Війна світів - Уеллс Герберт Джордж
Далі я не наважився йти. Повернув на Сент-Джонс-вуд-роуд і стрімголов побіг до Кілберна, тікаючи від цього нестерпного безгоміння. Від ночі й тиші я заховався у візницьку будку на Гарроу-роуд. Але вдосвіта знову набрався духу, і ще зорі не погасли на небі, як уже рушив назад, до Реджент-парку. Я заблудився в лабіринті будинків і раптом у кінці довгої вулиці побачив повитий передранковими сутінками дугастий вигин Примроз-хілу. На його вершині, пнучись до зблідлих зірок, стояв третій марсіянин, нерухомий і мовчазний, як і два перші.
Мене охопила божевільна рішучість. Я вже ладен був загинути, аби тільки не мучитись. Це навіть легше за самогубство. З відчаю я пішов просто до велетня. Наблизившись, я помітив у передранішньому світлі зграю чорних птахів, що кружляли біля марсіянського ковпака. У мене шалено закалатало серце, і я знову кинувся вперед.
Я помчав червоною травою, яка вкривала Сент-Едмунд-терас, по груди в воді перебрів потік, що ринув із водогону на Олберт-роуд, і ще до схід сонця вийшов на суху траву. Здоровезні кучугури землі на пагорбі утворювали немовби великий марсіянський табір, останній і найбільший, а з-поза тих куп розкопаної землі здіймалося в небо тонке пасмо диму. Віддалік хутко прошмигнув собака. Думка, що зродилась у мене в голові, набула тепер вірогідності. Я відчував не страх, а нестямно-тремтливе збудження, коли поспішав нагору до того непорушного страховища. З-під ковпака машини звисали довгі брунатні клапті, що їх клювали й рвали голодні птахи.
Ще хвилина — і я видряпався на земляний вал, на самий гребінь, а переді мною розкинувся увесь марсіянський табір. Він займав величезну площу, там і сям стояли велетенські машини, височіли купи різних матеріалів і якісь дивні споруди, наче сховища. А серед цього розгардіяшу, на повалених бойових триногах, на нерухомих рукатих машинах лежали занімілі, більше десятка — вже мертві! — марсіяни. їх убили хворобливі бактерії, боротися з якими їхній організм був непристосований — так само було з червоною травою. Після того як усі людські намагання виявилися марними, їх убили наймізерніші створіння, що ними Господь у своїй мудрості населив землю!
Все сталося так, як я, та й багато інших людей могли б передбачити, якби жах та відчай не затьмарили нам розуму. Ці мікроби, збудники хвороб, брали данину з народів ще в прадавні часи, брали данину з наших предків ще тоді, як тільки зародилося життя на нашій планеті. Але завдяки природному доборові в нас розвинувся імунітет — жодній бактерії ми не піддаємося без упертої боротьби; а багатьом із них, як, наприклад, бактеріям, що розкладають мертву матерію, наш організм і зовсім неприступний. Але на Марсі, очевидно, немає бактерій, і як тільки марсіяни, прибувши на Землю, почали по-своєму їсти й пити, наші мікроскопічні спільники взялися до своєї руйнівної праці. Вже тоді, коли я вперше побачив марсіян, коли вони ще могли пересуватися, вони вже гнили й розкладалися, вони були приречені на загибель. Це було неминуче. Ціною мільярдів смертей людина купила собі панування на Землі, і воно належить їй всупереч усім завойовникам. Воно належало б людині навіть і тоді, якби марсіяни були вдесятеро могутніші! Бо живе людина і вмирає не марно.
Марсіян було тут щось із півсотні, розкиданих по всій цій величезній ямі, ними ж викопаній. Вони лежали, скошені смертю, що була незрозуміла для них, як зрештою і всяка смерть взагалі. Для мене теж їхня смерть була тоді незрозуміла. Я знав лише, що ці страховиська, які живими так жахали людей, тепер мертві. На хвилину мені здалося, що тут повторилася Сеннахерібова поразка,6 що Господь змилосердився над нами, і янгол смерті знищив ворогів за одну ніч.
Я стояв, дивлячись у яму, й серце моє раділо, коли сходило сонце й запалювало своїм промінням довколишній світ. Яму оповивали сутінки. Потужні машини, такі великі, складні й химерні, такі незвичайні для Землі своїми формами, похмуро й таємниче виступали з сутінок назустріч світлу. Я чув, як собача зграя гризлася біля трупів, що темніли в глибині ями. В протилежному кутку лежала велика й плеската літальна машина, на якій марсіяни пробували літати в нашій щільній атмосфері, та хвороба й смерть усе обірвали. Загибель прийшла в слушну годину.
Почувши крякання над головою, я глянув угору й побачив високу бойову триногу, якій ніколи вже не воювати; з машини звисало червоне шмаття м'яса і капала кров на вершину Примроз-хілу.
Обернувшись, я глянув униз до підніжжя горба. Там, оточені зграями птахів, стояли ще двоє мертвих марсіян, що я їх бачив учора ввечері. Один із них помер, увесь час кликавши своїх товаришів на допомогу. Можливо, він помер останній, і голос його лунав, аж доки вистачило енергії в механізмі. Металеві вежі цих, тепер нешкідливих, триніг виблискували в сонячному промінні...
Вдалині, наче дивом якимсь врятоване від руйнування, лежало велике місто. Той, хто бачив Лондон тільки повитим буденною пеленою темного диму, навряд чи зможе собі уявити оголену ясність і красу його мовчазних пустельних будинків.
На сході, над почорнілими руїнами Олберт-терас і розтрощеною дзвіницею, серед чистого неба яскраво світило сонце. Де-не-де грані білої покрівлі відбивали сонячне проміння й палали сліпучим блиском. Сонце золотило навіть круглястий винний склад біля Чок-Фармаського вокзалу, залізничні рейки, недавно ще чорні, а тепер червоні від двотижневої іржі, і все це повите якоюсь таємничою красою.
На північ розкинулись Кілберн та Гемпстед — великі житлові масиви в блакитній імлі. З південного боку, за марсіянськими триногами, видніли зелені хвилі Реджент-парку, Ленгем-отель, купол Альберт-холу, Королівський інститут і величезні будинки на Бромптон-роуді, а на сході з ранкової імли підносились зубчасті руїни Вестмінстера. В блакитній далечині височіли Серрейські горби; вежі Кришталевого палацу виблискували, неначе дві срібні колони. На тлі східного неба чорнів купол собору святого Павла. Спереду зяяла в ньому — я тільки зараз це помітив — велика пробоїна.
Я дивився на це безмежжя будинків, фабричних корпусів, церков, покинутих і занімілих, я думав про людські надії й змагання, про цілі покоління, що віддали своє життя, аби спорудити цей підмурівок людства, і про швидке та безжальне руйнування, що врешті спіткало його. Коли я зрозумів, що лиховісна тінь відійшла геть і що люди можуть знову жити на цих вулицях, що дороге мені це велике мертве місто житиме знову в красі та силі, я мало не заплакав з радості.
Страждання залишилися позаду. Тепер почнуть гоїтися рани; люди, що вижили, розкидані по всій країні без їжі, без законів, без провідників, як отара овець без чабана, тисячі відплилих за море,— почнуть вертатися назад. Пульс життя, що дедалі чутніше битиметься, на пустельних нині площах та вулицях. Хоч яке було страшне руйновище, та нищівну руку зупинено! Незабаром серед цих гнітючих руїн, у чорних кістяках будинків, що похмуро височать на зелених сонячних узвишшях, застукотять молотки, задзвенять кельми. На думку про це я простяг до неба руки і склав подяку Богові. За якийсь рік, думав я, за якийсь рік...
І тут, ніби мене вразила якась сила, я раптом згадав про самого себе, про свою дружину, про минуле життя, сповнене задумів і звершень, життя, яке обірвалося назавжди.
IX. РУЇНИ
Тепер я підходжу до найдивовижнішого у своїй розповіді. А може, воно не таке вже й дивовижне? Я досить виразно пам'ятаю все, що робив того дня, аж до часу, коли стояв на вершині Примроз-хілу і крізь сльози дякував Богові. А далі — все випало з пам'яті...
За три подальші дні — я анічогісінько не пам'ятаю. Пізніше я довідався, що не я перший відкрив загибель марсіян, що кілька таких самих бездомників, як і я, никаючи по Лондону, ще попередньої ночі дізналися про те. Один із них найперший побіг до Сент-Мартінс Ле-Гран і тоді, коли я сидів у візницькій будці, якось дав телеграму в Париж. Звідти радісна звістка облетіла весь світ. Тисячі міст, що завмерли від жаху, відразу заквітчалися спалахами різнобарвних вогнів. Коли я ще стояв над ямою, про загибель марсіян уже знали в Дубліні, Единбурзі, Манчестері, Бірмінгемі. Мені розповідали, як люди плакали від радості, кричали, кидали роботу, тисли одне одному руки, сміялися; поїзди на Лондон були переповнені вже в К'ю. Церковні дзвони, що два тижні мовчали, радісно бомкали по всій Англії. Польовими дорогами поспішали на велосипедах худі, зачухрані (а хто й обпалений вогнем) люди; вони голосно кричали, оповіщаючи знеможеному, доведеному до відчаю населенню радісну новину.
А продукти харчування!
Через Ла-Манш, через Ірландське море, через Атлантику — звідусіль ішли до нас судна з хлібом, зерном та м'ясом. Здавалося, ніби всі судна світу поспішали до Лондона. Але я нічого про це не пам'ятаю. Я був байдужий до всього — розум мій потьмарився. Отямився я в якихось добросердих людей, що підібрали мене на третій день, коли я кричав і плакав, блукаючи вулицями Сент-Джонс-вуду. Вони розповіли мені, що я горланив якусь нісенітницю: "Остання жива людина, слава! Остання жива людина!"
Цим людям,— на жаль, я не можу тут назвати їх, хоч і хотів би подякувати,— вистачало й власних клопотів, проте вони потурбувалися про мене, дали мені притулок і захистили від себе самого.
Очевидно, з мого безтямного бурмотіння вони дещо дізналися про моє минуле, бо, коли я прийшов до тями, мої добродійники обережно розповіли мені все, що знали про долю Лезергеда. Через два дні після того, як мене присипало в будинку, один із марсіян дощенту зруйнував Лезергед разом з його мешканцями. Знищив його так собі,— ніби знічев'я, як ото малий бешкетник руйнує мурашника.
Я був тепер самотній, і ці люди прихильно поставилися до мене. Я був самотній і прибитий горем, і вони оточили мене щирим піклуванням. У них я пробув ще чотири дні після одужання. Весь цей час мені дедалі більше хотілося поглянути на те, що залишилося від мого минулого життя, яке здавалося таким світлим і щасливим. То було немов розпачливе бажання справити поминки по втраченому щастю. Вони розраджували мене, всіляко намагалися відмовити від цієї хворобливої примхи. Та мені несила було опиратися цьому бажанню; пообіцявши неодмінно повернутися до них, я зі слізьми на очах залишив своїх нових друзів і рушив вулицями, ще недавно такими таємничими, темними й відлюдними.
