Гіркий сміх - Вале Пер

Свого часу його, мабуть, звільнять і передадуть" до якогось закладу для психічнохворих.

Десь за чверть години двері відчинилися, і вартовий у темно-синій уніформі впустив лисуватого, худого, невисокого чоловіка років шістдесяти. Чоловік став, біля самого порога, всміхнувся і чемно вклонився. Кольберг підійшов до нього й потиснув йому руку.

– Кольберг.

– Біргерсон.

Він був приємний і балакучий.

– Молодший слідчий Стенстрем? Так, я його пам'ятаю. Дуже симпатичний. Передайте, будь ласка, йому вітання.

– Він помер.

– Помер? Важко повірити. Такий молодий… Як це сталося?

– Саме про це я й хочу з вами поговорити. Кольберг пояснив, що йому потрібно.

– Я цілу ніч прослухував записи на стрічці, – на закінчення сказав він. – Але я думаю, що ви не вмикали магнітофона, коли, наприклад, пили каву абощо.

– Не вмикали.

– Але й тоді розмовляли?

– Так. Принаймні часто.

– Про що?

– Про все на світі.

– Ви не могли б згадати, що найдужче зацікавило Стенстрема?

Біргерсон подумав і похитав головою.

– То були просто балачки. Про се, про те. Не про щось особливе. Що б його могло зацікавити?

– Саме це я й хотів би знати.

Кольберг витяг записника, якого дала йому Оса, й показав його Біргерсонові.

– Це вам ні про що не каже? Чого він написав слово "Морріс"?

Обличчя в Біргерсона проясніло.

– Ми, мабуть, розмовляли про машини. Я мав "Морріс-8", знаєте, таку велику. І мабуть, у зв'язку з чимось згадав про неї.

– Ага. Коли ви щось згадаєте, подзвоніть мені. Будь-коли.

– Машина в мене була стара й непоказна. Зате як їздила! Моя… дружина соромилася її. Казала, що всі мають нові, а ми такий старий шарабан…

Він закліпав очима й замовк.

Кольберг швидко скінчив розмову. Коли вартовий вивів убивцю, до кімнати зайшов молодий лікар у білому халаті.

– Ну, як вам сподобався Біргерсон?

– Він справляє приємне враження.

– Так, – сказав лікар. – Він молодець. Єдине, чого йому було треба, – це позбутися тієї відьми, з якою він був одружений.

Кольберг пильно глянув на нього, сховав свої папери й вийшов.

Була субота, десь пів на дванадцяту ночі. Гунвальд Ларсон змерз, хоч одяг найтепліше пальто, хутряну шайку й лижні штани і взув лижні черевики. Він стояв у під'їзді будинку на Тегнергатан, 53, так тихо, як тільки може стояти поліцейський. Стояв тут не випадково, і його важко було б помітити в темряві. Він простояв уже тут чотири години і до того ж не вперше, а вдесяте чи вдванадцяте.

Він уже хотів вертатися додому, коли погасне світло в тих вікнах, за якими він стежив. Зрештою, він нічого цікавого й не сподівався. Проте за чверть до дванадцятої перед будинком з протилежного боку зупинився сірий мерседес з чужоземним номером. З нього вийшов якийсь чоловік, відчинив багажник і взяв валізку. Тоді перейшов тротуар, відімкнув браму і зник на подвір'ї. Через дві хвилини спалахнуло світло за спущеними завісами у двох кімнатах на першому поверсі.

Гунвальд Ларсон швидким, сягнистим кроком перейшов вулицю. Він підібрав відповідний ключ ще два тижні тому. Зайшовши до будинку, він скинув пальто, гарно вгорнув його, перевісив через поруччя мармурових сходів, а на пальто поклав хутряну шапку. Потім розстебнув піджак і поклав руку на револьвер, пристебнутий до пояса.

Він давно вже знав, що двері відчиняються всередину. Дивлячись на них, він думав, що коли ввірветься до кімнати без поважної причини, то порушить право і йому напевне зроблять догану або навіть звільнять.

Потім ударом ноги виламав двері.

Туре Ассарсон і чоловік, що вийшов з чужоземної машини, стояли біля письмового столу. Образно кажучи, обидва були як громом прибиті. Бо вони саме відчинили валізку, що лежала на столі.

Гунвальд Ларсон, спрямувавши на них пістолет, докінчив думку, почату на сходах: "Але байдуже, я завжди можу знов стати моряком".

Він підійшов до телефону й набрав потрібний номер, Набрав лівою рукою, не опускаючи зброї. Він мовчав. Ті двоє також мовчали. Все було зрозуміло і без слів.

У валізці було двісті п'ятдесят тисяч таблеток наркотиків. На нелегальному ринку вони коштували близько мільйона шведських крон.

Гунвальд Ларсон повернувся до своєї квартири на Болмура о третій ночі. Він був неодружений і мешкав сам. Як звичайно, він хвилин двадцять мився у ванній, потім надяг піжаму й ліг. Лежачи в ліжку, він розгорнув роман, який почав читати кілька днів тому, але вже через дві сторінки відклав книжку й сягнув по телефонний апарат. Притягши його ближче, він набрав номер Мартіна Бека.

Гунвальд Ларсон узяв собі за принцип не думати про роботу, коли був удома, і не міг згадати, щоб колись дзвонив по телефону, як уже лежав у ліжку.

Після другого сигналу він почув голос Мартіна Бека.

– Привіт, – сказав Гунвальд Ларсон. – Ти вже чув про Ассарсона?

– Так.

– А я ось що подумав.

– Що?

– Що ми, мабуть, ішли не в тому напрямку. Стенстрем, звичайно, вистежував Єсту Ассарсона. А той, хто стріляв, убив зразу двох зайців: Ассарсона і того, хто за ним стежив.

– Так, у цьому, що ти кажеш, може, і є щось, – погодився Мартін Бек.

Гунвальд Ларсон помилявся. Але все ж таки він спрямовував слідство на правильну стежку.

XXIV

Три вечори поспіль Нордін у своєму мисливському капелюсі й непромокальному пальті ходив по Стокгольму, намагаючись знайти контакт із міським дном. Він навідувався до кав'ярень, ресторанів, танцювальних зал, де, за словами Білявої Малін, бував Єрансон.

Часом він їздив машиною, а в п'ятницю ввечері сидів у ній і стежив за площею Маріаторг, проте не помітив нічого цікавого, крім двох чоловіків, що також стежили за площею з машин. Він їх не знав, але здогадався, що це районний цивільний патруль або хтось із відділу боротьби з наркоманією.

Ці подорожі не збагатили його новими фактами про чоловіка, що звався Нільс Ерік Єрансон. Однак за ці дні він усе-таки доповнив інформацію Білявої Малін даними, які добув зі списків населення, з церковних книг, від контори найму моряків і від колишньої дружини Єрансона, яка мешкала в Борасі й заявила, що майже забула свого першого чоловіка. Вона не бачила його близько двадцяти років.

У суботу вранці він доповів про свої мізерні здобутки Мартінові Беку. Потім сів і заходився писати до дружини в Сундсвал довгого, сумного листа, час від часу винувато поглядаючи на Ренна й Кольберга, що завзято вистукували на машинках.

Не встиг він дописати листа, як до кімнати зайшов Мартін Бек.

– Що за йолоп послав тебе в місто? – запитав він.

Нордін швиденько накрив лист копією рапорту, бо саме написав: "… а Мартін Бек з кожним днем стає чудніший і сердитіший".

Кольберг витяг з машинки аркуш і сказав:

– Ти.

– Що? Я?

– Авжеж. "У середу, коли тут була Білява Малін. Мартін Бек недовірливо дивився на Кольберга.

– Дивно, що я не пригадую, – сказав він. – Та все одно безглуздо давати таке доручення норландцеві, який навіть добре не знає, як потрапити на Стуреплан.

Нордін був ображений, але в глибині душі визнавав, що Мартін Бек каже правду.

– Ренне, дізнайся ти, де бував Єрансон, з ким він водився і що робив, – сказав Мартін Бек. – Спробуй також спіймати того Б'єрка, в якого він мешкав.

– Гаразд, – відповів Ренн.

Він складав список усіх можливих значень останніх слів Шверіна. Першим він написав: "Дегенерат якийсь". І останнім: "Дурнуватий якийсь".

Кожен провадив свою ланку слідства.

У понеділок Мартін Бек устав о пів на сьому після майже безсонної ночі. Він почував себе погано, і від чашки шоколаду, яку він випив у кухні разом з дочкою, йому також не стало краще. Решта членів родини ще не з'явилися. Дружина вранці міцно спала, і цю її властивість, мабуть, успадкував син, якому щоразу важко було рано вставати. Але Інгрід прокидалася о пів на сьому і замикала за собою двері в коридорі о чверть на восьму. Завжди. Вона часто казала, що по ній можна перевіряти годинник.

Інгрід явно полюбляла шаблонні фрази. Можна було б скласти збірку її щоденних висловів і продати як посібник для тих журналістів, що вже виписались. Як своєрідну шпаргалку. "Книжка мала б називатися "Вмій говорити й писати", – подумав Мартін Бек.

– Про що ти думаєш? – запитала Інгрід.

– Ні про що, – машинально відповів він.

– Я з весни не бачила, щоб ти колись сміявся.

Мартін Бек відірвав очі від клейонки, розмальованої гномами, глянув на дочку і спробував усміхнутися. Інгрід була гарна дівчина, але ж це не причина для сміху. Вона підвелася й пішла по свої книжки. Коли Мартін Бек надів капелюха й пальто, вона вже чекала на нього, тримаючись за ручку дверей. Він узяв у неї книжки. Портфель був старий, витертий, обліплений барвистими значками.

Це він також зробив машинально. Він носив портфель Інгрід так само, як дев'ять років тому, коли вона вперше пішла до школи. Але тоді він вів її за руку. За маленьку ручку, вогку й тремтячу від збудження. Коли він перестав водити її за руку? Він уже не пам'ятав.

– На святвечір ти будеш сміятися, – мовила Інгрід.

– Справді?

– Так. Коли отримаєш від мене подарунок. – Інгрід наморщила лоба й додала: – Не можу собі уявити, щоб він когось не розсмішив.

– А що б ти хотіла мати?

– Коня.

– Де ж ти його поставиш?

– Не знаю. Та однаково хотіла б коня.

– Ти знаєш, скільки він коштує?

– На жаль, знаю.

Вони попрощалися.

На Куигсгольмсгатан його чекав Гунвальд Ларсон і висновок, який навіть не заслуговував, щоб його назвати висновком з припущень. Гаммар був такий люб'язний, що відзначив це напередодні.

– Як там з алібі Туре. Ассарсона? – запитав Гунвальд Ларсон.

– Його алібі належить до найпевніших в історії криміналістики, – відповів Мартін Бек. – Бо він саме тоді виголошував промову перед двадцятьма п'ятьма особами. Він був у міському готелі в Седертельє.

– Ага, – похмуро мовив Гунвальд Ларсон.

– А крім того, даруй мені, припущення, що Єста Ассарсон не помітив би власного брата, який сідав в автобус із автоматом під плащем, здається не зовсім логічним.

Щодо плаща, – мовив Гунвальд Ларсон, – то він мав бути досить широкий, коли вбивця міг сховати під ним автомат. Якщо тільки він не тримав його у валізці.

– Тут ти маєш слушність, – погодився Мартін Бек.

– Часом справді буває, що я маю слушність.

– І в цьому твоє щастя, – мовив Мартін Бек. – Якби позавчора ввечері ти помилився, нам би тепер було непереливки. Але ти колись таки вскочиш у халепу, Гунвальде, – додав він.

– Не думаю, – мовив Гунвальд Ларсон і вийшов з кімнати..

У дверях він зіткнувся з Кольбергом, який швидко відступив убік і, змірявши поглядом його широку спину, запитав:

– Як там живий тиран? Невдоволений?

Мартін Бек кивнув головою.