Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер

Тоді випив одним духом, сполоскав чарку над злив&іьницею і ліг спати.

Заснув він майже відразу. На межі сну й свідомості в ньому зринуло відчуття самоти й невдоволення.

27

Сон миттю злетів з Єнсена тієї ж миті, як він розплющив очі. Щось його збудило, але що саме, він не знав. Навряд чи якийсь зовнішній чинник — телефонний дзвінок або голос. Мабуть, уві сні його приголомшила якась думка, гостра, ясна, мов блискавка, що відразу ж зникла, тільки-но він розплющив очі.

Він трохи полежав горілиць, дивлячись у стелю. А за чверть години підвівся і вийшов до кухні. Електричний годинник показував п'ять хвилин до сьомої. Був уже понеділок.

Єнсен дістав з холодильника мінеральної води, налив собі склянку і, тримаючи її в руці, виглянув у вікно. Краєвид був сірий і безрадісний — одноманітний сосняк. Єнсен випив воду, зайшов до ванної кімнати, скинув піжаму й заліз у ванну. Він лежав у теплій воді, аж поки вона вихо-лола, тоді виліз, сполоскався під душем, добре витерся й одягнувся.

До ранкових газет він навіть не торкнувся, але випив окропу з медом і з'їв три сухарі. Вони, властиво, йому не допомогли, під грудьми запекло ще дужче, а відчуття голоду стало ще нестерпніше.

Хоч їхав Єнсен не дуже швидко, а все ж мало не пропустив червоне світло коло мосту. Довелося раптово загальмувати. Машини за ним теж в унісон завищали гальмами.

У свій кабінет він зайшов рівно о восьмій тридцять, а за дві хвилини задзвонив телефон.

— З шефом розмовляли?

— Так, по телефону. До нього не пустили. Він лежить у постелі.

— Чого це раптом? Хворий, чи що?

— Його налякав борсук.

Начальник поліції відповів не зразу, і Єнсен звично ловив вухом його нерівний віддих.

— Ну, не так уже йому погано, бо сьогодні вранці вони з видавцем вилетіли за кордон на якийсь конгрес.

— І що? [119]

— Я вам не тому телефоную. Просто хотів сказати, що тепер уже наш клопіт скоро скінчиться. Матеріали слідства у вас оформлені?

Єнсен погортав протоколи на столі.

— Так.

— Прокурор негайно береться до цієї справи. Його люди приїдуть до арештованого хвилин за десять і заберуть до в'язниці попереднього ув'язнення. Ви передасте їм усі рапорти й протоколи допитів.

— Ясно.

— Як тільки передасте справу прокуратурі, закрийте її і поставте у себе в календарі галочку. А тоді забудьмо про неї зовсім.

— Ясно.

— От і гаразд, Єнсене. До побачення.

З прокуратури прибули справді хвилин за десять. Єнсен стояв коло вікна й бачив, як вони вели арештованого до машини. Він був у тому самому велюровому капелюсі та сірому пальті, йшов сам і зацікавлено роззирався по цементному подвір'ї дільниці. Але там нічого цікавого не було — самі лише шланги, відра і два санітари в ясно-жовтих непромокальних комбінезонах.

Обидва конвоїри, видно, ставилися дуже поважно до свого доручення. Щоправда, наручників на арештованого не на-дягли й не вели його за руки, але ступали близько обабіч нього, і Єнсен помітив, що один із них весь час тримав руку в кишені. Мабуть, новачки.

Єнсен стояв і дачі коло вікна, хоч машина давно від'їхала. Потім сів до столу, вийняв нотатника й почав переглядати його, то перегортаючи по кілька сторінок, то навпаки, вертаючись до того, що тільки-но читав.

Коли годинник на стіні одинадцятьма ударами відміряв час, він відсунув нотатника й ще хвилин десять дивився на нього. Потім сховав його у брунатний конверт, а конверт заклеїв, написав з другого боку на ньому номер і поклав у найнижчу шухляду.

Після цього Єнсен підвівся й пішов до буфету, машинально відповідаючи на вітання підлеглих.

Він замовив собі цілий стандартний сніданок, дістав повну тацю всіляких наїдків і подався до столика в кутку, якого завжди залишали для нього. Сніданок складався з трьох скибочок меленої ковбаси, двох обсмажених цибулин, п'ятьох розварених картоплин і кучерявого листка салати. Все це було щедро полите густою, клейкою молочною підливою. Крім того, на таці була пляшка пастеризованого молока, трохи вітамінованої олії, чотири скибки черствого [120] хліба, плитка сиру, чашка чорної кави й липке тістечно з повидлом, полите цукровим сиропом.

Він їв помалу, добре розжовував їжу, але з таким відстороненим виглядом, ніби весь цей сніданок не мав до нього ніякого стосунку.

Попоївши, він довго й старанно длубався в зубах. Тоді ще якусь хвилину непорушно посидів, випроставши спину, тільки складені руки спер на край столу. Здавалося, він ні на що не дивився, і ті, хто проходив повз столик, не могли спіймати його погляду.

Через півгодини він повернувся до свого кабінету, сів до столу, погортав повідомлення про буденні випадки — самогубства й пияцтво, тоді з купи праворуч витяг навмання один рапорт. Він спробував уважно прочитати його, але не зміг.

Він геть спітнів, думки розбігалися: таке з ним рідко бувало.

Сніданок виявився заважкий як на його виснажений шлунок.

Єнсен відклав рапорт, підвівся, перейшов коридор і завернув до туалету.

Там він замкнув двері, засунув у горло два пальці й виблював. Блювотина була кисла, неприємна, і його ще довго нудило.

Він стояв навколішки над унітазом і думав, що хтось отак може зайти сюди й вистрілити йому в потилицю. І коли револьвер буде добрий, куля розірве голову, він звалиться долілиць в унітаз, і так його потім і знайдуть.

Коли спазми в шлунку трохи стихли, думки його проясніли.

Єнсен умився, сполоскав шию й руки холодною водою, тоді зачесав чуба, вичистив щіткою піджак і вернувся до свого кабінету.

28

Не встиг він сісти до столу, як задзвонив телефон. Він узяв трубку й за давньою звичкою глянув на годинника: 13.08.

— Єнсене!

— Слухаю.

— Вони щойно отримали листа, як ви й передбачали.

— Так?

— Мені тільки що телефонував головний редактор. Він стурбований і не знає, що робити. [121]

— Чого стурбований?

— Як я вже вранці казав вам, шеф концерну й видавець виїхали за кордон. Отже, на нього лягла вся відповідальність, а він не дістав від них щодо цього ніяких вказівок.

— Щодо чого?

— Що йому робити. Його, очевидно, не повідомили, що може прийти такий лист. І для нього це було, так би мовити, як вибух бомби. Мені здається, він навіть не знав, що винного спіймали.

— Розумію.

— Він кілька разів перепитував мене, чи можемо ми гарантувати на сто відсотків, що в Домі нема вибухівки. Я йому відповів, що принаймні великого ризику нема Але гарантувати щось, та ще й на сто відсотків... Ви можете?

— Ні.

— Так чи так, а він просить послати йому про всяк випадок кілька чоловік. Цього ми не можемо йому відмовити.

— Розумію.

Начальник поліції відкашлявся.

— Єнсене!

— Слухаю.

— Вам нема потреби їхати туди особисто. По-перше, тому, що ви й так мали тяжкий тиждень, а по-друге, тому, що це вже випадок буденний. А крім того...

Коротка мовчанка

— Крім того, директор видавництва аж ніяк не прагне знов зустрітися з вами. Не будемо з'ясовувати чому.

— Так.

— Пошліть ті самі сили, що й минулого разу. Ваш безпосередній помічник утаємничений в усе. Нехай він і командує.

— Ясно.

— Якщо хочете, то, звичайно, можете керувати операцією по радіо. Тут я даю вам цілковиту волю.

— Ясно.

— Я зовсім не хочу вас дезавуювати. Гадаю, що ви мене розумієте. Але нема причини не піти директорові назустріч, коли можна

— Розумію.

Даючи вказівки начальникові патруля, Єнсен ввімкнув гасло тривоги.

— Тримайтеся не на очах. Не привертайте до себе уваги.

— Слухаю, комісаре.

Єнсен поклав трубку і прислухався до дзвінків у вартівні. [122]

Через одну хвилину тридцять секунд машини виїхали з подвір'я. Годинник показував 13.12.

Єнсен посидів кілька хвилин, намагаючись зосередитися. Тоді підвівся й спустивсь до апаратної. Черговий поліцай схопився з-за контрольного столика й козирнув. Комісар сів на його місце.

— Де ви тепер?

— За два квартали від майдану Профспілок.

— Вимкніть сирени, коли переїдете майдан.

— Зрозумів.

Голос у Єнсена був спокійний, як завжди. На годинника він не дивився, бо й так міг вирахувати час до секунди. До Дому начальник патруля під'їде о 13.26.

— Минаємо майдан. Я вже бачу Дім.

— Жоден поліцай у формі не повинен заходити в Дім або наближатися до нього.

— Зрозумів.

— Збільшіть відстань між машинами.

— Слухаю.

— Далі робіть те саме, що минулого тижня.

— Зрозумів.

— Повідомте мене, як тільки оціните обстановку. Я чекатиму тут.

Єнсен лишився сидіти, мовчки дивлячись на пульт.

Дім належав до найвищих будівель у країні, та ще й стояв на такій верховині, що його видно було з усіх кінців міста. Він завжди бовванів перед очима, і хоч би звідки хто їхав, здавалося, що Дім стоїть у кінці шляху. Він мав квадратову основу і тридцять поверхів. На кожній стіні було чотириста п'ятдесят вікон і білі дзиґарі з червоними стрілками. Облицьований Дім був глазурованими плитками, синіми від основи, а що вище, то яснішими. Крізь вітрову шибку начальникові патруля Дім видавався велетенською колоною, що виростає з землі просто в холодне, по-весняному безхмарне небо. Дім розростався, заслоняючи собою обрій.

— Я приїхав. У мене все.

— У мене також.

Комісар Єнсен глянув на годинника: 13.27.

Радист повернув важілець.

Єнсен не повернувся й не відвів очей від годинника Стрілка швидкими порухами відзначала секунди.

У кімнаті було зовсім тихо. Обличчя в Єнсена напружилося, зіниці звузились, а навколо очей зібралися мереживом зморшки. Радист допитливо дивився на свого начальника 13.34... 13.35... 13.36... 13.37... [123]

В апараті затріщало. Єнсен не поворухнувся.

— Комісар?

— Так.

— Я бачив листа. Безперечно, його склала та сама людина. Такі самі літери і все таке саме. Тільки папір інший.

— Далі.

— Той, із ким я розмовляв, директор видавництва, дуже нервусться. Певне, тремтить зі страху, аби чогось не сталося, поки шефів нема.

— Ну?

— Вони евакуюють будинок, так самісінько, як і минулого разу. Чотири тисячі сто чоловік. Уже почали.

— Де ви тепер?

— Перед головним входом. Ну й люду пре.

— Пожежники?

— Викликані. Одна машина. Гадаю, що досить. Перепрошую... Треба перекрити вулицю. Потім доповім.

Єнсен чув, як начальник патруля давав комусь наказ. Потім стало тихо.

13.46.

Єнсен і далі сидів у тій самій позі. На виду він теж не

змінився.

Радист здвигнув плечима й ледве стримався, щоб не

позіхнути.

13.52. В апараті знов затріщало.

— Комісар?

— Так.

— Натовп порідшав.