Гаррі Поттер і таємна кімната - Роулінг Джоан
Рон стояв ззаду, ледве стримуючись, щоб не дременути.
— Що сталося? — запитав Гаррі.
— Я… не… люблю… павуків, — напружено відповів Рон.
— Я цього не знала, — здивовано глянула на Рона Герміона. — Ти стільки разів робив різні настійки з павуками…
— Я нічого не маю проти мертвих павуків, — пояснив Рон, намагаючись не дивитися на вікно, — але я не люблю, коли вони ворушаться.
Герміона захихотіла.
— Це не смішно! — розсердився Рон. — І якщо вже хочете знати, то мені було три роки, коли Фред перетворив мого… мого іграшкового ведмедика на великого брудного павука, бо я зламав його дитячу мітлу. Ви б теж їх зненавиділи, якби тримали в руках ведмедика, а в нього раптом повиростало багато лап і…
Затремтівши, Рон замовк. Герміона й далі ледве стримувала сміх. Відчуваючи, що варто змінити тему, Гаррі сказав:
— Пам'ятаєте ту воду на підлозі? Звідки вона взялася? Хтось уже витер її.
— Вона була тут, — сказав Рон, пройшовши кілька кроків повз Філчеве крісло й показуючи пальцем. — Біля цих дверей.
Він узявся за мідну клямку і раптом відсмикнув руку, як обпечений.
— Що там? — стривожився Гаррі.
— Я не можу туди зайти, — прохрипів Рон, — Це дівочий туалет.
— Ой, Роне, таж там нікого немає! — підійшла до нього Герміона. — Хіба що Плаксива Мірта. Ходімо подивимось.
Не звертаючи уваги на великий напис "Туалет не працює", вона відчинила двері.
То був найпонуріший, найнеприємніший туалет, До якого коли небудь заходив Гаррі. Під великим потрісканим і вкритим плямами дзеркалом простягся цілий ряд щербатих кам'яних умивальників. Мокра підлога відбивала невиразне світло кількох недогарків, що чаділи у свічниках; дерев'яні дверцята кабінок були облуплені й пошкрябані, а одні з них, наполовину зірвані з завісів, похитувались.
Герміона приклала пальця до вуст і підійшла до останньої кабінки.
— Привіт, Мірто! Як справи? — сказала вона. Гаррі й Рон підійшли теж. Плаксива Мірта плавала в туалетному бачку, видушуючи прищик на підборідді.
— Це дівочий туалет, — підозріло глянула вона на Рона й Гаррі. — Вони не дівчата.
— Ні, — погодилася Герміона. — Я просто хотіла їм показати, як… е е… тут гарно.
Вона невиразно махнула рукою в бік старого брудного дзеркала й мокрої підлоги.
— Запитай, чи вона щось бачила, — ледь чутно попросив Герміону Гаррі.
— Що ти там шепочеш? — глянула на нього Мірта.
— Нічого, — швидко озвався Гаррі. — Ми просто хотіли запитати…
— Я не хочу, щоб за моєю спиною про щось перемовлялися! — проказала Мірта, ковтаючи сльози. — Я все відчуваю, хоч і померла!
— Мірто, тебе ніхто не хоче образити, — пояснила Герміона. — Гаррі тільки…
— Мене ніхто не хоче образити! Отакої! — завила Мірта. — Моє життя у цій школі було таким жалюгідним, а тепер ще й хочуть спаскудити мою смерть!
— Ми хотіли запитати, чи ти останнім часом не помічала чогось дивного, — швидко додала Герміона, — бо під час Гелловіну перед дверима цього туалету хтось напав на кицьку.
— Чи ти бачила тут когось того вечора? — запитав Гаррі.
— Я не звертала уваги! — драматично проказала Мірта. — Півз мене так образив, що я прийшла сюди і намагалася сама себе вбити. Але потім я, звичайно, пригадала, що я… що я…
— Уже мертва, — підказав Рон.
Мірта заридала, знялася в повітря, а тоді перевернулася й пірнула в унітаз сторч головою, забризкавши їх і зникнувши з очей. Судячи з приглушених ридань, вона забилася в якийсь вигин каналізаційної труби.
Гаррі й Рон роззявили роти, але Герміона втомлено знизала плечима й сказала:
— Якщо чесно, сьогодні Мірта була майже веселою. Гаразд, ходімо звідси.
Гаррі ледве встиг зачинити двері, за якими чулися булькітливі Міртині схлипування, як пролунав гучний голос, від якого всі аж підскочили.
— РОНЕ!
На сходах завмер геть приголомшений Персі Візлі, на грудях якого виблискував значок старости.
— Це дівочий туалет! — зойкнув він. — Що ви там…
— Просто дивилися, — знизав плечима Рон. — Чи нема яких слідів, розумієш…
Персі аж роздувся, нагадавши Гаррі місіс Візлі.
— Забирайтеся звідси! Геть! — замахав він руками, відганяючи їх. — Невже вам байдуже, що можуть подумати? А ви знову прийшли сюди, коли всі вечеряють!
— А чого б не прийти? — обурився Рон, зупинившись і люто зиркнувши на Персі. — Слухай, ми ту кицьку й пальцем не чіпали!
— Я так і казав Джіні, — сердито озвався Персі, — але вона й досі думає, що вас виженуть; я ще ніколи не бачив її такою засмученою, вона вся в сльозах! Ти хоч би подумав про неї, усі першокласники тільки про це й говорять.
— Це якраз тобі начхати на Джіні! — розгнівався Рон, вуха якого почервоніли. — Ти тільки боїшся, щоб це не завадило тобі стати старостою школи!
— Знімаю з Ґрифіндору п'ять очок! — відрубав Персі, потираючи пальцями значок старости. — Сподіваюся, це буде наукою для тебе! Більше ніяких детективних розслідувань, бо я напишу мамі!
І він подався геть, а його шия була така ж червона, як Ронові вуха.
*
Того вечора Гаррі, Рон і Герміона посідали у вітальні якомога далі від Персі. Рон і далі мав кепський настрій, раз по раз ляпаючи чорнилом на своє домашнє завдання з заклинань. Коли він неуважно взявся за чарівну паличку, щоб витерти чергову ляпку, вона підпалила йому пергамент. Спалахнувши, наче пергамент, але від злості, Рон із ляскотом закрив свою "Стандартну книгу заклинань, 2 й курс". На подив Гаррі, Герміона зробила те саме.
— Хто ж то міг бути? — сказала вона тихенько, наче продовжуючи розпочату розмову. — Хто хотів би повиганяти з Гоґвортсу усіх сквибів і учнів маґлівського роду?
— Ану, подумаймо! — вдаючи збентеженість, сказав Рон. — Хто ж це вважає за покидьків усіх учнів маґлівського роду?
Він подивився на Герміону. Герміона невпевнено глянула на нього.
— Якщо ти маєш на увазі Мелфоя…
— А кого ж іще! — вигукнув Рон. — Ти ж чула, як він казав: "Бруднокровці, тепер ваша черга!" Слухай, та варто тільки глянути на його гидку щурячу морду, аби зрозуміти, що то він!
— Мелфой — спадкоємець Слизерина? — скептично мовила Герміона.
— Подивися на його родину, — додав Гаррі, також закриваючи книжку. — Вони всі були в Слизерині, він завжди цим вихваляється. Вони цілком можуть бути нащадками Слизерина. Його ж батько такий лихий!
— Вони могли сторіччями зберігати ключі від Таємної кімнати! — припустив Рон. — Передавати їх від батька до сина.
— Ну… — невпевнено протягла Герміона, — може, й так.
— Але як це довести? — спохмурнів Гаррі.
— Є один спосіб, — поволі вимовила Герміона, зиркнувши на Персі на тому краю кімнати і ще більше стишивши голос. — Це, звичайно, нелегко. І небезпечно, дуже небезпечно. Треба порушити, здається, мало не півсотні шкільних правил.
— Якщо десь за місяць, або й більше, ти надумаєш це пояснити, то скажеш нам, добре? — роздратувався Рон.
— Добре, — холодно озвалася Герміона. — Для Цього нам треба проникнути у слизеринську вітальню і поставити Мелфоєві кілька запитань, але так, щоб він не збагнув, що то ми.
— Але ж це неможливо! — здивувався Гаррі, а Рон усміхнувся.
— Ні, можливо, — заперечила Герміона. — Треба тільки дістати трохи багатозільної настійки.
— Що це? — запитали водночас Гаррі й Рон.
— Кілька тижнів тому про неї на своєму уроці згадував Снейп.
— Ти гадаєш, на уроках зілля й настійок ми не маємо іншої роботи, як слухати Снейпа? — буркнув Рон.
— Ця настійка трансформує одну людину в іншу Подумайте про це! Ми могли б перетворитися на трьох слизеринців. Ніхто б не здогадався, що то ми. Мелфой міг би розповісти нам що завгодно! Може, він і зараз вихваляється десь у слизеринській вітальні, — якби ж ми могли його чути!
— Ця багатозільна штука мене трохи лякає, — насупився Рон. — А що, як ми назавжди лишимося слизеринцями?
— З часом вона втрачає свою силу, — нетерпляче махнула рукою Герміона, — а от дістати рецепт буде дуже важко. Снейп казав, що він є в книжці під назвою "Найпотужніші настійки", яка зберігається в бібліотеці у відділі службової літератури.
На жаль, існував тільки один спосіб узяти книжку зі службового відділу — мати письмовий дозвіл котрогось учителя.
— Ой, нелегко буде пояснити, навіщо нам ця книжка, — засумнівався Рон. — Усі відразу здогадаються, що ми хочемо зробити якусь заборонену настійку.
— Мені здається, — заперечила Герміона, — що, переконавши когось, ніби нас цікавить тільки теорія, ми мали б шанс.
— Ой, перестань, ніхто з учителів на таке не купиться! — скривився Рон. — Хіба якийсь останній дурень.
— РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ —
Скажений бладжер
Після прикрої пригоди з ельфами професор Локарт уже не приносив живих істот до класу. Натомість читав учням уривки зі своїх книжок, а іноді відтворював найдраматичніші епізоди з них.
Здебільшого він просив Гаррі допомогти йому з тими театралізаціями, тож Гаррі — хоч не хоч — мусив виконувати ролі то простого трансильванського селянина, котрого Локарт вилікував від словоточивого прокльону, то снігової людини з нежитем, то вампіра, який після зустрічі з Локартом не їв нічого, окрім салатів.
На одному з уроків захисту від темних мистецтв Гаррі знову стояв перед усім класом, щоб виконувати роль вовкулаки. Можна було б і відмовитись, але він мав поважну причину не псувати Локартові настрою.
— Ану, Гаррі, голосно завий!.. Чудово! А тоді, ви не повірите, я кинувся на нього, — отак! — збив на землю, — раз! — тримав однією рукою, а другою приставив до горла чарівну паличку! А потім зібрав усю свою силу і виконав надзвичайно складне заклинання "Гоморфус"! Вовкулака жалібно заскавулів, — давай, Гаррі! Пронизливіше!.. О, чудово! — і шерсть раптом зникла, кігті зменшились, і він знову перетворився на людину… Просто, але ефектно! І тепер іще одне село довіку буде прославляти мене як героя, який звільнив бідолашних людей від щомісячних жахливих нападів вовкулаки.
Задзвонив дзвоник, і Локарт підвівся.
— Домашнє завдання: скласти вірш, присвячений моїй перемозі над вовкулакою з Ваґа Ваґа! Автор найкращого твору отримає книжку "Я — магічний" з моїм автографом!
Учні почали розходитися, а Гаррі подався в кінець класу, де на нього чекали Рон і Герміона.
— Готові? — прошепотів Гаррі.
— Тільки нехай усі підуть, — нервово озвалася Герміона. — Гаразд…
Міцно затиснувши в руці аркуш паперу, вона попрямувала до Локартового письмового столу, а Гаррі з Роном — услід за нею.
— Е е… пане професоре Локарте! — затинаючись, почала Герміона.
