Воно - Кінг Стівен

Тієї ж миті він сам почав вислизати з Нього, ледь не втрачаючи свідомість.

Павук завалився, ставши просто велетенською купою паруючого інопланетного м'яса; Його лапи досі дригалися й посіпувались, ковзаючи по стінах тунелю та видряпуючи на підлозі беззмістовні кривулі.

П'яною ходою Білл відійшов від Нього. Мало не захлинаючись, він ковтав ротом повітря й відпльовувався, намагаючись очистити рот він жахливого смаку чудовиська. Він перечепився об свою ж ногу й упав на коліна.

Тут він виразно почув Голос Іншого. Можливо, Черепаха й справді помер, мовець — аж ніяк.

— Синку, ти гарно попрацював.

А тоді він зник. Міць зринула разом із ним. Білл почувався слабким і напівбожевільним, його нудило. Він озирнувся через плече й побачив здихаюче чорне жахіття в павучій подобі — Воно ледь помітно тремтіло й здригалося.

— Річі! — закричав він хрипким, зірваним голосом. — Річі, де ти, чувак?!

Жодної відповіді.

Світло повністю згасло. Воно померло разом із Павуком. У кишені слизької сорочки він пошукав останню коробку сірників. Вони були там, та не запалювалися: усі голівки просякли кров'ю.

— Річі! — знову гукнув Білл.

Він заплакав. Ставши навколішки, він поповз уперед, налапуючи дорогу спершу однією рукою, потім іншою. Нарешті його пальці наштовхнулися на щось м'яке й пружне. Його руки запурхали над цією перепоною… і завмерли, торкнувшись людського обличчя.

— Річі! Річі!

Жодної відповіді. Борсаючись у темряві, Білл підсунув одну руку під спину друга, а іншу — під коліна. Він важко звівся на хисткі ноги й непевною ходою поніс Річі туди, звідки вони прийшли.

3

ДЕРРІ / 10:00–10:15 РАНКУ

О 10:00 монотонна вібрація, що трусила весь деррійський центр, зросла до гуркотливого ревіння. Пізніше "Деррі Ньюз" напишуть, що підземні опори Каналу, ослаблені скаженим припливом води, який перетворився на повінь, просто не витримали. Однак були й люди, які з цим не погодились. "Я там був, тому мені видніше, — казав Гарольд Ґарднер своїй дружині. — То не просто опори не витримали. То був землетрус, ось що. То був йобаний землетрус".

Хай там що, а результат був один. Гуркіт продовжував невпинно зростати, і шибки у вікнах почали тріскатись, зі стелі сипалася штукатурка, а нелюдський стогін балок та фундаменту злився в лячний хор. Пощербленим кулями фасадом крамниці "У Мейкена" побігли глибокі тріщини. Обірвалися троси, які тримали афіші над входом кінотеатру "Аладдін", і вони з ляском попадали у воду. У провулок Річарда, позаду "Аптеки на Центральній", раптово захлюпнула лавина з жовтої цегли — то завалився зведений у 1952 році офіс-центр імені Браяна К. Давда. У повітря здійнялася велетенська ширма жовтяничного пилу, та вітер одразу ж відсмикнув її.

Тієї ж миті перед міською радою вибухнула статуя Пола Баньяна. Скидалося на те, що давня погроза вчителя малювання підірвати її врешті виявилася цілком серйозною. Бородата всміхнена голова злетіла в повітря, немов ракета. Одна нога вихнула вперед, друга відскочила назад — можна було подумати, наче Пол так завзято зірвався бігти, що сам себе розчленив. Торс статуї вибухнув хмарою шрапнелі, а пластикова сокира зринула в дощове небо, зникла, а тоді повернулася, кружляюючи в повітрі. Вона пропанахала дашок Мосту Поцілунків, а потім ще й долівку.

А тоді, о 10:02 ранку, центр Деррі взяв і провалився.

Більша частина води з водонапірної Вежі втекла через Канзас-стрит до Пустовища, але потужні потоки ринули до Горбатого Пагорба, а з нього — прямісінько в діловий район. Мабуть, то й була остання крапля… або ж, як казав Гарольд Ґарднер своїй дружині, то справді був землетрус. Асфальтом Головної вулиці побігли тріщини. Спершу вони були вузькими… а тоді вони розчахнулися, немов голодні роти, і з них здійнялося ревіння Каналу — вже не притлумлене, а лячно гучне. Усе затрусилося. Неонова вивіска "РОЗПРОДАЖ МОКАСИНІВ" на фасаді сувенірної крамнички Шорті Скваєрса зірвалася й згасла у воді, що вже сягала трьох футів. За секунду-дві будівля цієї крамнички, що стояла по сусідству з "Містером Пейпербеком", почала опускатися. Першим цей феномен побачив Бадді Енґстром. Він штовхнув ліктем Алфреда Зітнера — той глянув, вибалушив очі, а тоді так само штовхнув Гарольда Ґарднера. За лічені секунди операція з накладання мішків зупинилася. Чоловіки, які стояли по обидва береги Каналу, просто стояли під зливою, витріщалися на центр міста, і на кожному обличчі був один вираз — переляк та зачудування. Здавалося, наче "Скваєрсові сувеніри та дрібнички" були збудовані на велетенському ліфті, який саме поїхав униз. Будівля занурювалася, на перший погляд, у твердий бетон з масивною, величною гідністю. Коли вона зупинилася, можна було стати навколішки й пролізти у вікно на третьому поверсі. Навсібіч бризнули фонтани води, а за мить на даху з'явився сам Шорті й навіжено замахав руками, благаючи про порятунок. Та коли почала провалюватись сусідня офісна будівля, — та сама, на першому поверсі якої розташовувався "Містер Пейпербек" — він зник із поля зору. На жаль, цей дім не занурився прямо, як крамниця Шорті. Будинок з "Містером Пейпербеком" помітно похилився, і на одну мить став дуже схожим на ту сучу Пізанську вежу, яку тулили геть на всі коробки з макаронами. Він хилився далі, і з даху й фасаду посипалася цегла. Кілька камінців влучили в Шорті. Гарольд Ґарднер бачив, як той захитався, схопившись за голову… а тоді три верхніх поверхи будинку з "Містером Пейпербеком" зісковзнули, наче млинці з тарілки. Шорті зник. Поряд із Ґарднером хтось закричав, а далі все перемололо страшне ревище руїни. Деяких чоловіків позбивало з ніг, а ті, які не впали, повідскакували він Каналу. Гарольд Ґарднер побачив, як будинки обабіч вулиці нахилилися вперед, наче дами, які так стараються зазирнути в карти суперниці, що мало не стукаються головами. Сама вулиця занурювалась, тріскала, розламувалась. Гейзери били й били. А тоді, зсунувшись зі своїх центрів інерції, один за одним почали падати будинки: "Північно-східний банк", "Човник-чобіток", "Цигарки й жартушки Елві", "їдальня Бейлі", "Блендерові платівки" і "Музичний сарай". От тільки падали вони вже не на вулицю — її не стало. Вона провалилася в Канал, і спершу асфальт розтягувався, наче іриска, а тоді розпався на шматки. Гарольд побачив, як острівець безпеки на потрійному перехресті зненацька зник із поля зору, а коли зринули фонтани води, він раптово зрозумів, що відбувалося.

— Забираймося звідси! — закричав він до Ела Зітнера. — Вода зараз відкотиться! Еле! Зараз попре!

Ел Зітнер ніяк не зреагував. У нього було обличчя сновиди або людини в глибокому трансі. Він стояв у своєму промоклому спортивному піджаку в червоно-синю клітинку, у розстебнутій на комірі сорочці "Лакост" з алігатором на лівій кишені, у блакитних носках з вишивкою по боках у вигляді двох схрещених гольфових ключок та водонепроникних черевиках "Л. Л. Бін"[796] з гумовими п'ятками. Він дивився, як з мільйон доларів його приватних внесків занурювалися у вулицю, як утікали ще три або чотири мільйони інвестицій його друзів, з якими він грав у покер, гольф, з якими катався на лижах, коли вони їздили до їхнього кондомініуму в Ренґлі. Зненацька його рідне місто Деррі, штат Мейн, чорт забирай, стало схожим на те йобнуте місто, де чурки возять людей у тих вузеньких каное. Вода вирувала й нуртувала між будинками, які ще досі стояли. Канал-стрит перетворилася на чорний зазубрений трамплін над бурхливим озером. Тож не дивно, що Зітнер не почув Гарольда. Однак інші дійшли того ж висновку, що й Ґарднер: не можна вкинути у знавіснілу воду стільки лайна та не спричинити халепи. Ті, хто тримав у руках мішки, покидали їх та кинулися навтьоки. Гарольд Ґарднер був серед них, тому він вижив. Іншим пощастило менше, бо вони й досі були поблизу річки, коли Канал, чию горлянку стиснули тони асфальту, бетону, цегли, гіпсу, скла й різноманітних товарів на чотири мільйони доларів (і це приблизно), відкотився й вихлюпнувся з бетонного рукава, з однаковою байдужістю зносячи як мішки з піском, так і людей. Гарольд не міг позбутися думки, що вода хоче його зловити — він біг щодуху, та вона все одно наздоганяла. Нарешті він утік від неї, коли видерся на крутий схил, зарослий кущами. Він озирнувся й побачив чоловіка, який намагався завести автівку на стоянці біля торгівельного центру "Канал" — йому здалося, що то Роджер Лернерд, головний касир кредитної спілки Гарольда. Попри ревіння води й виття вітру Гарольд чув, як двигунець "Кей-кара"[797] — мало не як у швейної машинки — чмихає й чмихає, тим часом як вода здійнялася вже над порогом автомобіля. А тоді з громовим риком Кендаскіґ ринула з берегів і геть знесла торгівельний центр "Канал" разом із яскравим "Кей-каром" Роджера Лернерда. Гарольд поліз далі вгору, хапаючись за гілля, коріння — будь-що, здатне витримати його вагу. Височина — ось його квиток до порятунку. Ендрю Кін сказав би, що того ранку Гарольд справді зловив фішку височини[798]. Він чув, як позаду продовжував обвалюватись центр Деррі. Той звук був схожим на гуркіт артилерії.

4

БІЛЛ

— Беверлі! — закричав він.

Його спина й руки скам'яніли від пульсуючого болю. Тепер Річі важив уже щонайменше п'ять сотень фунтів. "Облиш його, — шепотів розум. — Він мертвий, чорт забирай, тобі це чудово відомо, тож чому ти його не облишиш?"

Та він не хотів, не міг цього зробити.

— Беверлі! — знову загорлав Білл. — Бене! Хто-небудь!

"Сюди воно мене тоді кинуло, мене з Річі, тільки тоді жбурнуло ще далі — набагато далі, — думав він. — Як воно було? Пам'ять зникає, стирається…"

— Білле? — то був Бенів голос, тремкий, виснажений, десь доволі близько. — Де ти?

— Тут, чувак. У мене Річі. Його… його поранено.

— Не мовчи, — уже ближче. — Говори, Білле.

— Ми вбили Його, — сказав Білл, прямуючи туди, звідки линув Бенів голос. — Ми вбили ту суку. І якщо Річі загинув…

— Загинув?! — вигукнув наляканий Бен. Він був уже дуже близько… а тоді його рука вигулькнула з темряви й легенько помацала Біллів ніс. — Як це, загинув?

— Я… він… — тепер вони вже тримали Річі разом.

— Я не бачу його, — мовив Білл. — Ось у чому річ. Я н-не ба-ба-бачу його!

— Річі! — загорлав Бен, і почав трусити його. — Річі, давай! Ну ж бо, чорти б тебе вхопили! — його голос затремтів, слова втрачали виразність. — РІЧІ, ТИ, БЛЯДЬ, ПРОКИНЕШСЯ ЧИ НІ?!

І в темряві почулася сонна, роздратована, на кшталт чого-ви-причепилися, говірка:

— Гауразд, Скирте.