Людина, що знайшла своє обличчя - Бєляєв Олександр

— Значить, живемо, як і раніш?

Себастьян закивав головою.

"Я здобув найважчу перемогу!" — подумав Престо і сказав:

— А то вигадали йти, в той час як ви мені дуже потрібні. Більше, ніж раніш. Адже я починаю нове життя, Себастьян... До речі, які, на вашу думку, меблі потрібні, щоб обставити кімнату молодої дівчини? Туалетні столики, трюмо, трельяжі...

Себастьян посміхнувся тільки очима: "Ось воно куди повернуло нове життя! Ну що ж, на те й виріс!.."

Спостережливий Престо помітив веселий вогник в очах старого слуги.

— Ви не думайте, що я збираюся привести дружину в дім, — поспішив сказати Престо. — Ні, я просто вирішив здати внайми кілька кімнат верхнього поверху. Навіщо мені стільки? Там поселиться один джентльмен із своєю племінницею. Я здаю квартиру з обстановкою...

— Невже до цього дійшло? — занепокоєно спитав Себастьян.

— До чого, старина?

— До того, що ці суди і адвокати так общипали вас, що доводиться вже здавати внайми кімнати. Я ж теж газети читаю...

— Ні, Себастьян, наші справи ще не настільки погані. Але, бачите, квартирант працюватиме у мене секретарем. Особистим секретарем... Я відкриваю власне підприємство... Треба, щоб він завжди був під рукою. А у нього племінниця...

— Розумію! — багатозначно сказав Себастьян. І в думці додав: "А все-таки, якщо тут замішалася племінниця, справа нечиста". І з відвертістю старої няньки спитав: — А хто вона, племінниця? Дівчина? Молода?

— Так.

— То чи зручно їй, хоч і з дядьком, бути в квартирі холостяка?

"І він про те саме! Другий і, мабуть, не останній!" — подумав Престо, проклинаючи в душі лицемірні нрави суспільства. Поселення Еллен у його будинку може стати приводом до наклепу. Але він не відступить, а Еллен не з тих дівчат, які надають усьому цьому значення!

— Ви маєте рацію, Себастьян. Але я про все подумав. Нам треба буде знайти даму-компаньйонку. Літню жінку з пристойного товариства. І тоді все буде гаразд.

Себастьян кивнув головою, і вони почали складати список меблів та необхідних речей для нових пожильців.

НОВИЙ САНЧО ПАНСА

— Поверніться! Ще! Пройдіться! Присядьте! Підніміться! Жест здивування... жаху... несподіваної радості...

Престо стояв посередині великої кімнати, що виходила на північ. Стіна і частина даху були засклені. Інші стіни задрапіровані чорним оксамитом. На паркетній підлозі викладено чорний квадрат — поле фокуса кіноапарата. Це було домашнє ательє Тоніо. За кілька метрів од нього, нахилившись до візира кіноапарата, стояв Гофман. Скільки вдалих поз, жестів Престо зняв Гофман у цьому ательє, день у день спостерігаючи унікального потвору-карлика! Тепер Гофман вивчав нового Престо.

— На сьогодні досить. Нам ще багато про що треба поговорити, Гофман! — сказав Престо і, вийшовши з "магічного" квадрата, пройшов до скляної стіни, де стояв стіл з двома кріслами. На столі лежали папки з паперами, сигарна скринька, цигарки, електрична запальничка, попільниця. Тоніо закурив цигарку.

— Ну як? — з деяким хвилюванням запитав він Гофмана.

Гофман не поспішаючи обрізав сигару автоматичним ножичком, закурив, випустив струмінь диму і, нарешті, відповів, дивлячись кудись вбік:

— Я ще не бачу вашого нового обличчя, Престо. Ви багато чого придбали, але багато і втратили. Ваші рухи стали більш повільними, плавними. Це хороше надбання. Пам'ятаєте, скільки клопоту завдавали ви мені своїми швидкими, метушливими рухами? Для вас зробили виняток, по-перше, тому, що інакше ви не могли, і, по-друге, тому, що в цьому полягала одна з характерних особливостей вашого артистичного обличчя. І все ж мені нерідко доводилося вдаватись до уповільнених зйомок, у той же час примушуючи ваших партнерів трохи прискорювати рухи, щоб знайти якусь рівнодіючу. Це була пекельно складна робота. Тепер цієї трудності немає. А що ж є нове? Поки що я якось не відчуваю його. І, відверто кажучи, коли б ви прийшли в кіноательє на перевірку як нікому не відомий молодий чоловік, що хоче випробувати себе в кіно, я не певен, чи зацікавилися б вами директор, кінооператор, режисер...

Престо кинув цигарку, ніби вона була дуже гірка, і закурив сигару.

— Ви пробачте мені, що я так відверто... — трохи зніяковів Гофман.

— Відвертість — це найкраще, — відповів Престо. — Ваші слова, не потаю, завдають мені трохи прикрості, але не дивують. Я чекав цього. Інакше й бути не могло. Але я вірю в себе. Моє нове обличчя! Щоб його побачити, недосить покрутитися перед вами... Ви знаєте мій творчий метод. Мені треба ввійти в роль, перевтілитися в героя, почати жити його життям, усіма його почуттями, тоді самі собою прийдуть потрібні жести, міміка, пози і розкриють обличчя. Ось почекайте. Я вже працюю над сценарієм. І коли я прийду до вас у ролі нового героя, ви побачите моє нове обличчя.

— Що ж це за сценарій? — зацікавився Гофман.

Престо нахмурився, а Гофман розсміявся.

— Бачу, що у вас багато чого залишилось від старого Престо! — вигукнув він. — Новий сценарій завжди був таємницею для навколишніх, поки ви не поставите останньої крапки. У, який ви бували сердитий під час цієї роботи! Немов одержимий. З вами й говорити в цей час важко було. Ви або лютували, або нестямно дивилися на співбесідника. Ви, мов тяжкохворий, втрачали сон і апетит. Але ось наставав день, і ви з'являлися з веселою посмішкою, ставали добрим і товариським. І всі в кіностудії, починаючи від "зірок" і кінчаючи теслярами, знали: новий сценарій народився!

Престо посміхнувся і відповів:

— Так, це правда. І в цьому я, здається, не змінився.

— Але якщо ви не хочете розповісти зміст нового сценарію, то, може, ознайомите мене хоч із загальними вашими планами? Адже нове обличчя, наскільки я розумію, повинно створити і новий напрям у вашій творчості?

— Інакше й бути не може, — сказав Престо і простягнув руку до папки. — Про це я й хотів поговорити з вами.

Тоніо покопався в папці і витяг списаний аркуш.

— Ось, як вам подобається цей уривок з Уолта Уітмена: "...Признайтеся, що для гострого ока всі ці міста, переповнені нікчемними гротесками, каліками, блазнями, які безглуздо кривляються, і потворами, здаються якоюсь безрадісною Сахарою. У крамницяx на вулицях, у церквах, пивних, присутствених місцях — скрізь легковажність, пошлість, лукавство і брехня; скрізь фатувата, квола, чванлива, передчасно достигла юність, скрізь надмірна похіть, нездорові тіла, чоловічі, жіночі, підфарбовані, підмальовані, в шиньйонах, грязного кольору обличчя, зіпсована кров; здатність до материнства припиняється чи вже припинилася, вульгарні поняття про красу, низькі нрави чи, вірніше, повна відсутність нравів, якої, мабуть, не знайти в усьому світі..." Так Уітмен писав про сучасну йому американську демократію. Згодьтеся, що тепер картина не краща, а гірша, — закінчив Престо.

Гофман слухав уважно, спочатку здивовано, потім з дедалі більшим занепокоєнням і, нарешті, з обуренням.

— Що ви на це скажете? — спитав Престо.

— Ви хочете стати на цей згубний шлях? — уже з жахом спитав Гофман

— Чому ж згубний?

— На шлях викриття соціальної несправедливості? Шлях політики? Хочете кинути виклик національному самолюбству? Вас розтопчуть ногами! Проти вас повстануть усі, хто має владу і гроші. Але й глядачі відвернуться од вас: глядачеві не дуже-то подобається почувати себе в становищі хворого, який перебуває під ножем злого хірурга.

— Не гарячіться, Гофман! Вислухайте мене.

Але Гофман говорив далі, як проповідник, що викриває великого грішника:

— Згадайте долю картин режисера Еріка фон-Строгейма. Він не хотів давати "щасливих" картин. І що ж? їх приймали холодно, незважаючи на всі художні цінності.

— Треба зробити так, щоб їх приймали захоплено, — заперечив Престо. — Ви не думайте, що я збираюся ставити грубо-агітаційні картини, показувати тільки горища і підвали, страхіття експлуатації та безробіття. Я хочу створити такі картини, щоб глядач сміявся не менше, а може, навіть більше, ніж раніш. Я хочу показати красу і велич душі, але там, де її раніше ніхто не помічав. Ми з вами багато чого не побачили, Гофман. Ви й не підозріваєте, скільки може бути грації, витонченості в простих трудових рухах дівчини, яка прибирає в кімнаті або розвішує білизну... Ми надто багато знімали палаців і аристократів... Не бійтесь! На моїх нових картинах сміх не змовкне. Буде сміх, будуть і сльози. Адже публіка любить поплакати Ви це теж знаєте. Глядач вийде з кіно зачарований. А через день-два він задумається. І непомітно для себе прийде до висновку, що наш світ, наша прославлена демократія не такі вже й хороші, що треба шукати якийсь вихід, а не тільки вперто вірити в повернення золотого віку процвітання, який минув і більше не повернеться. Ось моя мета! Це я вам так відверто про все розповідаю, Гофман, — сказав Престо після паузи. — Але глядач, та й усе наше так зване світське товариство, мабуть, не дуже скоро розбереться в "соціальній підступності" моїх фільмів

— Розберуться! І швидше, ніж ви думаєте! — заперечив Гофман. — Містер Пітч перший відкине ваші сценарії. А якщо не він, то цензура Нью-йоркського банку, від якого він сам залежить, у найкращому разі поріже, покремсає, виправить... а найімовірніше — не дасть "реліз".

— Мені не треба ніякого релізу, — відповів Престо.

— Я не розумію вас.

— А зрозуміти, здавалося б, неважко. Я організую власне кінопідприємство.

Гофман відкинувся на спинку крісла і вигукнув:

— Що далі, то гірше! Це ж просто безумство! Я знаю, що ви маєте деякий капітал. Але ваші кошти — палиця проти гармати. На вас підуть війною всі сили банкового капіталу, його легка кавалерія — преса, прокатні фірми, власники кінотеатрів. Пітч витрачає кілька мільйонів щотижня, а його підприємство не найбагатше в Голлівуді. Ви просто йдете на неминуче розорення, Престо, і мені дуже шкода вас. Здається, карлик Престо був практичною людиною.

Тоніо посміхнувся:

— Час покаже, хто з нас практичніший, старий чи молодий Престо. Не думайте, Гофман, що мої вчинки необачні. — Він ляснув рукою по папках. — Ми з вами ще займемося цим матеріалом; і ви побачите, що я все передбачив. Як би там не було, весь риск падає тільки на мене. Я запрошу дуже небагатьох видатних артистів. Якщо розорюсь, вони завжди знайдуть іншу роботу. Всіх інших артистів і службовців я маю намір навербувати з безробітних членів професійних спілок.