Воно - Кінг Стівен

Мусиш. Ну ж бо, Бене… опануй себе!"

Він рушив до наступного яйця і в останній відблисках світла повторив свої дії. Усе так само: хрускіт, вогке чвакання, завершальний ку-де-ґpac[793]. І ще раз. І ще раз. І ще раз. Повільно він підходив до темної арки, в яку побігли його друзі. Наразі темрява була цілковитою, і Беверлі з хиріючим павутинням лишилася десь позаду. Та він досі чув, як шепотіли, падаючи, його нитки. У темряві яйця здавалися блідим камінням. Щойно Бен підходив до наступного, він запалював сірника й чавив. Щоразу йому вдавалося наздогнати павученя та роздавити його, перш ніж згасав вогонь. У нього не було ані найменшого уявлення, що він робитиме, якщо сірники скінчаться раніше, ніж він роздавить залишки яєць з їхнім бридким вмістом.

10

ВОНО / 1985 РІК

Усе одно женуться.

Воно відчувало, що вони бігли за ним, бігли й наздоганяли, і Його страх зростав. Мабуть, Воно таки не було вічним — ця неймовірна річ нарешті спала на думку! Та ще гіршим було те, що Воно відчувало загибель своїх дітей. Третій із цих ненависних, розлючених хлопчиків-чоловіків неухильно йшов слідом народження — він був напівздурілим од відрази, та однаково рухався далі, методично витоптуючи життя з кожного Його яйця.

Ні! — заголосило Воно, розгойдуючись із боку в бік, відчуваючи, як Його життєва сила витікає з сотні ран… Жодна з них не була смертельною, та кожна співала болючу пісню, кожна вповільнювала Його. Одна з Його лап висіла на самому живому м'ясі. Одне з Його очей осліпло. Усередині Воно відчувало жахливий розрив, який спричинила химерна отрута, якою стрельнув Йому в горлянку один із тих ненависних хлопчиків-чоловіків.

Та все одно вони гналися за ним, скорочували дистанцію, і як узагалі таке могло трапитися? Воно вило й нявчало, а коли Воно відчуло їх просто позаду, Воно зробило єдину можливу річ: Воно розвернулося до бою.

11

БЕВЕРЛІ

Перш ніж світло згасло й запанувала цілковита темрява, вона побачила, як Біллова дружина зірвалася вниз, пролетіла ще п'ятнадцять футів і знову зависла. Вона почала крутитися, розмахуючи довгим рудим волоссям. "Його дружина, — подумала Беверлі. — Але я була його першим коханням, і якщо він гадав, що якась інша жінка була в нього першою, це просто тому, що він забув… забув Деррі".

А тоді вона занурилася в темряву, на самоті зі звуком падаючого павутиння та нерухомим Едді. Вона не хотіла його відпускати, не хотіла, щоб він ліг обличчям на брудну підлогу цього злого місця. Тож вона тримала його голову на згині ліктя, який майже повністю занімів, і відгортала волосся з його вогкого лоба. Вона думала про птахів… певне, це щось, що вона успадкувала від Стена. Бідолашний Стен, він не зміг знайти в собі сили повернутися.

"Усі вони… я була їхнім першим коханням".

Вона намагалася пригадати — було втішно думати про це в такій непроникній пітьмі, в якій не можна було зрозуміти, звідки долинають звуки. Ці думки розвіювали самотність. Спершу спогади не хотіли повертатися, у них втручався образ птахів: ворон, шпаків та граклів — весняних птахів, які прилітають, коли вулицею ще біжить тала вода, а останні латки брудного снігу похмуро ховаються в затінку.

Їй подумалося, що вперше цих весняних птахів чуєш, коли небо запнуте хмарами, і вона загадалася, звідки ж вони прилітають. Зненацька вони просто з'являлися по всьому Деррі, виповнюючи повітря хрипкими зойками. Вони обсідали телефонні дроти й дахи вікторіанських будинків на Західному Бродвеї; штовхалися, виборюючи місце на алюмінієвих рогах хитромудрої телевізійної антени на барі "Спа Воллі"; обважували вогке чорне гілля в'язів на Нижній Головній вулиці. Вони всідалися й розмовляли одне з одним тими крикливими, белькотливими голосами старих сільських бабць, які щотижня збиралися на гру в бінго, а тоді, за якимось незбагненним для людини сигналом, усі ті птахи зривалися в повітря, і небо чорніло від їхніх незчисленних зграй… а потім просто вмощувалися в іншому місці.

"Так, птахи, я тоді думала про птахів, бо мені було соромно. Мабуть, я соромилася через батька, і Воно теж могло бути до цього причетним. Хтозна".

Згадка повернулася, — згадка, яка ховалася за птахами — та вона була розмита й примарна. Певне, цей спогад ніколи не розкриється повністю. Вона…

Думка обірвалася, коли вона зрозуміла, що Едді

12

ЛЮБОВ ТА БАЖАННЯ / 10 CЕРПНЯ 1958 РОКУ

підходить першим, бо він наляканий найдужче. Він іде до неї не як друг, не як тимчасовий коханець, а так, як три роки тому йшов до мами по розраду; він не відсахнувся від її плавної наготи, і вона сумнівається, чи він взагалі її відчуває. Він тремтить, і хоча вона обіймає його, темрява така густа, що навіть зблизька вона його не зовсім бачить — якби не жорстка пов'язка, можна було подумати, що він фантом.

— Що ти хочеш? — питає він.

— Ти маєш вставити в мене свою штуку, — каже вона.

Він намагається відсторонитися, та вона втримує його, і він кориться. Вона почула, як хтось — Бен, думає вона — шумно втягує повітря.

— Бевві, я не можу. Я не знаю як…

— Гадаю, це просто. Та спершу тобі потрібно роздягнутися.

Вона думає про те, як складно знімати й одягати сорочку, коли в тебе пов'язка, і поступається:

— Хоча б штани.

— Ні, не зможу!

Та вона гадає, що частина його може й хоче, бо тремтіння вщухло, і вона відчуває, як щось маленьке й тверде притиснулося до правого боку її живота.

— Зможеш, — говорить вона й тягне його вниз.

Голою спиною та ногами вона відчуває тверду, суху, глинисту долівку. Далекій гуркіт води лунає сонно, втішно. Вона простягає до нього руку. На хвильку втручається образ батьківського осудливого, жорсткого обличчя,

(Мені потрібно пересвідчитися, що ти ціла)

а тоді вона обіймає Едді за шию, ніжна шкіра її обличчя притискається до його гладенької щоки, і коли він обережно торкається її маленьких грудей, вона вперше думає: "Це Едді", — та згадує липневий день, — невже це було лише минулого місяця? — коли в Пустовище прийшов тільки Едді, і він приніс цілий стос коміксів "Маленька Пулу", і майже весь день вони разом читали про те, як Маленька Пулу шукала ягоду-цьольницю й потрапляла в усілякі дурнуваті ситуації з відьмою на ім'я Ліщина та іншими диваками. Було весело.

Вона думає про птахів, а найбільше про граклів, ворон та шпаків, які прилітають навесні, і її руки сягають до його ременя, розстібають його, а він знову й знову повторює, що не може цього зробити; вона каже йому, що зможе, вона знає, о, він зможе, і тепер вона відчуває не сором чи страх, а щось дуже схоже на тріумф.

— Куди? — питає він, і та тверда штука нетерпляче впинається їй у внутрішню сторону стегна.

— Сюди, — каже вона.

— Бевві, я ж упаду на тебе! — злякано говорить він, і вона чує, як його подих починає болісно свистіти.

— Гадаю, що так і має бути, — і вона ніжно бере його, спрямовує.

Він штовхає вперед надто швидко, з'являється біль.

— С-с-с-с-с! — вона втягує повітря, прикусивши зубами нижню губу, і знову думає про птахів, про весняних птахів, які обсідають верхівки домів, а тоді раптово зринають у низьке березневе небо.

— Беверлі? — невпевнено питає він. — 3 тобою все гаразд?

— Не квапся, — каже вона. — Тобі буде легше дихати.

Він справді починає рухатися повільніше, і через деякий час його дихання пришвидшується, та вона розуміє — не через те, що з ним щось негаразд.

Біль затихає. Раптом його темп розганяється, а тоді він зупиняється, напружується і видає звук… якийсь звук. Вона почувається могутньою — в ній зринає потужне відчуття перемоги. Саме цього боявся її батько, хіба ні? І правильно! Адже цей акт був джерелом сили — сили, що сягала в саму кров, сили, яка розривала кайдани. Вона не відчуває фізичної насолоди, та її охоплює щось на кшталт ментального екстазу. І його теплота. Він притуляється лицем до її шиї, і вона пригортає його. Він плаче. Вона обіймає його. І відчуває, як частина його, їхня єднальна ланка, починає згасати. Вона не виходить з неї, а просто згасає, зменшується.

Коли його легеньке тіло зісковзує з неї, вона сідає та торкається в темряві його щоки.

— А ти?..

— Що?

— Не знаю точно. Не знаю, що воно за таке.

Він хитає головою — вона відчуває це рукою.

— Здається, це було не зовсім те… ну, не те, про що розказують великі хлопці. Та це… це було щось неймовірне, — він стишує голос, аби ніхто не почув. — Я кохаю тебе, Бевві.

На цьому місці невідомість втрачає хватку. Вона певна, вони ще про щось балакали, — і пошепки, і вголос — та не пам'ятає, про що саме. Байдуже. Невже їй доведеться вмовляти кожного знову й знову? Та це й не має значення. Справді важили дві речі: любов і бажання. Тут, у темряві, було непогано. Були місця й набагато гірші.

До неї йде Майк, потім Річі, і все повторюється. Тепер вона відчуває певну насолоду, слабку теплоту у своєму незрілому лоні, і коли приходить Стен, вона заплющує очі та думає про птахів, про весну й птахів, і вона бачить, як вони зринають у небо, бачить це знову й знову, бачить, як вони обсідають оголені дерева, бачить, як вони, ці серфери на гребені хвилі найбрутальнішої з пір року, раз по раз шугають угору, і тріпотіння їхніх крил дуже схоже на ляскання безлічі простирадл, і вона думає: "За місяць кожне дитя в Деррі-парку матиме повітряного змія, і вони бігатимуть туди-сюди, аби нитки не заплутались. — І знову думає: — Ось як почуваєшся, коли летиш".

Зі Стеном, як і з іншими, вона відчуває сумне згасання, відхід того, чого вони насправді потребували від цього акту, певного завершення — близького, та втраченого.

— А ти?.. — знову питає вона, і хоча не знає, що має на увазі, вона знає, що відповідь "ні".

Довга пауза, а тоді приходить Бен.

Він тремтить з ніг до голови, та це не наляканий дрож, як у Стена.

— Беверлі, я не можу, — говорить він тоном, який намагається бути розважливим, та виходить зовсім навпаки.

— Авжеж, зможеш. Я це відчуваю.

І це правда. У нього більше твердості, він більший. Вона відчуває його одразу під округлістю його живота. Його розмір викликає в неї цікавість, і вона лагідно торкається того горбика. Він стогне їй у шию, і від теплого подиху на її голому тілі виступають сироти. Нею прокочується перша хвиля справжнього жару, і зненацька це відчуття дуже сильне; воно завелике

(і він також завеликий, чи зможе вона прийняти його в себе?)

й задоросле для неї — відчуття, яке ходить у чоботях.