Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Але якщо ви маєте які-небудь заперечення, то саме час їх висловити. Я слухаю.
Я знов заникувато пробурмотів, що не маю заперечень.
— Я так і думав, що не маєте. Таким чином, містере Піп, застереження ми обговорили.— Хоч він звертався до мене вже не без шаноби і називав "містером Піпом", усе-таки в тоні його відчувалась виразна підозріливість, він і досі, говорячи, час від часу заплющував очі й тицяв у мій бік пальцем, наче натякав, що знає про мене всякі прикрі речі, тільки воліє їх не згадувати.— Тепер нам залишилися деякі деталі. Мушу вам сказати, що хоч я й вжив кілька разів слово "сподівання", насправді ви тепер і окрім сподівань дещо вже маєте. Мені довірено суму, якої цілком вистачить на те, щоб ви дістали належну освіту й утримання. Можете вважати мене за свого опікуна. Ну ні! — стримав він мене, коли я спробував висловити подяку.— Я вам прямо кажу, що мені платиться за мої послуги, інакше б я не став їх виявляти. Зміна вашого становища в житті обумовлює те, що вам треба стати освіченішим, і ви, сподіваюся, розумієте, наскільки важливо й необхідно для вас невідкладно скористатися такою можливістю.
Я сказав, що завжди цього прагнув.
— То не має значення, чого ви завжди прагнули, містере Піп,— заперечив він,— треба ближче до діла. Вистачить, якщо ви зараз цього прагнете. Чи можу я ваші слова витлумачити в тому розумінні, що ви готові невідкладно взятися за навчання, маючи відповідного наставника? Так?
Я пробурмотів, що так і є.
— Добре. Тепер треба врахувати ваші нахили. Я, завважте, не думаю, що це розумно, але такі дано мені вказівки. Чи у вас на прикметі який-небудь наставник, що саме його ви воліли б?
Оскільки я зроду не чув ні про яких наставників, окрім Бідді та Вопслової двоюрідної бабці, то й відповів заперечливо.
— Я маю на прикметі одного наставника, який, можливо, й підійшов би для нашої мети,— сказав містер Джеггерс.— Я не рекомендую його, щоб ви знали,— я взагалі ніколи й нікого не рекомендую. Джентльмен, про якого я веду мову, називається містер Метью Покет.
Он як! Я зразу ж згадав це ім'я. Родич міс Гевішем. Той самий Метью, про якого говорили містер і місіс Камілла. Той самий Метью, якому приписано місце в головах міс Гевішем, коли вона лежатиме небіжчицею у своїй весільній сукні на весільному столі.
— Вам це ім'я знайоме? — поцікавився містер Джеггерс і допитливо подивився на мене, після чого заплющив очі, дожидаючи моєї відповіді.
Я відповів, що чув це ім'я.
— Ага! Ви чули це ім'я,— повторив він.— Але річ у тому, якої ви думки з даного питання.
Я сказав, вірніше, спробував сказати, що дуже вдячний йому за рекомендацію…
— Ні, мій юний друже! — урвав він мене, повільно хитаючи своєю великою головою.— Пригадайте-но!
Нічого не пригадавши, я знов почав, що дуже вдячний йому за рекомендацію…
— Ні, мій юний друже,— урвав він мене, хитаючи головою водночас насуплено й усміхнено,— ні, ні, ні. Це дуже добре звучить, але так не годиться: ви надто молоді, щоб мене цим узяти. "Рекомендація" — це не те слово, містере Піп. Пошукайте іншого.
Виправившись, я сказав, що дуже вдячний йому за згадку імені містера Метью Покета…
— Це вже точніше! — скрикнув містер Джеггерс.
— …І,— (докінчив я),— охоче візьмуся за науку під наставництвом цього добродія.
— Гаразд! А зробити це вам найкраще буде у нього в домі. Для вас там усе приготують, але спершу ви побачитеся з його сином, що мешкає в Лондоні. Коли ви прибудете до Лондона?
Я відповів (глянувши на Джо, що стояв непорушно поруч), що можу вирушити хоча б і зараз.
— Однак перед цим,— сказав містер Джеггерс,— вам треба придбати нову одежу, ясна річ, не робочу. Отже, ви прибудете, скажімо, рівно через тиждень. Вам потрібні будуть гроші. Я думаю, залишу вам двадцять гіней.
Містер Джеггерс спокійнісінько добув довгого гаманця, відлічив на стіл згадану суму й підсунув її до мене. Тільки зараз він уперше прийняв ногу зі стільця. Підсунувши гроші, він сів на стільця верхи і, помахуючи гаманцем, втупився в Джо.
— То що ви скажете, Джозефе Гарджері? Ви начебто здивовані?
— А й правда,— рішуче заявив Джо.
— Ви, мабуть, пам'ятаєте нашу з вами домовленість, Що ви для себе нічого не вимагатимете?
— Домовленість така була,— погодився Джо.— І є. І надалі буде.
— Але,— сказав містер Джеггерс, помахуючи гаманцем,— але що, як я маю вказівку дати вам відшкодування у вигляді подарунка?
— Відшкодування за що? — спитав Джо.
— За те, що ви втрачаєте робітника.
Джо по-жіночому чуло поклав мені на плече руку. Пізніше не раз згадуючи, як у ньому поєднувалися сила й лагідність, я порівнював його в думках з паровим молотом, який може роздушити людину або ледь-ледь доторкнутись до шкаралупи яйця й не пошкодити її.
— Що Піп зможе полишити роботу,— сказав Джо,— й жити у почестях та щасті — я буду тільки незмірно радий. Але як ви гадаєте, що гроші здатні відшкодувати мені втрату малюка… коли він ось такий-о прийшов до кузні… і завше були найкращими друзями!..
Ох, любий мій, дорогий Джо,— якого я, невдячний, так легко ладен був покинути,— ти перед моїми очима й зараз постаєш із цією своєю мускулистою ковальською рукою, піднесеною до очей, важко дихають широкі твої груди, спирає голос від хвилювання. Ох, любий мій, такий вірний і самовідданий Джо, я й досі відчуваю ніжне тремтіння твоєї долоні у мене на плечах, схоже на шелест ангелового крила!
Але в ту хвилину я взявся заспокоювати Джо. Я заблукав у лабіринті свого майбутнього добробуту й не міг знов натрапити на наші спільно сходжені стежки. Щоб утішити Джо, я нагадав, що (як він мовив) ми завжди були найкращими друзями і що (як я мовив) ми завжди ними й залишимось. Джо щосили тернув по очах вільною рукою, немов хотів їх видушити, але не сказав ні слова.
Містер Джеггерс дивився на це так, наче бачив у Джо сільського дурника, а в мені — його сторожа. Коли ми трохи заспокоїлися, він сказав, зважуючи на долоні гаманця, замість того щоб помахувати ним, як перше.
— Так ось, Джозефе Гарджері, я попереджаю вас, що це остання ваша нагода. Я не визнаю напівзаходів. Якщо ви бажаєте отримати дарунок, що його я уповноважений вручити вам,— скажіть це, і ви його отримаєте. Якщо ж ви, навпаки, вважаєте…
Він не докінчив, бо на його превеликий подив Джо схопився з місця й ступнув до нього з недвозначним войовничим наміром.
— Тут така справа, що як ти прийшов до мене в дім глузувати й дражнитись, то покажись-но, який ти! Тут така справа, що як у тебе стане духу, то виходь сюди! Тут така справа й ніяка інша, і я на цьому й стоятиму, поки мої сили!
Я відтягнув Джо вбік, і він зразу ж стих, тільки ще заявив мені — достатньо шанобливим тоном, у вигляді чемної перестороги кожному, кого це може стосуватись,— що не дозволить, щоб з нього глузували й дражнилися в його ж таки домі. Містер Джеггерс ще при першому погрозливому порусі Джо підхопився зі стільця й позадкував до дверей. Звідти він і виголосив свою прощальну промову, не виявляючи наміру вернутися всередину кімнати. А сказав він таке:
— Що ж, містере Піп, я гадаю, що чим швидше ви покинете цю оселю — оскільки вам належить стати джентльменом,— тим краще. Отже, ми домовились: рівно через тиждень; до того часу ви отримаєте мою візитну картку з адресою. На поштовому дворі у Лондоні ви зможете найняти екіпаж і приїхати просто до мене. Завважте, я не висловлююсь ні за, ні проти тієї опіки, яку беру на себе. Я виконую цю функцію тому, що мені за неї платять. Тож-бо завважте це собі. Завважте!
Говорячи ці слова, містер Джеггерс тицяв пальцем в обох нас і, мабуть, ще довго б розводився, якби Джо не здавався йому таким небезпечним, через що він визнав за доцільне все-таки забратися.
Він уже наблизився до "Веселих Моряків", де на нього чекала наймана карета, коли мені стрельнула в голову одна думка і я кинувся за ним навздогінці.
— Перепрошую, містере Джеггерс!
— Так,— сказав він, обертаючись.— У чому річ?
— Я хочу, містере Джеггерс, щоб усе було як слід, згідно з вашими вказівками, тож подумав, що краще спитати. Можна мені перед від'їздом попрощатися з усіма своїми знайомими тут?
— Можна,— відповів він, наче не зовсім розуміючи, чого мені треба.
— Я маю на думці знайомих не тільки в селі, а й у місті.
— Можна,— відповів він.— Заперечень немає.
Я подякував йому й побіг додому, де побачив, що Джо вже замкнув парадні двері, вийшов з вітальні й сів у кухні біля вогню, руки поклавши на коліна, а поглядом утупившись у червоний жар. Я й собі сів ближче до коминка й задивився у вогонь, і довгий час ніхто з нас не озивався.
Моя сестра, обмощена подушками, напівлежала у своєму кутку, Бідді з шитвом сиділа біля вогню, Джо сидів поруч з Бідді, а я поруч із Джо навпроти сестри. Що довше я дивився на розжарене вугілля, то все більш відчував, що просто не можу перевести погляд на Джо, а що довшала мовчанка, то важче було мені заговорити.
Нарешті я таки спромігся запитати:
— Джо, ти вже сказав Бідді?
— Ні, Піпе,— відповів Джо, все дивлячись на вогонь і міцно тримаючи руками коліна, наче він роздобувся на секретні дані, що вони збираються втекти від нього.— Це я лишив на тебе, Піпе.
— Ні, краще б ти, Джо.
— Ну, як так, то Піп тепер багатий джентльмен,— сказав Джо,— і хай господь його береже!
Бідді упустила шитво й подивилась на мене. Джо міцно тримав свої коліна й теж дивився на мене. Я дивився на них обох. Потім вони обоє щиро мене привітали, хоч мені вчулася нотка суму в їхніх вітаннях, чим я прикро вразився.
Я заходився переконувати Бідді (а посереднім чином і Джо), як важливо, щоб ніхто з моїх друзів нічого не знав і не згадував про мого доброчинця. Прийде час, і все з'ясується,— зазначив я,— а тепер можна сказати лише те, що з волі цього таємничого заступника переді мною відкриваються великі сподівання. Бідді, не підводячи погляду, кивнула, знов узялася за шитво й сказала, що дуже на це зважатиме; Джо, все ще тримаючи руками коліна, і собі сказав: "Атож, атож, я теж дуже зважатиму, Піпе", після чого вони знову почали вітати мене і так ревно дивуватись моєму піднесенню до рівня джентльмена, аж мені це стало не подобатись.
Бідді добре попомучилася, силкуючись втовкмачити моїй сестрі суть того, що сталося. Але зусилля ці, на мою думку, пішли цілком намарне.