Невидимець - Уеллс Герберт Джордж
Сьогодні його спіткає смерть. Хай він замикається, хай ховається, хай оточить себе сторожею, вдягне, коли хоче, панцир, смерть, невидима смерть, наближається до нього. Хай уживає застережних засобів — це якраз справить враження на мій народ. Смерть вирушить до нього сьогодні під полудень з поштової скриньки. Листа буде кинуто в скриньку перед самим приходом поштаря — і вперед! Гра починається. Смерть вирушає. Не допомагай йому, мій народе, інакше смерть спіткає й тебе. Сьогодні Кемп мусить умерти".
Кемп двічі перечитав листа.
— Це не містифікація,— сказав він.— Тон його. І він так і думає зробити.
Кемп перегорнув складений удвоє аркуш і на адресі побачив гінтондінський поштовий штемпель і прозаїчну приписку: "Доплатити два пенси".
Кемп повільно встав, не закінчивши полуднувати,— листа принесли о першій годині,— і пішов до себе в кабінет. Подзвонивши своїй економці, він наказав їй зараз же обійти весь будинок, оглянути всі клямки на вікнах і позачиняти всі віконниці. У кабінеті віконниці зачинив він сам. Із замкненої шухляди у спальні він витяг маленький револьвер, уважно оглянув його й поклав у кишеню куртки. Тоді написав кілька коротеньких записок, в тому числі й полковникові Едаю, і звелів служниці віднести їх адресатам, докладно пояснивши їй, як виходити з будинку.
— Небезпеки нема ніякої,— заспокоїв він її, а в думці додав: для вас.
Кілька хвилин він сидів у задумі, а потім повернувся до холодного полуденка.
Їв він якось неуважно, раз у раз замислюючись.
— Ми таки впіймаємо його! — сказав він нарешті, стукнувши кулаком по столу.— І принадою буду я. Заженемо його на слизьке.
Він піднявся на мезонін, старанно замикаючи за собою всі двері.
— Це — гра, гра чудернацька,— мовив Кемп,— але шанси на моєму боці, містере Гриффіне, хоч ви й невидимі та зухвалі. Гриффін проти цілого світу... сам із своєю помстою.
Кемп стояв біля вікна й дивився на схил пагорба, осяяний яскравим сонцем.
— Йому ж треба щодня їсти. Не заздрю йому. Та чи й справді він спав минулої ночі? Хіба що десь просто неба, щоб на нього ніхто не наштовхнувся... Хотів би я, щоб ця наша спека змінилась на холоднечу й сльоту... А може, він у цю мить стежить за мною?
Кемп підійшов зовсім близько до вікна. Щось із різким стукотом ударилось у стіну над вікном, і Кемп перелякано відсахнувся.
— Який я став нервовий! — сказав Кемп, але до вікна підійшов знову тільки через добрих п’ять хвилин.— Певно, горобець,— додав він.
На парадному вході подзвонили, і Кемп поспішив униз.
Він одсунув засуви, повернув ключ, оглянув ланцюжок, наклав його і обережно, не показуючись сам, прочинив двері. Озвався знайомий голос. То був Едай.
— На вашу покоївку напали, Кемпе,— сказав він через двері.
— Що?! — вигукнув Кемп.
— Забрали в неї вашу записку. Він десь тут поблизу. Дайте ж мені ввійти.
Кемп одкинув ланцюжок, і Едай протиснувся крізь вузенький отвір. Тепер він стояв у передпокої і з величезною полегкістю дивився, як Кемп знову замикає двері на всі замки й засуви.
— Вашу записку видерли в неї з руки. Налякали її страшенно. Тепер вона в поліції. Лежить в істериці. Він десь близько тут. А що ви там написали?
Кемп вилаявся.
— Який я був дурень! — сказав він.— Міг би догадатись. До Гінтондіна нема ж і години ходу. Уже!
— Що вже? — спитав Едай.
— А ось дивіться.
Кемп повів його до кабінету й передав лист од Невидимця. Едай прочитав і тихо свиснув.
— А ви? — спитав він.
— Такий дурень, гадав влаштувати йому пастку! — відповів Кемп.— І виклав усе це в записці. А вона пішла просто йому в руки.
Едай і собі круто вилаявся.
— Він утече,— сказав Едай.
— Аж ніяк! — заперечив Кемп.
Нагорі забряжчала розбита шибка. Едай помітив срібний полиск маленького револьвера, що стирчав із Кемпової кишені.
— Це — вікно в мезоніні,— зауважив Кемп і перший рушив сходами.
Вони були ще на сходах, коли забряжчала друга шибка. В кабінеті вони виявили, що два вікна з трьох розбиті, на підлозі повно битого скла, а на письмовому столі лежить великий камінь. Обоє зупинились у дверях, споглядаючи цей розгром. Кемп знову вилаявся, і в цю мить брязнула й третя шибка, наче вистрілили з револьвера, і розсипалася скалками по кімнаті.
— Навіщо це? — спитав Едай.
— Це — початок,— відповів Кемп.
— Чи є якась змога вдертися сюди?
— Навіть кішці не вдасться це зробити.
— А віконниць нема?
— Тут нема. Внизу ж в усіх кімнатах... Ого!
Знизу долинув тріск дощок, в які гупали чимось важким.
— От клятий! — скрикнув Кемп.— Це, певно... авжеж... Це у спальні. Він думає потрощити мені весь будинок. Але він — йолоп. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги..
Ще одна шибка розлетілася на скалки. Едай з Кемпом ошелешено стояли на площадці.
— Я придумав,— сказав нарешті Едай.— Дайте мені палицю або щось таке. Я піду в поліцію й приведу собак-шукачів. Тоді ми його впіймаємо.
Ще одне вікно спіткала доля попередніх.
— Револьвера у вас нема? — спитав Едай. Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.
— Нема, зайвого принаймні.
— Я принесу його назад,— пообіцяв Едай.— Ви ж тут у безпеці.
Кемпові стало соромно за свої слова, і він оддав Едаєві зброю.
— А тепер ходім до дверей,— сказав Едай.
Поки вони розгублені стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару і розбилося. Кемп підійшов до парадних дверей і почав, скільки міг тихо, відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.
— Виходьте відразу,— сказав Кемп.
Через секунду Едай був уже на ганку, і двері за його спиною господар зачинив знову на засув. Якусь хвилину Едай вагався, почуваючи себе в більшій безпеці, коли тулився спиною до дверей, але потім, випроставшись, почав рішуче спускатися з ганку. Він уже перетнув галявину, наближаючись до хвіртки, коли це над травою неначе війнув вітрець, і щось підійшло до нього.
— А заждіть хвилинку,— промовив Голос, і Едай застиг на місці, стискаючи рукою револьвер.
— Ну? — спитав Едай, сполотнілий і похмурий. Кожен нерв у нього був напружений.
— Зробіть мені ласку, поверніться в будинок,— попросив Голос, похмурий і напружений, як і Едаїв.
— Дуже шкодую, але не можу,— трохи хриплим голосом відповів Едай, облизуючи губи.
Голос, здалось йому, звучав ліворуч од нього, і Едаєві спало на думку: чи не вистрілити?
— Куди ви йдете? — спитав Голос.
Обоє зробили швидкі рухи, і з кишені Едая щось блиснуло проти сонця.
Але Едай відмовився від свого наміру й задумався.
— То вже моя справа, куди я йду,— відказав він повільно.
Не встиг він докінчити, як чиясь рука охопила його шию, в спину йому вперлися коліном, і він простягся навзнак на землі. Якось він спромігся витягти з кишені револьвера і навмання вистрелив. Його зараз же вдарили в зуби, і з руки в нього видерли револьвер. Марно він силкувався ухопитися за чиюсь слизьку ногу, спробував підвестися й упав знову навзнак.
— Прокляття! — вигукнув Едай.
Голос засміявся.
— Я вбив би вас, тільки шкода кулі,— сказав Голос. Едай бачив у повітрі, футів за шість од себе, націлений у нього револьвер.
— Ну? — сказав Едай, сідаючи.
— Вставайте! — звелів Голос.
Едай встав.
— Слухайте,— суворо сказав Голос,— тільки без фокусів. Пам’ятайте, що я вас бачу, а ви мене ні. Ви мусите повернутися в будинок.
— Кемп не впустить мене,— сказав Едай.
— Дуже шкода,— мовив Голос.— До вас я нічого не маю.
Едай знову облизав губи. Відвівши погляд від цівки револьвера, він побачив удалині море, темно-синє під полуденним сонцем, зелені пагорби, білу скелю над водою, багатолюдне місто і раптом відчув, яке життя прекрасне. Потім очі його повернулися до маленького металевого предмета, що висів у повітрі за шість футів від нього.
— Що ж мені робити? — спитав він.
— А що мені робити? — відповів Невидимець.— Вам-то допоможуть. Вам треба тільки повернутися назад.
— Спробую. А якщо він пустить мене, чи обіцяєте ви не добиватись у двері?
— До вас я нічого не маю,— повторив Голос.
Тим часом Кемп, випустивши Едая з дому, поспішив нагору в кабінет, пройшов між битим склом і обережно визирнув з вікна. Едай, побачив він, стоїть і розмовляє з Невидимцем.
— Чому він не стріляє? — прошепотів Кемп.
Раптом ворухнувшись, револьвер зблиснув на сонці. Кемп прикрив рукою очі й намагався стежити за рухом сліпучого пучка променів.
— Так він віддав револьвер! — скрикнув Кемп.
— ...обіцяйте не добиватись у двері? — казав саме в цю мить Едай.— Не надто зловживайте своїми перевагами. Хоч трохи поступіться.
— Повертайтесь у будинок. Відверто кажу вам, що не обіцяю нічого.
Едай, здавалось, наважився. Він повільно рушив до будинку, заклавши руки за спину. Кемп ошелешено стежив за ним. Револьвер зник, блиснув, зник знову і знову вимайнув, цей маленький блискучий предмет, що рухався слідом за Едаєм. Далі події відбувались блискавично: Едай стрибнув назад, круто обернувся, невдало спробував схопити револьвер, підвівши руки вгору, й упав ниць. Над спиною його пахнула у повітрі голуба хмарка диму, звуку від пострілу Кемп не чув. Едай конвульсійно шарпнувся, сперся на руку, знов упав і лежав уже непорушно.
Якийсь час Кемп стояв і дивився на спокійну й байдужу Едаєву позу. День був дуже гарячий і тихий. Здавалося, геть усе у світі завмерло, тільки два жовтих метелики ганялись одне за одним у кущах між будинком і хвірткою. Едай лежав на галявині біля хвіртки. Штори в усіх віллах по дорозі на пагорб були затягнуті, і тільки в одній маленькій альтанці видніла жива душа — якась постать у білому, немов дідусь задрімав. Кемп шукав очима, чи не блисне де револьвер, але він зник. Потім погляд його спинився на Едаєві. Починалась серйозна гра...
У парадні двері стали стукати й дзвонити дедалі голосніше, але челядь, виконуючи Кемпів наказ, позачинялась по своїх кімнатах. Потім запала тиша. Кемп посидів, прислухаючись, а тоді обережно визирнув по черзі у всі три вікна кабінету, вийшов на сходи і тривожно прислухався. Озброївшись кочергою із спальні, він ще раз пішов оглянути внутрішні засуви на віконницях першого поверху. Все було надійне й певне. Кемп повернувся на мезонін. Едай усе ще лежав край посипаної рінню доріжки, там, де й упав.
