Карло Сміливий - Скотт Вальтер

А лихого не мислим. Інакше не прийшло б нас так мало.

— Хто ви? Чого з'явилися сюди? — спитав Кіліян нахабним тоном, як говорив з усіма губернатор.

— Уповноважені, — тихо й лагідно відповідав Бідерман, нічим не виявляючи, що його зневажено. — Уповноважені від вільних сполучених швайцарських кантонів та міста Золурну. Маємо доручення від законодавчої ради до бургундського герцога в дуже важливих справах для обидвох держав. Сподіваємось з повелителем вашого начальника підписати довгий мир на умовах вигідних обом країнам.

— Покажіть мені грамоти!

— З вашого дозволу ми встигнемо їх показати самому губернаторові.

— Он ви як? Гаразд! Але послухайте моєї поради: буває краще вернути назад, ніж посуватися уперед. Мій начальник, та повелитель мойого начальника, — о, з ними важче мати справу, ніж з базельськими крамарями, що їм продаєте ваш сир. Вертайте додому! Ось моя дружня пересторога.

— За пораду вам дяка, — сказав ляндаман, вихоплюючись уперед перед бернцем, що в запалі хтів щось кричати. — Наш путь через Ля-Ферет і ми його зробимо.

— Увіходьте ж, хай ухоплять чорти вас, — сказав Кіліян. Він сподівався їх налякавши примусити справді вернутися назад. Але швайцарці опинилися в місті.

Та кілька кроків зробили, коли їм заступили дорогу кози. Тоді вони вишикувались трьома лавами, посередині жінки й депутати. Невеличка колона була звернена фронтом обабіч вулиці, а передні намірялися вишикуваною лавою рушити, скоро заберуть ті вози. Тимчасом з бічних дверей високої вежі вийшов озброєний лицар. Причілля в шоломі було підняте. Він загрозливо закричав:

— Хто ви? Чого вдерлись озброєні до міста, де військо бургундського герцога?

— Ми мирні люди, хоч і носимо зброю, — відповів ляндаман. — Ми депутати від міст Берну та Золурну, від кантонів Урі, Швіцю та Інтервальдена, послані на перемови про важливі справи до бургундського та лотарінзького герцога.

— Які міста, які кантони! — промовив ля-феретський губернатор. — Ніколи не чував таких назв між вільними містами Німеччини. Берн? Цього ще бракувало… Чи то давно Берн є вільне місто?

— З двадцять першого червня, — відказав Бідерман, — тисячу триста тридцять дев'ятого року: з дня Лявпенської битви.

— Мовчи, не вихваляйся! Думаєш напустити мені туману? — лицар сіл та якихось містечок, що чинили заколот в Альпійських горах! Знаю, повставши проти імператора в своїх проваллях та засідках, вони забили кілька лицарів австрійського герцога. Але хіба ж нікчемні бунтарі можуть мати нахабство привласнювати собі назву вільного уряду й мати перемови з таким могутнім державцем, як Карло Бургундський?

Ляндаман спокійно на нього подивився.

— Дозвольте нагадати, що за вашими власними лицарськими законами, коли сильніший зневажає слабшого, або шляхтич ображає міщанина, цей вчинок касує між ними клясову різницю, і зухвалець мусить зневаженого задовольнити так, як той сам захоче.

— Забирайся в гори, нахабо! — закричав гордовитий лицар. — Розчісуй там бороду та печи каштани! Невже мусимо терпіти, щоб якісь пацюки та миші з нір наших мурів зневажали своєю присутністю нас та вихвалялись якоюсь свободою?! Таких ми душимо закаблуками своїх чобіт!

— Ми не такі люди, щоб нас топтати ногами, — байдуже промовив Бідерман. — Покиньте, лицарю, мову таку, бо з того може спалахнути війна. Краще слухайте мирних слів. Звільніть нашого супутника, англійського купця Філіпсона. Хай заплатить вам викуп, а ми похвалимо вас герцогові Карлу.

— Справді, яка великодушність! — глузливо скричав Арчібальд.—

Таки йняти вам віри?

— Даю слово чести!

— Зухвальче! — закричав лицар. — Ти, ти зважився пропонувати умови й таку запоруку? Не бачити вам Бургундії, а коли підете туди, хіба з ланцюгами на ногах, з мотузами на шиї. Геть! — зарепетував голосніш, — "Бургундія та відсіч!"

Тут вибігли салдати й оточили швайцарців. На фортеційний вал також вибігли люди. Інші з'являлися з дверей, стояли в вікнах, усі готові до нападу.

Але невеликий швайцарський загін не злякався. Бідерман вирішив пробиватись. Бічні сторони стали одна до одної спинами, щоб відбивати напад з будинків. Було ясно, що тільки силою, ріками крови можна скорити цю жменьку відважних вояків. Сам Арчібальд це відчув і довго не давав наказу нападати. Раптом ззаду пролунав крик:

— Зрада! Зрада!

Увесь у грязюці підбіг до губернатора салдат і, захеканий крикнув:

— Полонений утік! Громадяни впускають ворога до фортеці. А в'язня я намагався затримати… мене вартові кинули в багно…

— Кіліяне! — скричав губернатор. — Бери сорок чоловіка й мчи до північної брами. Ріж! Коли! Рубай! Кидай з валу всіх — і ворогів і громадян! А тут я вже сам…

Кіліян метнувся виконувати наказ. Та в цю мить повітря затремтіло від гучних голосів:

— Базель! Базель! Свобода! Свобода! Настав наш ча:!

Вулицю сповнили базельські юнаки. Швайцарці, що розташувались були позаду посольства, й собі приєдналися миттю до них. Набігло сила-силенна ля-феретських громадян, добре озброєних — були ж бо вони вартові, це ж ніхто інший, як вони таки справді впустили Арчібальдових ворогів.

Залога, яка так була вже стерялась, кинулась у розтіч, дехто, рятуючи своє життя, просто з валу стрибав до рову. Кіліян та кілька одчайдушних вояків завзято билися. А ляндаманів загін стояв тихо, Бідерман не дозволяв їм заходити в бій.

— Не забивайте нікого! — кричав він. — Де Рудольф? Куди він подівся? Артуре, не виходь з лав! Можна боронити життя та й годі.

Колотнеча скінчилася швидко. Кінець-кінцем Гаґенбахові вояки лежали покотом у крові. Навколо глушливо ревли переможці.

Артур сказав Бідерманові:

— Я тут лишатись не можу. Йду шукати батька; такий зчинився шарварок, — щоб, бува, під гарячу руч його не забили.

— Твоя правда. Ходімо, я поможу тобі. Брязкіт зброї меншає кожну мить, треба сподіватися, бійці незабаром кінець. Цімермане! Бонштетене! Благаю, втримайте наших, щоб не брали участи в борні! Хай базельці сами відповідають за свої вчинки! Я зараз вернусь.

Старий швиденько почвалав за Артуром. Добра пам'ять привела юнака до того місця, де вже раз довелося. йому побувати. Там стояв похмурий чоловік у шкіряному вбранні; йому біля пояса висіли ключі.

— Де в'язниця англійського купця? — закричав Артур.

— Которого? Старого, чи молодого?

В'язничий, видимо, добре проспав усі події — і Артурову втечу, і цілу збройну сутичку, міський переворот. Артур дуже здивувався.

— Старого, звичайно. Молодий уже від тебе втік.

— Коли так, ідіть от сюди! — в'язничий зняв залізного засува з важких дверей.

В кутку темного льоху лежав чоловік. Обидва підбігли до нього, підвели, обіймали.

— Батьку!

— Друже! Як вам?

— Дуже добре, якщо ви озброєні прийшли сюди переможцями, але зле, якщо маєте поділити мою долю!

— Ні, ні! — мовив Бідерман. — Ми були в небезпеці, але все минуло. Спирайтесь на мене, друже, ходімо мерщій! Десь грюкнуло залізо.

— Заприсягаюся! — закричав Артур, що одразу збагнув у чому річ, — або в'язничий засунув двері, або засув вирвався йому з рук.

Ми замкнені, і звільнити нас можна тільки знадвору. Гей! Одчиняй, або помреш!

Добувався, мов прибій бурхливого моря, галасливий гомін людського потоку. Гриміло повстання.

— Твойого крику мабуть він не чує, — сказав старий Філіпсон, — це нідочого. Але ви певні, що швайцарці справді взяли місто?

— Ми мирно взяли його, — відповів Бідерман, — хоч жодного сами не кинули вдару.

— Тоді ваші товариші незабаром нас відшукають. Ми з Артуром непомітні постаті, і ніхто не зверне уваги, що нас нема; але ви, ляндамане, надто важлива людина й вони зразу згадають, коли перевірятимуть ваш загін.

— Сподіваюся! Хоч кумедно сидіти, мов кішка замкнена в коморі, прийшовши красти вершки. Хлопче, а ти не можеш нічого придумати, щоб зламати засува?

Артур з хвилину уважно роздивлявся. Не міг нічого придумати.

— Доведеться, — сказав він, — терпляче чекати на звільнення, що його прискорити сами ми не можем нічим.

Арнольд Бідерман, проте, починав гніватися на неуважливість синів та друзів.

— Ціла молодь моя, — хвилювався він, — не знаючи, живий я, чи ні, користується з того, що мене з ними нема, брати участь у борні. Політик Рудольф байдужий цілком, верну я, чи ні. Банарет, Бонштетен, хто називає себе моїм другом, мене покинули, а вони знають, одначе, що безпеку кожного з них я цінував дорожче за мою власну. Це виглядає як змова, як стратегічний хід. Чи не хотіли вони просто позбавитись людини, надто миролюбної, щоб припадати довподоби буйним забіякам, які тільки й мріють про чвари й війну?!

І ляндаман, веселий, спокійний завсіди ляндаман розлютився. Він дуже побоювався, щоб його молодики не накоїли лиха. Коли далекий шум раптом ущух. Настала цілковита тиша.

— Що ж робити? — сказав Артур Філіпсон. — О, коли б вони використали цю мить й перевірили лави, довідались, кого саме нема.

Тільки сказав, зненацька засув немов хтось повернув, одчинив двері, а тоді прожогом помчав назад. Звільнені, навіть, не встигли побачити свойого визволителя.

— То, напевно, в'язничий! — сказав Бідерман. — Він десь злякався, і цілком слушно, що ми більше гнівні на нього за цю витівку, ніж вдячні за волю.

Але треба було поспішати. Вони пішли вгору вузькими сходами й вийшли з вежі на вулицю. Тут й бачили дивне видовисько.

Швайцарські депутати та вартові стояли й досі на тому самому місці, де губернатор хтів напасти на них. Кілька Арчібальдових вояків, без зброї, перелякані оскаженілою юрбою, що повіддю заливала вулиці, стояли, похиливши голови за спинами горян. Але це ще не все.

Вози, що мали перегородити вступ швайцарцям до міста, тепер зсунуто докупи й правили за підставу нашвидку збитому з дощок ешафотові. Посередині на помості стояв стілець, на ньому сидів високий чоловік. Шия та плечі йому були голі, а далі озброєний до п'ят. Обличчя вкривала смертельна блідота. Артур одразу впізнав — то жорстокий губернатор Арчібальд Гаґенбах. Він був прив'язаний до стільця. По праву руч стояв біля нього каноник, з лівого боку, трохи позаду — високий чоловік у червоному спирався обома руками на меча.

І не встиг Відерман розкрити рота, щоб спитати, що це має означати, як каноник відступився назад, кат зробив крок уперед, замахнувся мечем… і голова жертви скотилась на поміст!

Юрба заревла-закричала, скажено заляскала в долоні… з безголового тулуба лилася кров, заливаючи тирсу на помості; кат обійшов усі чотири кутки ешафоту, скромно вклоняючись.