Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Але дозвольте поставити вам одне запитання. Знаєте ви чи не знаєте, що англійський закон вважає людину невинною, поки не доведено — поки не доведено! — її провини?
— Сер,— почав містер Вопсл,— оскільки я англієць, то…
— Ну, ну? — напосідав незнайомець, покусуючи вказівного пальця й киваючи у бік містера Вопсла.— Не ухиляйтесь від запитання. Або ви знаєте це, або не знаєте. Одне з двох. То що саме?
Він стояв, схиливши голову набік і сам схилившись у грізно-запитальній позі, і штрикав пальцем у містера Вопсла, наче хотів затаврувати його, перше ніж знову куснути пальця.
— То як? — спитав він.— Знаєте ви чи не знаєте?
— Звичайно, знаю,— відповів містер Вопсл.
— Звичайно, знаєте. Чому ж ви так зразу й не сказали? Тепер я вас ще одне запитаю.— Він заволодів містером Вопслом, наче мав на це якесь особливе право.— А чи знаєте ви, що жодного зі свідків ще не було піддано перехресному допитові?
Містер Вопсл почав: "Я можу тільки сказати…" — але незнайомець урвав його:
— Що? Ви не хочете прямо відповідати на запитання, так чи ні? Тоді спробуємо ще раз.— Він знов штрикнув пальцем у нього.— Слухайте уважно. Відомо вам чи не відомо, що жодного зі свідків ще не було піддано перехресному допитові? Я хочу від вас тільки одне слово: відомо вам чи невідомо?
Містер Вопсл завагався і почав падати в наших очах.
— Ну? — наполягав незнайомець.— То я вам допоможу. Ви не варті цього, але я вам допоможу. Гляньте на цей аркуш паперу, що у вас у руках. Що це таке?
— Що це таке?— повторив містер Вопсл, розгублено поглядаючи на газету.
— Чи це,— вів далі незнайомець у своїй вельми глузливій манері, коли кожне наступне слово могло ошелешити несподіванкою,— той самий друкований орган, який ви тільки-но читали?
— Авжеж так.
— Авжеж так. Ну, тоді загляньте до нього і скажіть мені, чи не написано там з достатньою чіткістю, що обвинувачений за порадою своїх законних адвокатів вирішив поки що утриматись від оборони?
— Я щойно ж читав це,— благально промовив містер Вопсл.
— Немає значення, що ви щойно читали, я не питаю вас, що ви щойно читали. Про мене читайте хоч би й "Отче наш" задом наперед — можливо, вам до цього й не звикати. Але вернімся до газети. Ні-ні-ні, мій друже, не на початку шпальти, ви чудово знаєте, що внизу, внизу! (В усіх нас промайнула думка, що містер Вопсл силкується викрутитись.) Ну? Знайшли це місце?
— Ось воно,— сказав містер Вопсл.
— Тоді пробіжіть цей абзац оком і скажіть мені, чи не написано там з достатньою чіткістю, що за порадою своїх законних адвокатів обвинувачений вирішив поки що повністю утриматись від оборони? Ну? Прочитали?
Містер Вопсл відповів:
— Саме таких слів тут немає.
— Саме таких слів немає! — зневажливо повторив джентльмен.— А саме такий зміст є?
— Зміст є,— погодився містер Вопсл.
— Є,— знов повторив незнайомець і, простягши праву руку в бік свідка, Вопсла, обвів поглядом решту присутніх.— А тепер я вас питаю, що ви скажете про сумління добродія, який, маючи перед очима ці рядки, може спокійно лягти спати після того, як він визнав свого ближнього винним, навіть не вислухавши його?
Ми всі почали підозрювати, що містер Вопсл зовсім не той, за кого себе видає, і що ось-ось його остаточно викриють.
— І ще зверніть увагу, що такого добродія,— вів далі незнайомець, осудливо вказуючи пальцем на містера Вопсла,— що такого добродія можуть призначити до складу присяжних саме в цій справі, і що він, так сильно заплямувавши себе, може повернутися до лона своєї родини й спокійно лягти спати після того, як урочисто присягнув, що розглядатиме суперечку поміж нашим найяснішим королем і підсудним з усією можливою старанністю й ретельністю і винесе об'єктивний присуд згідно з показами, і нехай допоможе йому господь!
Ми всі були глибоко переконані, що бідолашний Вопсл зайшов надто далеко і що краще йому схаменутись, поки не пізно.
Незнайомий джентльмен з владним виразом на обличчі і з таким виглядом, наче про кожного з нас він знає якусь таємницю і може заіграшки згубити того, чию таємницю він надумав би розкрити, відійшов від лавки, до спинки якої був прихилився, і став поміж двома рядами лавок ближче до вогню, ліву руку встромивши в кишеню й покусуючи пальця на правій.
— За наявними у мене даними,— сказав він, оглядаючи наші принишклі обличчя,— серед вас має бути коваль на ім'я Джозеф — або Джо — Гарджері. Отже, хто це?
— Це я,— сказав Джо.
Незнайомий джентльмен пальцем підкликав його до себе, і Джо підійшов.
— Ви масте підмайстра,— вів далі незнайомець,— якого звичайно називають Піп. Він тут?
— Я тут! — вихопилось у мене.
Незнайомець не впізнав мене, але я впізнав у ньому того самого джентльмена, якого бачив на сходах у міс Гевішем, коли був там удруге. Я розпізнав його, ще як він роздивлявся присутніх, прихилившись до лавки, а тепер, коли він стояв поруч, поклавши руку мені на плече, я пригадав усе до найдрібнішої деталі — який він головатий, який смуглошкірий, які в нього глибоко посаджені очі, кущисті чорні брови, масивний ланцюжок від годинника, підборіддя й баки в чорних цяточках і навіть яким пахучим милом відгонила його здорова рука.
— Мені треба переговорити з вами двома без свідків,— сказав він, неквапливо змірявши мене очима.— На це треба трохи часу. Мабуть, нам краще піти до вашої оселі. Тут я волів би не говорити про суть справи; згодом ви можете розповісти своїм приятелям більшу чи меншу її частину, як вам захочеться, але мене це вже не обходить.
Серед враженої тиші ми втрьох покинули "Веселих Моряків" і, охоплені враженою тишею, пішли додому. Дорогою незнайомий джентльмен то поглядав на мене, то покусував бік пальця. Коли ми були вже близько дому, Джо, маючи невиразний здогад, що нагода випала незвичайна й урочиста, метнувся вперед і відімкнув парадні двері. Розмова наша відбувалась у святковій вітальні, тьмяно освітленій однією свічкою.
Почалося з того, що незнайомий джентльмен сів за стіл, присунув до себе свічку й проглянув якісь нотатки у своєму записнику. Тоді сховав його й відставив свічку трохи вбік, перед цим пильно подивившись у темряву кімнати, щоб упевнитись, де Джо, а де я.
— Моє прізвище,— сказав він,— Джеггерс, я адвокат з Лондона. Моя особа досить-таки відома. Справа, яку мені з вами треба залагодити, вельми своєрідна, і, мушу попередити вас, постала вона не з моєї ініціативи. Якби спитали моєї ради, я б тут не був. Але моєї ради не спитали, і ось я перед вами. Я роблю те, що маю зробити як повірник іншої особи. Не більше і не менше.
Виявивши, що з того місця, де він сидить, йому не дуже добре видно нас, він підвівся, перекинув ногу через спинку стільця й нахилився вперед. Ось у такому положенні — одна нога на стільці, а друга на підлозі,— він і провадив розмову.
— Так-от, Джозефе Гарджері, мені доручено звільнити вас від цього юнака, вашого підмайстра. Ви не будете заперечувати проти того, щоб на його прохання і задля його добра розірвати з ним договір? Ви нічого за це не вимагали б?
— Боронь боже, щоб я чогось вимагав за те, що не стану поперек дороги Піпові! — вражено відказав Джо.
— "Воронь боже" — це святобливо, але не по суті,— зауважив містер Джеггерс.— Питання стоїть так: ви нічого б не вимагали? Ви нічого не вимагаєте?
— Я й відповідаю — ні,— відрубав Джо.
Містер Джеггерс кинув на Джо такий погляд, наче вважав його через цю безкорисливість останнім ідіотом, хоча з абсолютною певністю я не можу цього твердити, настільки весь був охоплений подивом і цікавістю.
— Дуже добре,— сказав містер Джеггерс.— Запам'ятайте цю свою заяву і не пробуйте від неї відступитись.
— Та хто це збирається відступатись? — спалахнув Джо.
— А я не кажу, що хтось збирається відступатись. У вас є собака?
— Є, ну й що з того?
— А те, що Гавкун — добрий собака, але Хапун — кращий. Отож майте це на увазі,— повторив містер Джеггерс, заплющуючи очі й киваючи головою Джо так, немов прощав йому якусь провину.— Але повернімось до цього юнака. Я маю повідомити йому, що перед ним відкриваються Великі Сподівання.
Джо і я ошелешено порозкривали роти й подивились один на одного.
— Мені доручено повідомити його,— мовив далі містер Джеггерс, вказуючи на мене пальцем,— що він успадкує чималу маєтність. Далі, теперішній власник цієї маєтності висловив бажання, щоб він негайно покинув свій попередній спосіб життя, виїхав звідси й дістав виховання, яке личить джентльменові, інакше, кажучи, юнакові з великими сподіваннями.
Моя мрія здійснилась, твереза реальність перевищила найнестримнішу мою фантазію — міс Гевішем вирішила забезпечити мені величне майбутнє!
— А тепер, містере Піп,— вів далі адвокат,— я маю дещо сказати вам особисто. По-перше, вам слід знати, що особа, за вказівками якої я дію, бажає, щоб ви назавжди зберегли прізвище Піп. Гадаю, що не важко буде дотримати цієї невеличкої умови, яка гарантує вам здійснення великих сподівань. Але якщо ви маєте які-небудь заперечення, то саме час їх висловити.
Серце моє колотилось так сильно, і у вухах так дзвеніло, аж я насилу видушив із себе, що не маю ніяких заперечень.
— Я так і думав, що не маєте! По-друге, містере Піп, вам слід знати, що ім'я вашого щедрого доброчинця залишається у глибокій таємниці, доки ця особа сама не вирішить розкритися. Я уповноважений заявити, що згадана особа має намір зробити це при побаченні з вами. Коли й де це станеться, я не можу сказати, та й ніхто не може. До того часу, можливо, мине багато років. Ви повинні твердо запам'ятати, що при спілкуванні зі мною вам категорично забороняється розпитувати мене про це, висловлювати на цю тему здогадки чи натяки, які могли хоча б віддалено стосуватись якої-небудь особи, саме як даної особи. Якщо у вас є певні припущення щодо цього, тримайте їх при собі. Не має значення, які причини викликали цю заборону, чи вони досить поважні й обгрунтовані, чи це просто примха. Вас це не повинно цікавити. Умови, отже, викладено. Ваше прийняття цих умов і обіцянка суворо їх дотримуватися — така остання умова, що її поставила особа, з доручення якої я виступаю і за вчинки якої я ні в чому іншому не відповідаю. Це і є та сама особа, з якою пов'язано ваші сподівання, і таємниця її відома тільки їй та мені. Ця умова також не дуже обтяжлива, тим більше, коли врахувати, що на вас чекає блискуче майбутнє.
