На нові землі - Роні Жозеф

Ось і печери, з яких лине шум води. Тут лягли спати, а ранком знову рушили в путь. Отак ішли ще два дні, поки відшукали орду.

Зустріч відбулась надвечір біля підніжжя одного горба, під навислою величезною порфіровою брилою. Жінки зносили докупи сухе гілля, яке Нао мав запалити. Закричали вартові, і Аун перший наблизився до сина Леопарда. Запала глибока тиша. Жінки неприязно поглядали на Джеху...

Нао сказав поважно:

— Минув цілий сезон, як ви кудись подалися..

— Ми перейшли гору і знайшли неосяжні землі для полювання! — відповів Аун.

Обличчя Нао полагіднішало. Він пригадав ті тяжкі часи, коли сам вирушив у подорож з Намом і Гавом, щоб завоювати вогонь; він знову пережив боротьбу з сірим ведмедем і тигрицею, погоню за людожерами, спілку з ватажком мамутів, підступність рудих карликів і гостинність ва, предковічний ліс, Людей-з-блакитною-шерстю, напад печерного ведмедя і страшну зустріч по дорозі до орди з Агоо Волосатим... Тоді Нао приніс в орду завойований вогонь і вміння добувати його з камінців, перейняте від Людей-без-плечей.

— Гаразд, — сказав він, — Нао слухає сина Тура.

Він запалив вогнище і наказав синові розповідати.

Коли той почав говорити, мандрівнича душа Нао спалахнула. Червоний звір глибоко здивував його, але він обурився, коли Аун сказав, що праслони були більші за мамутів:

— Немає звіра більшого за мамута, з яким Нао жив у землі кзамів!

Нао з розповіді впізнав хижака, що жив серед базальтових скель, і звернувся до Нама:

— Цей звір убиває тигра так само легко, як лев пантеру!

Спілка з печерним левом зворушила Нао до глибини душі. Він привітно звернувся до Зура:

— Ва були найспритніші з людей. Це вони знайшли вогонь у камінчиках. Вони перепливали річки на плетиві з гілля і знаходили воду, яка тече під землею!

Оповідання про бій з Людьми Вогню сповнило його груди гордістю. З сяючими очима він поклав руку на плече юнака:

— Аун має серце і силу ватажка!

Оточивши їх колом, уламри з недовір'ям слухали розповідь: вони пригадували, як Нао відвоював огонь і врятував орду, що гинула серед скель на морозі; Аун же привів тільки чужу дівчину та свого кволого приятеля, якого ніхто в орді не любив.

Хуам, син Цапа, вигукнув:

— Чи не сказав Аун, що ті землі значно тепліші, ніж наші?.. Уламри не зможуть там жити! Коли ми переходили Розпечену Долину, воїни і жінки мерли там, як коники восени.

Глухі голоси підтримали Хуама. І Аун зрозумів, що орда любить його ще менше, ніж до мандрівки.

Протягом тижня син Тура втішався приємним життям серед людей своєї орди. Він ходив на полювання з уламрами або залишався з Джехою, з якою жінки орди навіть не розмовляли. Потроху його почав огортати сум. Аун вважав, що зробив потрібну справу, рівну подвигу Нао: хоч і не приніс вогонь, та зате знайшов за горами багаті на здобич неосяжні землі. Він почував себе дужчим за всіх юнаків, рівним силою з ватажком. Уламри ж Ауна не шанували. Вони більше поважали Хуама, бо знали, що Хуам буде ватажком, коли помре син Леопарда, і Хуама доведеться слухатись.

Хуам ненавидів Ауна, і почувалось, що ця ненависть вибухне при першій нагоді.

Ще перед мандрівкою сина Тура Хуам докоряв йому, що він любить Зура більше, ніж орду; до того ж Аун ще й одружився з дівчиною, народженою на тій землі, де орда ніколи не бувала. Отже, Аун став чужинцем. Особливо кляли його жінки. Вони з лайкою відвертались від Джехи, завжди знімали хрипкий галас услід чужинці. Навіть Аунові сестри втікали від неї.

Вечорами, залишаючись з Джехою і Зуром, Аун ще гостріше відчував своє приниження. Лють і обурення палали в його душі.

Через кілька днів Аун збунтувався. Він почав уникати товариства уламрів і уперто відокремлювався з Джехою та Зуром. На полювання Аун ходив кожного разу, коли наказ Нао не затримував його в орді. Він тікав на кілька днів до підземної річки, і якась дивна сила підштовхувала його до отвору в стіні, за якою починалась країна пригод.

Одного разу Аун пішов полювати на леопарда. В сусідніх лісах їх була сила-силенна. Великі, обережні, відважні, спритні й ненажерливі, вони винищували оленів, сайгаків, ослів і навіть молодих зубрів. Нао не полював на них зовсім. Багато уламрів побоювалося їх, бо поранені леопарди люто боронилися. І мало хто з мисливців зважувався полювати на них наодинці.

Аун довго блукав у лісі, не знаходячи сліду звіра. Неподалеку від кременистого річища, де дзюрчало джерельце, мисливець зачув запах леопарда. Аун ліг в папороті і завмер.

Біля джерела, під густим листяним шатром, виднілось невеличке скелясте підвищення з заглибленням. Там, поклавши голову на лапи, в повній безпеці дрімав звір. Незважаючи на велику відстань і півтемряву, Аун пізнав леопарда. Між людиною і звіром було щось дванадцяти сотень ліктів. Мисливцю пощастило просунутися на вісімсот ліктів, не потурбувавши звіра. Коли ж Аун заплутався у високій траві і зняв шум, леопард підняв голову, і в печері спалахнули два янтарних з смарагдовим відблиском вогника.

Аун непорушно лежав на землі, поки звір підозріло принюхувався. Блискучі очі леопарда уважно обстежили все, після чого звір знову поклав голову на лапи і заспокоївся. Аун чекав не одну довгу хвилину, перш ніж рушити далі, йому треба було подолати близько двохсот ліктів, а потім він міг кинути списометалкою дротика. Рана, завдана з такої відстані, не могла бути смертельною, та Аун сподівався, що роздратований звір вийде на бій...

Легенький вітрець відносив запах мисливця убік. Аун швидко проповз ще сто п'ятдесят ліктів і сховався за дерево.

Знову леопард, прислухаючись, підняв голову, а потім вийшов з печери, щоб краще розібратись у підозрілому запаху.

Раптом почулось мекання, між смоковниць з'явилась сарна, і леопард плигнув до неї. Сарна кинулась до того самого дерева, за яким ховався Аун. Мисливець підхопився і крутнув пращею. Дротик влучив у потилицю хижака. Леопард люто нявкнув, проте напасти не зважився, а поліз у зарості і звідти стежив за мисливцем.

Щоб уникнути несподіванки, Аун став на галявині, тримаючи в одній руці дрюк, а в другій дротик.

Леопард крізь траву стежив за людиною і шукав способу непомітно наблизитись до неї, щоб потім уже стрибнути на плечі.

Та згодом його лють ущухла; рана йому не дошкуляла, і хоч звір розгадав план уламра, та все ж бачив у людині небезпечного ворога. Він спробував змінити позицію, але Аун помітив плямисту шкуру і кинув дротик. У високій траві дротик відхилився, а леопард побіг в глиб лісу.

Вже деякий час у лісі тривала якась метушня, а згодом мисливець почув наближення гурту людей. Вигукнувши клич орди, Аун погнався за хижаком. З різних боків виткнулись голови, полетіли дротики. Раптом з'явився Хуам і, крутнувши списометалкою, кинув спис. Поранений у бік, леопард підскочив і обернувся, готовий до бою... Хуам зник, поховалися й інші мисливці; тільки Аун залишився на своєму місці...

Леопард більше не вагався. За якусь мить він був уже біля сина Тура і плигнув на нього... Дрюком Аун спинив і збив звіра на землю, а потім завдав йому смертельного удару, і звір сконав.

Аж тоді Хуам з товаришами підбігли до Ауна. Спершись на дрюк, син Тура дивився на них. Він гадав, що всі почнуть захоплюватись його силою; в ньому навіть ворухнулась дружня ніжність, чарівна властивість його роду.

Але обличчя були суворі.

Один з прибічників Хуама вигукнув:

— Хуам переміг леопарда!

Решта мисливців підтримала його. Хуам підійшов до леопарда і показав на свій спис, що глибоко вп'явся між ребрами. Аун обурено відповів:

— Леопарда переміг не Хуам!

Уламри зареготали, теж показуючи на спис. Прибічник Хуама знову сказав:

— Ні, переміг Хуам!.. Аун тільки закінчив перемогу.

Син Тура підняв дрюк. Гнів клекотів у його грудях. Він вигукнув зневажливо:

— Чого вартий леопард? Аун подолав червоного звіра, тигра і Людей-Собак!.. Один лише Нао може зрівнятись з ним силою!

Хуам не відступав. Він почував за своєю спиною груди товаришів.

— Хаум не боїться ні лева, ні тигра!

Гіркий сум огорнув серце Ауна. Він був ніби чужинець серед своїх одноплемінників. Аун вхопив убитого леопарда і кинув їм до ніг зі словами:

— Син Тура не битиметься з уламрами... Він дарує їм леопарда.

Вони вже не реготали, а лютими очима міряли високу постать і величезний дрюк. Всі нишком визнавали силу Ауна, рівну силі великих хижаків, але водночас ненавиділи його і зневажали його ласкавість...

Аун повернувся до табору повний огиди і нудьги. Біля печери з навислою кам'яною брилою він знайшов Джеху, що самотньо скоцюрбилась на камені. Побачивши його, вона підвелася з жалібною скаргою. З подряпини на щоці текла кров.

— Джеху поранили? — запитав Аун, обнімаючи її за плечі.

Вона тихо відповіла:

— Жінки кидались камінням...

— Вони кидали каміння в Джеху?

Джеха ствердно кивнула. Мисливця охопило обурення. Озирнувшись навкруги і нікого не побачивши, він спитав:

— Де ж вони?

— Я не знаю.

У відчаї він похилив голову. Його страждання дійшли межі. І в мовчанці, що запала потому, Аун відчув, що не зможе більше жити з ордою.

— Чи не краще Джесі повернутися з Ауном і Зуром до Вовчиць? — прошепотів він.

Джеха звела на нього очі, не вірячи своєму щастю. Це було створіння покірне й боязке. Їй було тяжко серед уламрів. Вона постійно відчувала зневагу, ненависть і глум жінок, і це було тим тяжче, що вона ледве розуміла мову орди. Вона не сміла скаржитись і не сказала б ані слова про свою рану, коли б Аун не спитав її... Вона вигукнула:

— Джеха піде туди, куди піде Аун!

— Чи не краще їй жити зі своєю ордою?

— Гак, — прошепотіла Джеха.

— Тоді ми повернемось на берег великої річки!

Вона полегшено зітхнула і схилила голову чоловікові на плече.

Коли повернувся з мандрівки до підземної місцевості Зур, Аун відвів його від табору, бо жінки й мисливці вже посходились, і коротко сказав:

— Аун хотів би знову побачити Вовчиць, печерного лева і високу печеру.

Зур звів на Ауна свої неспокійні очі, і радісна посмішка засяяла у нього на обличчі. Він знав, що його товаришу важко жити в орді, та й у самого Зура ніби камінь лежав на серці.

— Зур буде щасливий у високій печері!

Ці слова розвіяли останні сумніви мисливця. Він підійшов до Нао, що відпочивав під навислою скелею, і сказав:

— Воїни не люблять сина Тура.