Гіркий сміх - Вале Пер
Хоч особисто я не дуже вірю в це припущення. – Він на мить замовк, тоді сказав: – Оке вмів дуже спритно стежити за людьми, яких у чомусь підозрівали. Це його розважало.
– Я знаю, – сказала Оса.
– Стежити за кимось можна двома способами, – повів далі Кольберг. – Або ходиш за ним якомога непомітніше, щоб дізнатися про його наміри, або переслідуєш цілком відверто, щоб довести його до відчаю і змусити вибухнути чи якось інакше зрадити себе. Стенстрем опанував обидва ці способи краще, ніж будь-хто інший.
– Чи ще хтось, крім тебе, так. думає? – спитала Оса.
– Так. Принаймні Мартін Бек і Меландер. – Він почухав потилицю й додав: – Але таке припущення має багато слабких сторін. Ми тепер не будемо на ньому спинятися.
Вона кивнула і спитала:
– То що ж ти хочеш дізнатися?
– Я й сам добре не знаю. Якось треба рушити далі. Я не певен, що в усьому тебе зрозумів. Що, наприклад, ти мала на думці, коли казала, що він останнім часом носив зброю і що це його розважало. Коли це – останнім часом?
– Коли я зустріла Оке більше як чотири роки тому, він ще був трохи хлопчакуватий, – спокійно мовила вона.
– В якому розумінні?
– Він був несміливий і дитинний. А коли його вбили три тижні тому, він був уже дорослий. І ця зміна сталася не на роботі, не в твоєму і Бековому товаристві, а тут, удома. Коли ми вперше були разом, он у тій кімнаті, на тому ліжку, останнє, що він скинув із себе, був пістолет.
Кольберг звів брови.
– Тобто сорочки він не скидав. А пістолет поклав на нічний столик. Я задерев'яніла. Щиро кажучи, я тоді не знала, що він служить у поліції, і справді подумала, що впустила до себе якогось божевільного. – Оса пильно глянула на Кольберга й повела далі: – Тоді я зрозуміла. Оке мав двадцять п'ять років, а мені щойно минуло двадцять. Та з нас двох, дорослою чи, як то кажуть, дозрілою була я. Він ходив з пістолетом, і йому здавалося, що це додає йому хвацького вигляду. Я вже казала, що він був хлопчакуватий, і його дуже розважав вигляд голої жінки, яка приголомшено витріщила очі на чоловіка в сорочці і з кобурою. Потім він із цього виріс, але звик носити пістолет, А крім того, він цікавився зброєю… – Вона перебила сама себе і раптом спитала: – Ти хоробрий? Не боїшся фізичної небезпеки?
– Не дуже хоробрий.
– Оке був боягуз, хоч робив усе, щоб перебороти свій страх. Пістолет давав йому певне почуття безпеки.
– Ти казала, що він став дорослий, – мовив Кольберг. – Але з фахового погляду цього не видно. Бо ж він був поліцейським, а дав себе застрілити ззаду. Я вже казав раз, що мені важко цьому повірити.
– Саме так, – мовила Оса Турел. – І я цьому зовсім не вірю. Щось тут не узгоджується.
Кольберг трохи подумав, тоді сказав:
– Вернімося до фактів. Він чимось займався, але ніхто не знає, чим саме. І ти також. Правда?
– Так.
– Чи він якось змінився, поки це сталося?
– Так, – по хвилі мовила вона.
– Як змінився?
– Це нелегко пояснити.
– Може, ці фотографії якось пов'язані з тією зміною?
– Так. Більше, ніж будь-що. – Оса простягла руку, підсунула до себе фотографії і глянула на них. – Щоб говорити з кимось про зміни в Оке, треба йому довіряти, а я не певна, чи довіряю тобі, – мовила вона. – Але все-таки спробую.
У Кольберга змокріли долоні, і він витер їх об штани. Вони помінялися ролями: тепер вона була спокійна, а він хвилювався.
– Я кохала Оке, – мовила вона. – З самого початку. Ми почуттєво не зовсім пасували одне до одного. В нас був різний темперамент. А також неоднакові вимоги. – Оса пильно глянула на Кольберга. – Але й так можна бути щасливим. Можна навчитися бути щасливим. Тобі це відомо?
– Ні.
– Ми цьому найкращий доказ. Ми навчилися. Думаю, ти розумієш мене?
Кольберг кивнув головою.
– Бек не зрозумів би, – мовила вона. – А тим паче Ренн чи хтось, кого я знаю. – Вона знизала плечима. – В кожному разі ми навчилися бути щасливими. Пристосувались одне до одного, і нам було добре.
Кольберг на хвилину забув, що треба слухати. Він ніколи не задумувався над тим, що існує ще й така альтернатива.
– Це було нелегко, – повела вона далі. – Спробую тобі пояснити. Бо без цього не можна пояснити, як саме змінився Оке. Навіть коли б я розповіла безліч дрібниць, що стосуються мого особистого життя, то не певна, чи ти б зрозумів. – Вона закашлялась і діловито зауважила: – Останнім часом я надто багато курила.
Кольберг відчув, що зараз станеться якась зміна. Раптом він усміхнувся. Оса також усміхнулася, гірко, але все ж таки всміхнулася.
– Отже, треба кінчати з цим, – мовила вона. – Чим швидше, тим краще. На жаль, я сором'язлива. Дивно, правда ж?
– Зовсім не дивно, – сказав Кольберг. – Я сам страшенно сором'язливий. А втім, сором'язливість іде в парі з чутливістю.
– До зустрічі з Оке я взагалі думала, що я німфоманка чи якась божевільна, – швидко мовила вона. – Потім ми закохалися одне в одного й почали пристосовуватись: я до нього, а він до мене. Я дуже цього хотіла. Зрештою, Оке також. І нам пощастило. Я навіть ніколи не уявляла собі, що може бути так гарно. Я забула, що я пожадливіша за нього, спершу ми кілька разів говорили про це, а потім уже й не згадували. Не було потреби. Нам було дуже добре, і нічого більше ми не бажали. Отже, ми не обдурювали одне одного, як ти сказав. Та ось…
– … раптом цього літа, – підхопив Кольберг.
Оса прихильно глянула на нього.
– Саме так. Цього літа ми поїхали на Мальорку. Якраз у той час у Стокгольмі стався дуже поганий, прикрий випадок.
– Так, убивство в парку.
– Атож. Поки ми вернулися, злочинця знайшли. Оке був невдоволений. – Вона трохи помовчала, потім повела далі так само швидко і плавно: – Це звучить негарно, але багато з того, що я сказала і що ще скажу, звучить негарно. Факт лишається фактом, Оке був невдоволений, що не брав участі в тій справі. Він був шанолюбний, хотів, щоб його хвалили. Я знаю, що він весь час мріяв викрити щось важливе, чого інші недобачили. Крім того, він був молодший за вас і вважав, принаймні раніше, що на роботі з нього збиткуються. Знаю також, що він вважав саме тебе за одного з тих, хто найдужче з нього збиткувався.
– На жаль, він мав слушність.
– Він не дуже тебе любив. Волів, наприклад, мати справу з Беком і Меландером. Не так, як тепер я, але це до діла не стосується. Якось наприкінці липня чи на початку серпня він, як я вже казала, змінився, раптово і то так, що перевернув догори дном наше спільне життя. Тоді він і зняв ці фотографії. Між іншим, їх було куди більше, сила фотоплівок. Як я вже згадувала, наше спільне життя вже було якось унормувалося. І враз усе знов перевернулося, і не через мене, а через нього. Ми… ми бували разом…
– Ви спали разом, – прийшов їй на допомогу Кольберг.
– Так. Часто він просто не пускав мене на роботу. Годі й казати, яка це була для мене приємна несподіванка. Я була просто вражена. Ми ж прожили разом більше ніж чотири роки. Але насправді та його зміна була тільки уявною, і поступово я збагнула, що він робив на мені якийсь дослід. Я його питала про це, але він тільки сміявся у відповідь.
– Сміявся?
– Так, весь той час він був дуже веселий. Аж до… так, аж до того вечора, коли його вбили.
– Чому?
– Якраз цього я й не знаю. Я збагнула лише одне, коли минуло перше приголомшення.
– Що саме?
– Що він робив на мені якийсь дослід. Він же знав про мене все. Знав, яким я спалахувала вогнем, коли він хоч трохи намагався його викликати. І я знала все про нього. Наприклад, що він до таких речей, власне, був досить байдужий.
– Доки так тривало?
– До середини вересня. Тоді в нього стало багато роботи, і він почав виходити з дому.
– Що виявилось неправдою, – сказав Кольберг. Він довго дивився на Осу і нарешті додав: – Дякую, ти гарна дівчина. І подобаєшся мені.
Вона вражено й підозріливо глянула на нього.
– І він не казав, що в нього була за робота?
Оса похитала головою.
– Навіть не натякав?
Вона знов похитала головою.
– А ти не помічала нічого особливого?
– Його часто не було ввечері вдома. Десь ходив. Звичайно, помічала. Він повертався мокрий і змерзлий.
Кольберг кивнув головою.
– Я не раз прокидалася, коли він лягав спати, холодний, мов жаба. І завжди дуже пізно. Але останнім випадком, про який він говорив зі мною, був той, що стався в першій половині вересня. Чоловік убив свою дружину. Здається, його було звати Біргерсон.
– Пригадую, – мовив Кольберг. – Родинна трагедія. Звичайна собі історія. Я навіть не розумію, чому її передали нам на розгляд. Наче взята з підручника криміналістики. Нещасне подружжя, неврози, сварки, погані матеріальні умови. Кінець кінцем чоловік убив дружину, більш-менш випадково. Тоді хотів накласти на себе руки, але не зміг і пішов у поліцію. Так, Стенстрем справді займався цією справою. Провадив допити.
– Стривай, під час тих допитів щось сталося.
– Що саме?
– Я не знаю. Але одного вечора Оке прийшов дуже збуджений.
– Там не було чого збуджуватися. Сумна історія. Типовий злочин в умовах загального добробуту. Самітний чоловік з жадібною до багатства дружиною, яка весь час гризла його, що він мало заробляє. Що вони не можуть купити собі моторного човна, дачі і такої гарної машини, як у сусіда.
– Але під час допитів той чоловік сказав щось Оке.
– Що?
– Не знаю. Але щось таке, що він вважав дуже важливим. Я, звичайно, запитала те саме, що й ти, однак він тільки засміявся і сказав, що я скоро сама побачу.
– Так і сказав?
– "Ти скоро сама побачиш, люба Осо". Так і сказав. Здавалося, те, що він почув, дуже його підбадьорило.
– Дивно.
Вони трохи помовчали. Нарешті Кольберг стрепенувся, взяв зі столу розгорнену книжку й запитав:
– Ти розумієш, навіщо він підкреслив ці речення?
Оса Турел підвелася, обійшла навколо столу і зазирнула в книжку.
– Розумію.
– Справді?
– Ми якось говорили про це. У зв'язку зі справою тієї американки, яку вбито на каналі Єта. Ви саме тоді займалися нею.
– Справа Русеанни, – мовив Кольберг. Він трохи подумав, потім додав: – Але в нього тоді ще не було цієї книжки. Я згадую, що знайшов її, коли робив лад у своїх шухлядах. Тоді, як ми переїздили з Крістінеберга. А це було набагато пізніше.
– А цей другий коментар здається мені цілком логічним, – мовила Оса.
– Так. А ти не знаходила записника чи календарика, де він робив якісь нотатки?
– Хіба в нього в кишені не було записника?
– Був.
