Лугова арфа - Капоте Труман
І все-таки з нею повелися несправедливо, бо виступила вона прекрасно, куди краще, ніж хлопець, що здобув першу премію. Вона грала ту саму серенаду свого батька, і мені ця музика видалася такою ж гарною, як і того дня в лісі. Відтоді я почав годинами переводити папір, виписуючи ім'я Мод і малюючи в своїй уяві всі її чари, а надто волосся кольору ванільного морозива. Суддя прийшов саме вчасно, щоб послухати передачу разом з нами, і я відчув, як зраділа Доллі: ця музика, схожа на кружляння метеликів, неначе знову поєднала нас, як і того дня серед листя.
Через кілька днів я зустрів на вулиці Елізабет Гендерсон. Вона йшла з перукарні: волосся її було ретельно викладене, нігті нафарбовані,— зовсім доросла дівчина,— і я навіть сказав їй комплімент.
— Це я до вечірки. Сподіваюся, твій костюм уже готовий?
Аж тоді я згадав: вечірка на день усіх святих, на якій вони з Мод просили мене виступити в ролі віщуна.
— Невже ти забув? — сказала вона.— Ну, Колліне, а ми ж так готуємося! Місіс Райорден зварить винний пунш. То може бути, що захмеліємо й усе таке інше. А врешті, ця вечірка й на честь Мод: вона ж одержала премію, і крім того...— Елізабет озирнула вулицю — похмурий ряд мовчазних будинків і телефонних стовпів.— Крім того, вона поїде звідси — до університету, ти ж знаєш.
Нас раптом пойняла самотність, іти в різні боки не хотілось, і я пішов проводжати Елізабет додому. По дорозі ми зайшли в "Зелений коник", і Елізабет залишила замовлення на торт до вечірки. Місіс Каунті у фартусі, всипаному блискітками цукру, вийшла з пекарні, щоб розпитати про здоров'я Доллі.
— Сподіваюсь, їй хоч не гірше, ніж має бути,— скрушно мовила вона.— Подумати тільки: запалення легень, та ще й повзуче. Онде в моєї сестри то хоч звичайне було, лежаче. Ще хвалити бога, що Доллі в своєму ліжку лежить. Мені аж на серці полегшало, що ви тепер знову вдома. Ха-ха, лишається тільки посміятися з усієї тої дурниці. Слухай, я оце тільки-но витягла листа з пампушками, то візьми однеси Доллі та привітай її від мене.
Поки ми з Елізабет дійшли до її дому, то поїли майже всі ті пампушки. І вона запросила мене зайти, щоб докінчити їх із склянкою молока.
Будинок Гендерсонів стояв там, де тепер бензозаправна станція. Він складався з кільканадцяти недбало збитих докупи кімнат, в яких завжди гуляли протяги, і давно уже став би надбанням бездомних тварин, коли б Райлі не мав отого свого хисту до теслярства. На подвір'ї був сарай, що правив йому й за майстерню, й за відлюдну місцинку,— там він проводив ранкові години, розпилюючи колоди й стругаючи дошки. Полиці в сараї вгиналися під пам'ятками минулих захоплень: там були банки із заспиртованими зміями, бджолами, павуками, напівзотлілий кажан у пляшці, моделі кораблів. Хлоп'ячий запал до набивання опудал залишив по собі жалюгідний на вигляд звіринець, від якого йшов нестерпний нудотний дух. Одним з експонатів був безокий кріль, з мертвотно-зеленавою шубкою та обвислими, наче в сетера, вухами. Усе те слід було б давно закопати в землю.
Останнім часом я кілька разів навідував Райлі. Куля Здоровила Едді Стовера перебила йому ключицю, та найгірше було те, що він мусив носити на плечі гіпсовий панцир, під яким страшенно свербіла шкіра, а важив він, як запевняв Райлі, щонайменше сотню фунтів. Отож Райлі не міг ані їздити машиною, ані забити як слід цвяха, і йому лишалось тільки байдикувати та журитися своєю бідою.
— Якщо хочеш побачити Райлі,— сказала Елізабет,— він у своєму сараї. Мабуть, і Мод там із ним.
— Мод Райорден?! — Я таки мав чого дивуватися, бо, коли раніш приходив до Райлі, він, запрошуючи мене до сарая, особливо наголошував на тому, що там нам не заважатимуть дівчата: через той поріг, хвалькувато пояснював він, заказано переступати будь-якій жіноті.
— Вона читає йому вголос. Вірші, п'єси... Мод просто-таки чудо. Адже брат ніколи не ставився до неї по-людському. Та вона не держить у душі зла. А ще, по-моєму, коли людина так близько бачила смерть, як ото Райлі, вона стає чутливіша до всяких високих матерій. Тож він і слухає її годинами.
Сарай стояв на задньому подвір'ї, в затінку смоковниць. Коло нього перевальцем розгулювали поважні кури-плімутроки, видзьобуючи насіння з повалених усохлих соняшників. На дверях вицвілий вапняний напис, виведений колись хлоп'ячою рукою, ледь чутно застерігав: "Стій!" Я нерішуче спинився. З-за дверей до мене долинув голос Мод, яким вона завжди читала вірші,— співуча, із завмиранням декламація, що її так полюбляли передражнювати деякі лобурі в школі. Мабуть, кожен, почувши, що Райлі Гендерсон дійшов до такого, сказав би: просто йому пошкодило голову, коли він ото впав з платана. Крадькома підступивши до вікна сарая, я побачив Райлі: він замислено розкладав коліщатка розібраного годинника і з виразу його обличчя ніяк не можна було сказати, що він слухає речі більш високі, аніж дзижчання звичайнісінької мухи. Ось він колупнув пальцем у вусі, неначе хотів дати вихід своєму роздратуванню; потім, у ту саму мить, коли я вже намірявся стукнути у вікно й сполохати їх, він одсунув оту свою машинерію, підійшов ззаду до Мод і, нахилившись, згорнув книжку, з якої вона читала. А тоді широко усміхнувся й забрав у кулак волосся на її потилиці — і Мод звелась, мов те кошеня, що його підняли за шкурку. І раптом навколо них ніби сяйнуло сліпуче світло й боляче вдарило мені в очі. Було видно, що цілувалися вони не вперше.
А ще ж не минуло й тижня, як я, зважаючи на чималий досвід Райлі в таких справах, звірився йому зі своїми почуттями до Мод,— і ось тобі маєш! У ту хвилину мені хотілося бути велетом, щоб ухопити той сарай і розтрощити на друзки; або ж висадити двері й затаврувати тих двох ганьбою. А втім, у чому я міг звинуватити Мод? Хоч би як вона ганила Райлі, а я ж завжди знав, що вона потай зітхає за ним. Та й не сказати, щоб нас із нею пов'язувало щось там таке особливе,— ми були щонайбільше добрими приятелями, а в останні два роки й те минулося. Отож я почвалав назад через подвір'я, і бундючні плімутроки глузливо кудкудакали мені навздогін.
— Чогось ти скоро,— сказала Елізабет.— Чи їх там немає?
Я відповів, що не схотів їм заважати:
— Вони ж там так поринули у високі матерії, що куди.
Та Елізабет ніколи не відчувала іронії. Здавалося б, за її сентиментальною зовнішністю мала ховатися тонка душа, проте вона розуміла все аж надто дослівно.
— Як добре, правда ж?
— Страшенно добре.
— Колліне... З якого це дива ти раптом скис?
— Та ні, чого. Просто я застуджений.
— Дарма, до вечірки одужаєш. Тільки неодмінно приготуй костюм. Райлі вбереться сатаною.
— Якраз підходить.
— А ти маєш бути кістяком, як умовились. Я розумію, лишився усього один день...
Та я й не думав іти на ту їхню вечірку. Повернувшись додому, я одразу ж засів писати листа до Райлі. "Дорогий Райлі..." Ні, не так. "Дорогий Гендерсон..." Я подумав і викреслив "дорогий" — досить і просто "Гендерсон". "Гендерсон, тобі не вдалося приховати свою зраду..." Я списав кілька сторінок, відновлюючи на папері початок нашої дружби, її славну історію, і мене дедалі дужче обсідали сумніви: ні, тут напевне якась помилка — такий вірний друг просто не міг скривдити мене. А наприкінці я зловив себе на тому, що почав велемовно запевняти його в своїй найщирішій дружбі та братній любові. Отож я викинув усю ту маячню в огонь і за п'ять хвилин уже був у кімнаті Доллі, щоб дізнатися, чи є хоч якась надія змайструвати мені на завтрашній вечір убрання кістяка.
Швачка з Доллі була нікчемна: вона й поділ до ладу підшити не вміла. Те саме можна було сказати й про Кетрін. Але таку вже вона мала вдачу, що вдавала з себе дуже тямущу в усьому, а надто в тому, в чому найменше тямила. Вона негайно послала мене до Віріниної крамниці, звелівши принести сім ярдів щонайкращого чорного сатину. "А з тих сімох ярдів, дивись, і нам з Доллі якісь окрайчики залишаться — спідницю там підшити абощо". Потім узялася знімати з мене мірку, і, хоч сама та процедура була розумна й потрібна, в Кетрін з неї вийшов справжнісінький цирк: вона ж бо не мала анінайменшого уявлення, як застосувати до всіх тих вимірів ножиці та матерію.
— З оцього клаптика,— мовила вона, відкраюючи не менше як добрий ярд,— декому вийдуть гарні штаненята. А оце,— кремсь-кремсь ножицями,— буде комірець, він добре прикрасить моє старе ситцеве плаття.
Тієї матерії, що припала мені, навряд чи вистачило б і карликові сором прикрити.
— Кетрін, голубонько, нам не про себе треба дбати,— спинила її Доллі.
Вони працювали без перепочинку від полудня до вечора. Коли суддя, як звичайно, прийшов навідати Доллі, його посадили засилювати нитку в голки, бо Кетрін заявила, що терпіти цього діла не може: "Аж мороз поза шкірою йде, наче я ото черв'яка на гачок насаджую". А коли настав час вечеряти, вона сказала "годі" й пішла до своєї хатини серед шпалер лімської квасолі.
Та Доллі охопило гарячкове бажання закінчити все того ж таки вечора, і вона стала жвава й балакуча. Голка в її руках аж мигтіла, проштрикуючи сатин то зверху, то зі споду, і так само, як стібки на матерії, фрази її складалися в нерівну, ламану лінію.
— Як ти гадаєш,— спитала вона,— чи дозволить Віріна й мені влаштувати вечірку? Я ж тепер маю стільки друзів. І Райлі, і Чарлі, а ще б можна запросити й місіс Каунті, й Мод з Елізабет. Десь так навесні. Вечірка в саду, з невеличким фейєрверком... От тато в нас таки мастак був шити. Шкода, що це не передалося від нього мені. За давніх часів багато чоловіків не цуралися шитва. Був у тата один приятель, то він хтозна-скільки призів здобув за клаптикові ковдри. А тато казав, що то для нього добрий відпочинок після тяжкої праці на фермі... Слухай, Колліне. Пообіцяй мені одну річ, гаразд? Я була проти того, щоб забрати тебе до нас, вважала — недобре хлопцеві рости в домі, де самі жінки. Старі жінки із своїми забобонами. Але то вже у минулому, та й тепер воно мене майже не турбує: ти не пропадеш і виб'єшся в люди. То пообіцяй мені ось що: будь добрий до Кетрін, не покинь її напризволяще. Я часом цілу ніч не сплю, все думаю, як ото вона залишиться сама-одна... Ну от.— Вона розправила в руках мій костюм.— Зараз побачимо, як він буде на тобі.
У ході він був завузький, а ззаду одвисав, наче трикотажні підштанки на старому дідові; широчезні холоші теліпалися, як матроський кльош; один рукав не доходив до зап'ястка, а другий закривав пальці.
