Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

Сторопілий рицар спитав у Санча:

— Що воно таке, Санчо? Чи то череп мені розм'якшився, чи мозок розтопився, чи то піт мене з голови до ніг проймає? Якщо я і вмокрів, то не з переляку, хоть пригода, що має мені статись, без сумніву, жахлива... Дай-но чимось утертись, якщо маєш, бо піт рясний аж очі заливає.

Санчо мовчки подав йому хустку, похваливши в думці Бога, що пан не здогадався, в чому річ. Дон Кіхот утерся і зняв шолома — подивитись, що йому голову студить; побачивши ж усередині ту білу гамулу, підніс до ніздер, понюхав і вигукнув:

— Клянусь життям володарки моєї Дульсінеї Тобоської, ти сиру мені сюди поклав, зраднику їден, шельмо, невірний джуро!

На те Санчо одповів незворушно, ніби й не він:

— Як то сир, то дайте сюди, пане, я його з'їм... Тільки цур йому, хай його та нечиста сила їсть, що його туди втеребила! Де б то я посмів вашій милості шолом отак паскудити? Найшли мені смілька! От їй же право, пане, послав мені Бог на розум, що і мене якийсь чорнокнижник напастує, бо я ж вашої милості знадіб і сустав, от він і насквернив туди, щоб ви, терпець утративши, на мене гнів положили і боки мені, як водиться, полатали. Тільки цим разом не в ті, лихий, узувся, бо я на добрий вашої милості розум уповаю: ви ж, пане, довідне знаєте, що нема в мене ані сиру, ані молока, ані ще чого путнього, а якби й було що, то я б його не вам у шолом, а собі в кендюх укинув би.

— Все може бути,— сказав Дон Кіхот.

На все те дивився шляхтич і з усього того дивувався, особливо як Дон Кіхот, витерши собі голову, обличчя, бороду й шолом, ізнов нап'яв його на лоба, поправився в стременах, шурнув меча, чи добре виймається, наважив списа і промовив:

— Тепер будь, що буде! Готовий я хоть із самим сатаною на міру стати.

Тут над'їхав саме фургон із хоруговками — на одному мулі погонич сидів та ще на передку чоловік якийсь. Дон Кіхот став на них переп'ят і спитав:

— Куди, братове, їдете? Що се в вас за фургон і що ви в ньому везете? Що воно ото за хоруговки?

На те відповів візник:

— Фургон се мій, а везу на ньому левів двох добрих у клітках, що губернатор Оранський презентом його королівській мості до двору посилає; і хоруговки кор'олівські ж, на признаку, що се добро його величності.

— Чи великі ж ті леви? — поцікавився Дон Кіхот.

— А великі,— відказав чоловік, що на передку сидів.— Таких іще, або більших, з Африки до Гишпанії досі не привожено; сам я левар, то всяких перевозив, а таких іще не траплялось. Маємо тут самця й самицю: самець он у першій клітці, а самиця в он тій задній, і голодні обоє, бо сьогодні ще їх не годовано. Тож нехай милость ваша рачить дати нам дорогу, бо нам якнайшвидше треба кудись доїхати, щоб корму їм добути. [412]

На ту річ Дон Кіхот тільки осміхнувся:

— Левчуки, мені? Мені, левчуки? Та ще такої години? Богом святим божуся, побачать панове, що їх сюди шлють, чи такий я чоловік, щоб левів ізлякатись! Злізай із воза, голубчику, і, як ти собі левар, повідчиняй клітки й повипускай мені сих звірюк: я покажу їм у чистім полі, на зло й на перекір усім завидам-чорнокнижникам, що сюди їх посилають, хто такий єсть Дон Кіхот!

— Те-те-те! — сказав собі нишком шляхтич.— Аж ось коли наш добрий рицар перед нами зрадився! Певно, той сир розм'якшив-таки йому мозок і геть розрідив у голові олію.

Тут підійшов до нього Санчо і сказав:.

— Пробі, пане, не дайте панові мойму Дон Кіхотові з тими левами заводитись, бо як заведеться, то пошматують вони нас усіх на кавалки.

— А хіба ж ваш господар такий божевільний,— спитав шляхтич,— що справді, гадаєте, може кинутись на тих хижих звірів?

— Не божевільний він,— відповів Санчо,— тільки шалено одваж-ний.

— То я вже якось одведу його од тої шаленої одваги,— пообіцяв шляхтич.

І, приступивши до Дон Кіхота, що притьмом наглив леваря клітки одчинити, сказав йому:

— Пане рицарю, пристоїть мандрованим рицарям такі пригоди підіймати, які заповідають щасливе докінчання, а не такі, що цілком виключають надію на успіх; адже одвага, що межує з необачністю, схиляється більше до безуму, ніж до величі духу. А надто ж ці леви проти вашої милості не ворогують, воно їм і не снилось; їх же послано його величності на ралець, то не честь, не подоба їх затримувати і дорогу їм загаювати.

— Знаєте що, пане шляхтичу,— заперечив Дон Кіхот.— Хай ваша милость дбає краще про свого перепела-вабця та пронозувату ласицю і не заважає іншим справляти їхню повинність. Я своє діло знаю, і зараз побачимо, чи до снаги мені сі вельможні левове, чи ні.

І, повернувшись до леваря, крикнув:

— Зараз же мені одчиняй клітки, пане леварю, бо нехай мені те та се, як я отсим списом до воза тебе не пришию!

Побачивши погонич рішучість тієї озброєної поторочі, заблагав:

— Змилуйтесь, паночку, хай ваше добродійство дозволить мені хоть мули випрягти та в безпечне місце одігнати, поки тих левів із кліток добуватимуть, бо як вони їх мені роздеруть, пропав я навіки: тільки моєї й худоби, що віз оцей та мули!

— О маловіре! — відповів йому Дон Кіхот.— Ізлазь, розпрягай, роби, що хочеш, та зараз побачиш, що то все дурна робота й марна праця.

Візник зіскочив і заходився чимдуж розпрягати, а левар заволав на все горло:

— Будьте мені за свідків, усі тут притомні, що я одмикаю сі клітки і випускаю леви ґвалтом і примусом; протестую і декларую, що всі шкоди та збитки, що тії бестії заподіяти можуть, спадають і приходяться на сього пана, варуючи права мої і заплату. Поки ж не одчинив, шукайте собі, панове, безпечного місця — мене-то леви, я певен, не рушать. [413]

Шляхтич іще раз спробував одраяти Дон Кіхота од того безумства: ; на таку несосвітенну річ наважитись, казав, то значить спокушати Бога. —Той одповів, що сам знає, що робить. Шляхтич востаннє застеріг рица— ; ря, аби схаменувся, бо то все, мовляв, облуда. ¦.;

— Ну, от що, пане,— сказав йому Дон Кіхот.— Коли ваша мил ость не бажає бути очевидником сієї, як ви гадаєте, трагедії, то стисніть острогами свою сиво-строкату та й гайда в затишок. :

Як почув теє Санчо, слізно почав благати пана, щоб на таке діло не поривався, бо проти нього і пригода з вітряками, і притичина зі ступа-рями, і всі інші оказії, досі пережиті, були, сказано б, наче коржі з маком.

— Майте на оці, пане,— казав Санчо,— тут жадних немає чарів ані якого чортовиння. Я сам бачив крізь грати і шпарки у клітці справжній левиний пазур, і з пазуря того судити можна, що там левище як гора або ще й більший.

— Із переляку принаймні,— заперечив Дон Кіхот,— він би міг тобі здатися більшим за півсвіту. Ну, йде вже, Санчо, а я тут зостанусь; якщо загину, ти ж знаєш давню нашу умову: поспішиш до Дульсінеї, і... вриваю на півслові.

І ще наговорив чимало дечого, що найменшої не залишало надії на можливість одвернути його од навісного того умислу. Шляхтич у зеленому радніший був щось удіяти, так зброя ж нерівна: заводитись із божевільним (а за такого вже напевне мав він тепер Дон Кіхота) було нерозумно. Дон Кіхот знову пристав до леваря з короткими гужами; тим часом шляхтич погнав свою кобилу, Санчо Сірого, а підводчик мули — всі квапились якнайдалі од фургона одбігти, поки левів не випущено. Санчо оплакував уже панову видющу смерть у лев'ячих пазурах, кляв свою долю і проклинав ту годину, коли заманулось йому знов до пана на службу стати, але ті жалі й лементи не заважали джурі гоном гнати Сірого далі од біди. Побачивши левар, що тікачі вже далеченько, знов почав умовляти й остерігати Дон Кіхота, про що й перше умовляв та остерігав, але рицар відповів, що чув уже, годі тих умовлянь і остережень, нічого з них не буде, і що хай притьмом одчиняє.

Поки левар порався коло першої клітки, Дон Кіхот розважав собі в думці, як йому зручніше до бою стати — пішо чи кінно, і поклав усе ж таки би і ися пішо, бо коли б іще Росинант не схарапудився, леви побачивши. Тож скочив із коня, одкинув геть ратище, нахопив на руку щита і, добувши з піхов меча, з предивною одвагою і мужнім серцем повагом підійшов до фургона, щирою душею вручаючи себе Богові та володарці своїй Дульсінеї.

Варто знати, що, дійшовши до сього місця, автор правдомовної сієї історії не міг утриматися од такого оклику: "О міцносердий і понад усяке слово преодважний Дон Кіхоте з Ламанчі, верцадло, в якому можуть визиратися всі левенці світу, новий і другий дон Мануель де Леон, що був хвалою і славою гишпанського рицарства! Якими словами оповім сей жаху гідний подвиг, якими речами впевню в його правдивості віки потомні? Які хвалення знайду, щоб тобі не личили й тебе не величили, хоч би й були то гіперболи з гіпербол? Ти безкінний, ти сам-один, ти безстрашний, ти великодушний, з самим лише мечем, та й то не з тим [414] толедським гостролезим, і зі щитом не з осяйної криці, стоїш і ждеш та виглядаєш тих двох левів — за них хижіших ще африканські пущі не родили... Нехай же хвалять тебе власні твої діяння, доблесний ламанч-цю, я надаю їм слово, бо сам не годен на вислови здобутись!"

На цьому й уриває автор згадану апострофу і, нав'язуючи нитку оповідання історичного, веде його далі таким робом:

Отож побачив левар, що Дон Кіхот уже напоготові стоїть — нічого робити, треба лева-самця випускати, щоб у гнівливого та шаленистого рицаря в неласку не впасти. Настіж розчахнув він першу клітку, де, як уже сказано, лев був, здоровенний, страхолюдний та гидомирний. Звір першим ділом перевернувся у своїй в'язниці, тоді витяг лапи, потягнувся добре, роззявив пащу і позіхнув спроволока, далі висолопив язика мало не в дві п'яді завдовжки і випорошив собі очі та морду вилизав, потому вистромив головень із клітки і повів доокола очима, що жаром жахтіли. Те страховіття нагнало б холоду найшаленішій сміливості, та Дон Кіхот тільки дивився на нього пильно, чекаючи, поки звір із воза сплигне і на нього налізе: певен був, що посіче хижака на локшину. От аж куди сягнуло безприкладне його божевілля!

Проте благородний лев появив більше миролюбності, аніж зухвальства; не звертаючи уваги на всякі там хлоп'ячі бравади, оглянувся, як ми вже сказали, туди-сюди, а тоді завернувся і, показавши Дон Кіхотові огузок, ліг собі спокійнісінько в клітці, мов ніде нічого. Побачивши сеє, Дон Кіхот сказав левареві, щоб роздрочив звіра, витуривши його з клітки палицею.

— От сього вже й не зроблю,— затявся левар.— Як стану його дратувати, він же мене першого розшарпає.