На нові землі - Роні Жозеф

Розпитавши Вао, Зур сказав синові Тура:

— Це країна Людей Вогню!

Аун оглядав її з жадібною цікавістю.

Зур додав:

— Коли вони приходять у ліс, то вбивають Волохатих Людей і їдять їх, як оленів чи антилоп.

Лють заклекотіла в грудях уламра: він пригадав кзамів-людожерів, у яких Нао відвоював вогонь.

Місцевість була зручна для стоянки. В скелі знайшли довгу печеру, придатну для оборони як від хижаків, так і від людей. На галявині, перед печерою, можна було розкласти вогнище, а густий чагарник закривав би його від людського ока. З допомогою лемурів Аун і Зур закрили вхід до печери, і коли надійшов вечір, печера могла витримати напад тридцяти чоловік.

Син Тура сказав:

— Аун, Зур і Волохаті Люди дужчі за Людей Вогню!

Він засміявся, і його веселий настрій передався іншим. Вечірнє сонце сідало в річку і заливало хмари гарячим світлом. Подібні до червоних скель на півночі країни ва, хмари розляглися над степом, нагадуючи химерні квіти. Серед темряви палахкотів вогонь. Свіжий вітер допомагав йому поглинати кору й гілля. Для орди смажився цілий олень. Під керівництвом Зура Лісові Люди пекли коріння, кінську квасолю та гриби.

Наприкінці вечері Ра, що сидів біля чагарника, раптом скочив на ноги, пролопотів щось невиразне і показав рукою на протилежний берег.

Аун і Зур продерлись крізь чагарник і остовпіли: на тім боці річки, ліворуч від їхнього табору, блимав вогонь. Спочатку він пригасав і ледве прохоплювався крізь гілля, але потім ожив, і полум'я застрибало вгору. Поплив червоний дим. Полум'я збільшувалось і, здавалось, перемагало темряву, відсуваючи її далеко в степ. Біля вогню було видно постаті людей, то чорного, то мідного кольору залежно від того, де вони стояли: спереду чи позаду вогнища.

Лісові Люди побігли слідом за Ауном. Крізь віття чагарника вони жадібно стежили за рухами своїх ворогів... Лемури дрижали від страху. Найстарші пригадували панічну втечу від цих людей; в їхній уяві знову поставали картини вбивства одноплемінників.

Уважно придивившись, Аун побачив Людей Вогню. Наколовши шматки м'яса на рожни, вони пекли його над вогнищем. Всіх чоловіків було семеро. Безперечно, це був один з мисливських загонів, що їх часто виряджали з орди уламри, руді карлики, кзами та ва. Один мисливець гартував на вогні вістря списа, решта чекала на вечерю. По всьому було видно, що вогнища лемурів вони не помічали. Їхній табір лежав нижче, ніж табір Ауна і Зура, та й чагарник був гарним сховищем... Та ось Аун раптом відчув, що вони щось помітили. Час від часу один з ворогів обертався до вищого берега і уважно вдивлявся в нього.

— Вони бачать відблиск нашого багаття! — сказав Зур.

Спокій Людей Вогню дивував його. Може, вони думають, що тут отаборились люди з їхньої орди? Він запитав про це Вао. Та показала на річку, ліворуч, праворуч і дала зрозуміти, що переправи поблизу немає. Течія в ріці була така швидка, що ні людина, ні звір не могли її подолати. До ворожого табору треба було йти цілу добу. Тому зараз небезпека не загрожувала ні з того, ні з іншого боку...

Довго ще Аун розглядав ці істоти, які були ближче до його раси, ніж лемури, і які, проте, більше нагадували кзамів, ніж уламрів. Незважаючи на значну відстань, він бачив короткі ноги, широкі тулуби, але не помітив вужчих, ніж у людожерів, лобів, масивних щелеп та випнутого надбрів'я.

— Сьогодні вночі Люди Вогню не нападуть на нас, — запевнив Аун. — Чи ж зважаться вони на це завтра?

Його мужнє серце не боялось бою: він вірив у перемогу. Хоч лемури і слабші за ворогів, зате їх більше. До того ж уламр покладався на свою силу і на Зурову хитрість. Він запитав у Вао:

— Чи мають Люди Вогню списи й дротики?

Через деякий час та зрозуміла його і в свою чергу звернулась до найстаршого лемура.

— Вони кидають каміння, — відповів Зур, розгадавши жестикуляцію лемурів.

— А вогню з камінців вони не добувають! — радісно вигукнув Аун, бо на деякій відстані від великого вогнища ворогів він помітив два маленьких, що блимали в клітках-сховищах. Коли вбити у них вогонь, як це колись зробили кзами уламрам, то вороги змушені будуть повернутися до своєї орди...

Ніч минала спокійно. Ставши на варту першим, Аун міг краще стежити за ворогом, бо місяць заходив сьогодні пізніше, ніж минулого вечора. Разом з ним вартувало й двоє лемурів. Вони розуміли необхідність цього заходу і вартували по черзі, коли загрожувала якась небезпека. Ніщо не могло їх стурбувати більше, ніж сусідство Людей Вогню.

Коли на варті став Зур, місяць зайшов, і на тім боці вогонь ледве жеврів. Воїни спали, лише вартовий ходив навколо них у півтемряві. Згодом Зур уже не бачив нічого, і тільки рисячі очі Ра слідкували за ворогами, незважаючи на значну відстань... Ніч минала. Сотні зірок закотилися за небосхил на заході, інші підіймались вгору. Лише одна червона зоря нерухомо стояла на півночі. На світанку туман, що піднявся над річкою, поволі закрив протилежний берег і табір Людей Вогню.

Ранком туман ще тримався. Але вітер розганяв його, а сонце прибивало до землі. Сива завіса поволі розтанула, і стало видно протилежний берег.

У лемурів вихопилось щось подібне до зітхання. Людей Вогню не було. Тільки купка попелу та чорнуватого вугілля залишилась на тому місці, де стояв їх табір.

Невидимий ворог

Аун, Зур та лемури більшу частину дня працювали над зміцненням печери, щоб зробити її неприступною. Надійна для захисту від хижаків, які завжди в решті решт підуть собі геть, печера не захищала від нападу людей. Уламр і Людина-без-плечей дуже добре знали, що руді карлики і кзами могли тримати в облозі своїх ворогів протягом цілих тижнів. Заховатися в печері від численного ворога було все одно, що приректи себе на смерть. Та проти десятка ворогів, — а вчора їх було тільки семеро, — печера могла стати доброю схованкою.

Після полудня мисливці вбили кількох антилоп, щоб просушити м'ясо на сонці і на вогні, а лемури назбирали плодів і коріння.

Усі були насторожі. Вартували, звичайно, з обережністю собак чи шакалів. Захопити табір було важко: з півдня його захищали річка й урвище, зі сходу — безкрая пустеля, а з заходу — болотяна місцевість. Вільним залишався тільки один шлях — через ліс, що стояв ззаду, але галявина між ним і печерою була зручна для нагляду. Таким чином, ворог не міг напасти зненацька. Щоб досягти печери, Людям Вогню треба було пробігти від ста до дев'ятисот кроків під загрозою дротиків та списів.

Не чутно було жодного підозрілого запаху, що сповіщав би про наближення ворогів. На смерканні лемури розташувались колом з радіусом у три тисячі ліктів. Аун вилазив на найвищі скелі, однак теж нічого не помітив. Якщо ворог і прийшов на цей берег річки, то, мабуть, зупинився десь далеко. Уламр почав заспокоюватися.

— Людей Вогню було тільки семеро, вони пішли собі геть, — сказав він Зурові.

Аун хотів сказати, що велике вогнище навело ворогів на думку про численний гурт, здатний добре оборонятися. Та Зур ходив стурбований. Вміючи передбачати краще, ніж уламри, він промовив:

— Якщо вони не прийшли, то лише тому, що повернулись до орди за допомогою!

— Їхня орда далеко! — безпечно запевнив Аун. — Навіщо їм туди повертатися?

— Лісові Люди не вміють добувати вогонь. Отже, вони схочуть довідатись, що це за нові люди в лісі.

Ця відповідь стурбувала Ауна. Розставивши вартових так, щоб уникнути будь-якої несподіванки, він заспокоївся. Як і завжди, Аун став на варту першим. Молодик, більший і ясніший, ніж вчора, мав зайти тільки опівночі... Місячне світло допомагало Ауну, та було майже зайвим для рисячих очей лемурів: у темряві вони почували себе краще. Стояла глибока нічна тиша, яку тільки інколи порушували голоси полюючих хижаків. Аун куняв біля вогнища без думки та мрії; одні лише відчуття напружено вартували. Троє лемурів спали, але найтонший підозрілий запах враз підняв би їх на ноги... Слух і нюх цих людей гострий, як у собак, був напружений, наче молодий очерет на болоті.

Місяць проплив уже дві третини свого шляху, коли раптом Аун підвів голову. Побачивши, що від багаття лишився тільки червоний жар, він поклав на нього оберемок хмизу. Потім, насторожено потягши носом повітря, позирнув на вартових. Двоє піднялись, а зразу ж за ними і третій.

З лісу линув якийсь запах.

Він нагадував запах лемурів, і Аун вирішив, що прибув другий їхній загін. Аун пішов до Ра. Той насторожив вуха і широко роздув ніздрі, тремтячи, немов у пропасниці. Коли Аун наблизився, Ра показав рукою на ліс і прошепотів кілька невиразних слів. Аун зрозумів його: Люди Вогню повернулись!

Сховані у гущавині, вони бачили вогонь, бачили уламра, але самі лишались невидимі.

Однак, несподіваний напад був неможливий. Навколо печери скрізь росла трава, і тільки де-не-де височіло якесь дерево чи невеличкі острівці чагарника.

При попелястому сяйві місяця гостре око Ауна вивчало місцевість. Сповнений відваги, він ледве міг стримати бойовий клич, що ладен був вихопитися з грудей. В його жилах клекотіла ненависть до Людей Вогню, які перепливли річку і обійшли пустелю тільки для того, щоб напасти на табір. Адже цим вони доводили свою лють, свою силу і свою ворожість!

Перш ніж будити Зура, Аун почав кружляти перед печерою, щоб довідатись, звідки лине той запах та скільки ворогів ховається в лісі. В руках у нього була краща списометалка, два дротики і спис висіли за плечима. Аун хотів виманити Людей Вогню на галявину. Вони вміли тільки кидати руками каміння, отже, мисливець поранив би чи вбив кількох з них раніше, ніж вони наблизилися б до нього. Вони не встигли б його навіть поранити.

А тимчасом лемури, які вже знали про появу ворогів, по одному виходили з печери. З ними вийшов і Зур, що дізнався про небезпеку від Вао.

Великий уламр слідкував одночасно і за своїми спільниками, і за темним лісом. Тих, що ховалися в ньому, не могло бути більше семи. А тут було вісім лемурів-воїнів, чотири жінки, що силою майже не поступалися чоловікам, та ще й Аун з Зуром. Якщо лемури виявлять відвагу, успіх буде забезпечено. Але більшість їх була до смерті налякана і не витримала б навального нападу. Мужність не покинула тільки Кремезного, Ра, Вао та ще одного юнака з жвавими очима.

— Воїнів стільки ж, скільки було біля вогню вчора? — спитав Зур.

— Не більше, — відповів Аун.