи і швидко підете вгору, бо державним мужам, як і акторам, треба знати своє мистецтво; мистецтво не може осягти навіть геній, йому треба навчитися.