Карло Сміливий - Скотт Вальтер

Йому відповідали гучні оплески.

— Вельможі, лицарі, джентльмени та шановні громадяни! — промовив кат. — Ви бачили цей акт високого правосуддя, і я прошу вас засвідчити, що я блискуче виконав вирок, одним ударом!

І знову гомінливі оплески.

— Хай живе наш кат Штейнергерць! І над усіма тиранами виконує свій обов'язок!

— Шановні друзі! — знову озвався кат. — Ще слово я мушу сказати й скажу це пишаючись. Арчібальд Гаґенбах був патрон моєї юности й чести. Вісім ступенів перейшов я до свободи й шляхетства, зрубавши з наказу його голови восьми лицарям з шляхти. Дев'ятий мій крок — його голова! Благородні друзі, вас можу тепер мати за рівних мені. Ля-Ферет позбувся одного шляхтича, але придбав другого. Хай щастить на все добре Стефанові Штейнергерцеві, тепер навіки вільному!

З цими словами він вийняв перо з небіжчикової шапки, що покривавлена валялася долі на ешафоті, й увіткнув на свою власну.

Нарід гудів — вже з обурення й глуму.

Арнольд Бідерман, що від подиву не міг досі вимовити й слова, нарешті виступив уперед.

— Хто це зробив? — закричав він на всі груди. — Хто, я питаю?

Юнак у синьому вбранні повернувся до нього й сказав:

— Вільні громадяни міста Базеля взяли приклад з батьків швайцарської волі. Скинуто тирана Гаґенбаха тим правом, що колись тирана Гейслера. Ми довго терпіли, але й найбільший терпець уривається.

— Я не можу сказати, ніби він не заслуговував на смерть, але, власне, і в своїх і в наших інтересах треба було чекати на герцогову волю.

— Герцог! Що герцог! — скричав юнак у синьому. — Ми небургундські підданці. Імператор не має права давати в заставу Ля-Ферет, він належить Базелю. Імператор зневажав права вільного міста. Він міг поступитись прибутками, і борг уже відвічі сплатили — такі страшні податки стягав забитий тиран. Ви проти повстання — що ж, зречіться його перед бургундським герцогом; але ви зречетеся тим пам'яті Вільгельма Теля, Штавбахера, Фюрста та інших проводирів — основоположників швайцарської волі!

— Ваша правда! Але поганий вибрали час! — відказав Бідерман.

— Ми краще б зберегли свою волю, коли б не втручались у справи Бургундії. Хай судить Рада мої наміри, я не міг пристати на це! А ти, Рудольфе, ти Миколо, мій найближчий друже, невже не могли. запобігти різанині? Тепер герцог бургундський побачить у цьому, ніби ми шукаємо приводу до війни. Не подарує нам! Бонштетен сказав:

— Я хтів тобі допомогти. Але коли кинувсь туди, Рудольф вчасно мені нагадав, що з твойого ж наказу мушу пильнувати нашого загону. Адже ще гірше було б, коли б наші вояки взяли участь у цьому бою. Я сповняв твій наказ, бо я знаю, як ти що велиш, так і треба робити.

— Ох, Рудольфе, Рудольфе, — докоряв юнакові Бідерман, — май же сором, навіщо ти старого дурив?

— Мені дуже тяжко чути, як ви закидаєте мені таку провину, але я член посольства, мушу думати й висловлювати свої думки, надто, коли немає того, хто має найбільше право верховодити нами — вас!

— Солодкої вмієш співати, Рудольфе! Знаю, маєш завжди наміри добрі. Але іноді я не можу не сумніватись в них. Та менше з цим, нам треба порадитись.

Ляндаман повернув у сторону, за ним всі його поважні товариші. Це дало змогу Рудольфові, молодшему, пропустивши їх наперед, гукнути стиха на Рюдіґера, найстаршого Бідерманового сина, й прошепотіти йому на вухо кілька слів:

— Умов їх там спокійненько, вживи всіх заходів, хай швидче вони їдуть до Карла. Твойого батька причарували два англійські купці. А ти ж розумієш, Рюдіґере, не їм же давати закони вільним швайцарцям. Повідшукай швидче речі, що в них повідбирали, дай їм усе, що лишилось, і виряди якось швидче!

Рюдіґер миттю побіг шукати старого Філіпсона й пропонував йому прискорити від'їзд. Розважливий купець тільки й мріяв швидче забратися десь подалі від цієї завірюхи, як Рудольф та Рюдіґер мріяли швидче позбутись мирної делегації.

Але Філіпсон сказав, що хоче одержати назад скриньку. Рюдіґер одразу заходився шукати. На це було досить легко сподіватися, бо навряд могли знати швайцарці ціну коштовному намисту.

Тимчасом молодий Філіпсон зазнав тяжких мук. Він залюбки б утік на кілька хвилин попрощатися з Анною Геєрштейн. Але в швайцарських лавах не було видно сірого вкривала; він гадав, може Анна десь у сусідньому будинкові відпочиває від усієї колотнечі.

Розбурхане місто вирувало нестриманим потоком. Всі кричали, що в Ля-Фереті треба поставити залогу на оборону від бургундського герцога, та його ватажків. Нетерпляче гярячково шукалося скриньку — надію на швидкий від'їзд мирної делегації.

Почався бенкет. Громадяни частували швайцарців, святкуючи звільнення від грізного тирана. І Артур не міг покинути батька, бо не був певен, що знов зуміє його розшукати.

Сумно прислухаючись до бурхливих веселощів, він допомагав батькові навантажувати коня. Відшукали їхні речі, принесли англійцям — і ось можна рушати. Але пакунок, пакунок?!

Коли це несподівано з'явився біля них Донергуґель. Підійшов до старого Філіпсона й запросив на нараду начальників швайцарських кантонів.

Рудольф з'ясував, що нарада хоче скористуватися з Філіпсонового досвіду, щоб вирішити деякі важливі справи в таких непередбачених обставинах.

— Подбай сам тут, Артуре, й нікуди не ходи, — вдався Філіпсон до сина. — Бережи скриньки найбільше.

Він пішов за Донергуґелем. Той дорогою довірливо прошепотів йому на вухо:

— Гадаю, така розумна людина, як ви, навряд порадить нам віддатися волі бургундського герцога, який, безперечно, обуриться на таке повстання та страту його губернатора. Я певен, ви не схочете їхати з нами вкупі, щоб не довелося вам також накликати на себе загибель.

— Я дам найкращу пораду, — відповів Філіпсон, — коли докладніше довідаюсь, що й чому мене питають.

Рудольф промурмотів крізь зуби якусь незрозумілу старому лайку й не мовивши більше й слова, повів його далі.

У великій залі чотири депутати зібрались на пораду. Був і каноник, він, здавалося, брав найжвавішу участь у запальній розмові. Коли увійшов Філіпсон, всі замовкли на мить; тоді Бідерман до нього озвався:

— Філіпсоне, ви багато подорожували, знаєте звичаї чужих країн, а надто норов бургундського герцога. Порадьте нас! Вам відомо, як гаряче бажає посольство затвердити мир. Ви були свідок сьогоднішніх сутичок. Адже ж Карлові за це викажуть з найгіршої нам сторони. Що радите ви: стати перед герцога й дати йому відчит, чи повернутись додому та краще ладнатись до війни?

— А як сами ви гадаєте?

— Між нас нема згоди, — відповів бернець. — Тридцять літ носив я бернського прапора проти ворогів, то й тепер охотніше понесу його знов проти лицарських списів. Хіба ж краще зазнати зневаги від Карла?

— Це покласти голову до левової пащі, йдучи ото вперед, — промовив золурнець Ціммерман: — вертаймо назад!

— Я б не радив повертатися, — сказав Рудольф, — коли б тут важило саме моє життя. Та унтервальденський ляндаман проводир сполучених кантонів, і я не можу бути вбивцею. Мабуть, треба готуватись до оборони.

— Я інакше гадаю, — виступив Арнольд Бідерман, — невже вам не спадає на думку, що я не пробачу щирому чи брехливому приятелеві, коли він зважатиме на моє нікчемне життя проти вигоди кантонів?! Хай ідучи вперед можемо позбутись голів — але повернувшись ми втягнемо нашу країну в війну з трохи чи не наймогутнішою европейською державою. Громадяни хоробрі в боях, у вироках мудрі, покажіть же вашу відвагу! Хто може думати за небезпеку собі, коли дбає за мир батьківщині?

— Це й моя думка, і я подаю голос за моїм сусідою та другом Арнольдом Бідерманом, — озвався й собі мовчазний депутат.

— Філіпсоне, думки наши різні, ви чуєте, — скажіть вашу!

— Передусім, я мушу дізнатись, яку участь ви брали в колотнечі та страті бургундського губернатора?

— Заприсягаюсь, — закричав Бідерман, — я нічого не знав і побачив, як усе вже сталося!

— А страта на смерть Гаґенбаха, — перехопив каноник, — за присудом законного суду! Його постанови повинен поважати й Карло, а виконання депутати швайцарського посольства не могли ні прискорити, ані затримати.

— Коли ви можете довести, що участи в події не брали, раджу вас спокійно їхати далі й не боятися Карлового гніву. Карла Бургундського дуже добре я знаю: він перше розсердиться, а потім почуття справедливости братиме гору й він — простить. Але вашу справу краще хай розповість герцогові хто близький до двору. Я б охоче зробив це сам, коли б мені не відібрали дорогоцінної скриньки, що була за доказ мойого до нього доручення.

— Це він напускає туману, — прошепотів Доненгуґель бернцеві; крамар хоче від нас винагороди за скриньку. Навіть ляндаман хвилину мовчав.

— Ми вважаємо за свій обов'язок заплатити тобі за цю втрату: і ми зробимо це! — нарешті озвався.

— Хоч би й двадцять цехінів! — гаряче закричав депутат.

— На те жодного права не маю, — сказав Філіпсон, — бо я раніше вирізнився з вашого посольства. Я жалкую не тому, що скринька коштовна, хоч ціна їй вища за кожну, яку можете собі уявити, а тому, що це умовний знак між однією особою та Карлом Бургундським.

— Скриньку шукатимуть, — рішуче ухвалив ляндаман. Хтось постукав у двері. Рудольф вийшов, за мить повернувся — вуста стримували посмішку — й сказав:

— То наш добрий Зіґізмунд. Пускати?

— Чого б? — озвався Зіґізмундів батько.

— Дозвольте йому увійти, — мовив Філіпсон, — може з того що й вийде. Хоч він міркує повільно, але йому дуже часто спадають на думку поважні речі.

Арнольд Бідерман тішився з такої заяви, але боявся за синові слова Зіґізмунд упевнено ввійшов та мовчки подав Філіпсонові скриньку з намистом.

— Ця гарненька річ ваша, сказав мені Артур, і ви мабуть не від того, щоб її одержати. Філіпсон страшенно зрадів.

— О, як я вдячний тобі! Все буде гаразд! Але де ти знайшов її?

— Я, — відказав Зіґізмунд, — став якнайближче до ешафоту, бо вперше був присутній на страті. Помітив, як кат потихеньку вийняв у небіжчика щось із-за пазухи й хапливо сховав. Тільки пішли чутки про крадіжку дорогоцінної речі, я зразу побіг його одшукувати. Знайшов у міському трактирі та з келепом у руках скриньку забрав і… і… я лишив його бенкетувати… ось уся пригода.

— Ну й молодець, — сказав Філіпсон, і зараз же додав: друже, будь ласка, віднеси цю скриньку Артурові.

Задоволений Зіґізмунд пішов.